Залежні від політичних партій профспілки протистояли нашим зусиллям і робили все, щоб не дати нам вийти за межі портів. Обстановка загострювалася. Нам потрібен був вождь — не тільки видатний борець, а й людина, саме ім'я якої звучало б як запорука перемоги. Саме Майк Сарфатті й був такою людиною. Адже він перший зрозумів, нехай інтуїтивно, що традиційний американський капіталізм занепадає і що багатство та засоби впливу переходять від підприємців до робітничого класу. Геніальність Майка полягала у тому, що він зрозумів: профспілки чікагського зразка безповоротно застаріли, а захист робітників дає набагато більше порівняно з даниною, яку засновники нашого руху колись стягували з торговців. Майк дійшов до того, що втратив будь-який інтерес до прибутків від торгівлі наркотиками, проституції та гральних автоматів і переніс усі свої зусилля на робітничий клас, незважаючи на запеклий опір (щоправда, швидко подоланий) консервативних елементів, нездатних пристосуватися до нових історичних умов. Великим підприємцям та федеральним властям пощастило на деякий час припинити діяльність Сарфатті, виславши його з країни. І ось тепер звістка про його повернення на передній край профспілкової боротьби мала посіяти паніку серед наших суперників.
Ми прилетіли до Рима надвечір. В аеропорту на нас чекав "каділлак" з водієм у лівреї та секретаркою — уже зрілою італійкою, яка говорила про Майка із схвильованими тремоло в голосі. Синьйор Сарфатті дуже перепрошує, але він не міг покинути роботу. Він багато працює. Він готується до повернення у Нью-Йорк. Він, власне, уже півтора місяця не виходить із своєї вілли.
Карлос схвально кивнув головою.
— Обережність ніколи не буває зайвою. Його хоч добре охороняють?
— О, звичайної Я сама піклуюся про те, щоб ніхто його не турбував. Синьйор Сарфатті розраховував, що устигне вчасно підготуватись, але з Нью-Йорка наполягають, щоб він повертався негайно, і йому доводиться працювати вдень і вночі. Це буде, звісно, велика подія у його житті. Він щасливий зустрітися з усіма вами. Він мені часто розповідав про вас. Якщо я правильно зрозуміла, ви познайомилися з ним ще тоді, коли він тільки почав захоплюватися скульптурою. Так, синьйор Сарфатті багато розповідав мені про свої перші кроки в мистецтві,— щебетала секретарка. — Здається, один з його перших творів експонується в Музеї американського народного мистецтва в Брукліні. Скульптура під назвою "Великий Білл Цукор"...
Карлос ледь устиг зловити свою сигару. Обличчя Завракоса засмикалось. Сам я теж, мабуть, мав дивний вираз. Тільки Куніц не виявив ніякого хвилювання: здавалося, він навіть не усвідомлював, де він є. У нього завжди був такий відсутній вираз, що зрештою його переставали помічати.
— Він вам розповідав і про це? — запитав Карлос.
— Аякже! — широко всміхнулася секретарка. — Він часто кепкує із своїх перших творів, вважаючи, їх дуже кумедними, й часто каже мені: "Спочатку мої твори були надто образні, щось на зразок американського примітивізму — сама наївність. "Білл Цукор" — це було, мабуть, найкраще, що я зробив у тому жанрі, непоганий зразок того, що ми називаємо "американа" — чоловік, який зігнувся вдвоє і тримається за живіт, куди йому всадили заряд свинцю, а капелюх зсунувся йому на очі. Але тоді я, звичайно, іще себе не знайшов. Я ледве-ледве починав розуміти, чого я хочу. Якщо будете колись у Брукліні, то підіть погляньте. Ви побачите, який шлях я пройшов відтоді". Та ви, мабуть, краще за мене знаєте про творчі здобутки синьйора Сарфатті...
Карлос опанував себе.
— Так, синьйоро,— піднесено відказав він. — Ми добре знаємо про творчі здобутки Майка і впевнені, що він створить ще величніші речі. Мушу вам сказати, що ви працюєте з великою людиною, з видатним американцем, чийого повернення трудящі чекають з величезним нетерпінням і чиє ім'я колись стане відоме в усьому світі.
— О, в цьому нема ніякого сумніву! — вигукнула секретарка. — Недавно міланський журнал "Альто" присвятив йому дуже схвальну статтю. Запевняю вас, що останні роки він безперестану працював і тепер відчуває, що вже готовий повернутися до Сполучених Штатів.
Карлос схвально кивнув головою. Всі мовчали. Непросто було вловити вираз очей Завракоса на тлі його тиків, але мені здалося, ніби він поглянув на мене з тривогою. Я теж відчував, що тут щось не так, що сталося якесь непорозуміння.
"Каділлак" мчав через італійські поля з руїнами стародавніх акведуків та кипарисами. Потім машина звернула на обсаджену олеандрами алею і зупинилася перед віллою. Здавалося, вона була із самого скла, притому мала якусь дивну асиметричну форму — щось схоже на нахилений трикутник. Я не раз бував у нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва, але мушу признатися: те, що ми побачили всередині вілли, вразило мене. Годі було уявити собі, що тут живе один із найвідоміших діячів американського профспілкового руху. На всіх фото, які я досі бачив, Майк Сарфатті стояв на причалах Хоубокена, мужній і рішучий, і підіймальні крани, троси, бульдозери та контейнери здавалися його природним оточенням. Але тепер ми опинились у скляній будівлі з викривленими, ніби з кошмарного сну, меблями. Стеля мінилася різними барвами, і з неї звисали якісь металеві предмети, що безперестану оберталися. З якихось бетонних блоків погрозливо стриміли трубки, дріт, металеві леза, а на стінах висіли картини (мабуть, картини, бо були в рамах), які били в очі зловісним блиском кольорових плям і по-гадючому сплетених ліній. Від такого видовища хотілося криком кричати. Я обернувся до Карлоса. Він перелякано витріщив очі й роззявив рота, його капелюх зсунувся на потилицю. Щодо Завракоса, то він, певне, зазнав такого шоку, що нервові тики припинились і обличчя закам'яніло у виразі приголомшеного подиву — я вперше бачив його таким. Навіть Куніц стрепенувся, він зиркав на всі боки і тримав руку на пістолеті в кишені, ніби відчував якусь загрозу.
— Що це? — майже вереснув Карлос.
Він показував пальцем на якусь подобу різноколірного восьминога, що простягав в усі боки щупальці, готовий задушити кожного, хто підійде.
— Це крісло роботи Будзоні,— відповів чийсь голос.
На порозі стояв Майк Сарфатті.
На ньому був робітничий комбінезон, ніби він щойно повернувся з будівництва. Я вважав його старшим, але йому, мабуть, було не більш як п'ятдесят. Він мав дужі руки, плечі борця, а на диво грубе обличчя здавалося витесаним сокирою. Але найдужче вразив мене маніакальний, страдницький вигляд Сарфатті. Він здавався не тільки чимось стривоженим, а й одержимим: він виглядав заціпенілим, приголомшеним, а на його типово італійському обличчі застиг розгублений вираз. Було помітно, що, говорячи з нами, він думає про щось своє. Але він усе-таки зрадів, коли побачив Карлоса. А в Карлоса аж сльози на очах зблиснули. Вони обнялися, приязно поплескуючи один одного по спині. Увійшов метрдотель у фраці й поставив на столик тацю з напоями. Карлос вихилив склянку мартіні й подивився навколо себе з неприхованою відразою.
— Що це таке? — запитав він, звинуватливо тицьнувши пальцем у стіну.
— Картина Уолса,— відповів Майк.
— І що воно означає?
— Це абстрактно-експресіоністична композиція.
— Що-що?
— Абстрактний експресіонізм.
Карлос криво посміхнувся. Він стис губами сигару, а його обличчя прибрало обуреного, скривдженого виразу.
— Я дам тисячу доларів першому, хто пояснить мені, що це зображує.
Майк роздратовано кинув:
— Ти просто не звик.
Карлос важко опустився в крісло, вороже поглядаючи на все, що його оточувало. Сарфатті стежив за його поглядом.
— Це Міро,— прокоментував він.
— Таке намалювала б і п'ятирічна дитина,— сказав Карлос. — Ну, а це що таке?
— Це Сулаж.
Карлос пожував сигару.
— Я скажу вам, що це таке,— нарешті озвався він. — Я знаю, як воно зветься... Це декаданс... Інакше кажучи, занепад. — Він переможно подивився на нас. — Атож, занепад. Тут, у Європі, вони всі загнивають. Це всім відомо. Повне виродження. Комуністам лишилося тільки нахилитися, щоб згребти їх до рук. Кажу вам: вони втратили дух, моральну силу. Вони гниють. Нам не слід залишати у цій Європі наші війська: вони можуть заразитися. А ото... Що то за брухт?
І він тицьнув сигарою у безформний бетонний блок, з якого в усі боки стирчав погнутий дріт та іржаві цвяхи. Майк мовчав, але його ніздрі напружились. Він пильно дивився на Карлоса своїми світло-сірими очима. Я не хотів би опинитися під таким поглядом. Я помітив, що кулаки в Майка стислися. Тільки тепер упізнав я легендарного Сарфатті, короля хоубоганських докерів, людину, що перемогла Костелло, Лучано, п'ятьох братів Анастазіасів, навіть самого Співака, одне слово, людину, яка протягом п'ятнадцяти років була єдиним після бога хазяїном нью-йоркського порту.
— Тип, який витворив оце, зовсім схибнувся,— впевнено заявив Карлос. — Його місце в божевільні.
— Це одна з моїх останніх праць. Це зробив я,— відповів Майк.
Запала мертва тиша. Карлос безтямно витріщив очі. Обличчя Завракоса засмикалось, ніби крізь нього пропустили електричний струм.
— Це зробив я! — повторив Майк.
Він дивився на Карлоса, мов хижий звір. Карлос ніби завагався. Він дістав хусточку й утер спітнілого лоба. Переміг інстинкт самозбереження.
— Ну гаразд, якщо справді це зробив ти, то, може, я й помиляюсь...
Він востаннє глипнув на "скульптуру" з очевидним наміром забути про її існування.
— Ми приїхали, Майку, поговорити з тобою про справи,— почав він.
Майк ніби й не чув його. Він із гордістю дивився на втикану цвяхами й дротом бетонну брилу, а коли заговорив, його голос зазвучав напрочуд лагідно, а обличчя освітилося по-дитячому наївною радістю.
— Вони вмістили її фотографію в "Альто", на обкладинці. Це у нас найкращий мистецтвознавчий журнал. Критики кажуть, ніби мені пощастило наблизитися до четвертого виміру, виміру "простір — час". Ейнштейн і так далі... Я, звичайно, про таке й не думав. Я ніколи точно не знаю, що саме я творю, у творчості завжди є щось незвідане. Щось підсвідоме, незвичайне. Моя робота всіх схвилювала, байдужих не було. А оскільки саме я фінансую "Альто", пішло чимало чуток. Але ті хлопці з журналу дуже принципові. їх не підкупиш. Цей твір — моє найвище досягнення, але я маю й багато інших скульптур.