Але нічого не міг пригадати. Напевне тому, що сам зовсім не звертав на нього уваги. Я вирішив, якщо коли-небудь повернуся до Нью-Йорка, і буду запрошений на обід, де буде присутній хтось на кшталт ескімоса, я буду усміхатися йому чи їй, що п'ять хвилин.
Тушкована баранина танула в роті, редиска була свіжою і міцною, але найсмачнішим виявився хліб, випечений місіс Вукчич у виді булок, широких і довгих, як моя рука. Ми з'їли дві штуки, і я віддав їм належне. Масла не було, але можна було вмокати хліб в підливку, а коли вона скінчилася, то з яблучним джемом булки були ще смачніші. В підсумку я тільки виграв, не приймаючи участі в розмові, бо міг без перешкод об'їдатися і обмінюватися поглядами з Метою, та й пізніше Вульф сказав мені, що їхня розмова за столом була безпредметна.
Після вечері подали каву – принаймні, таке було припущення Вульфа, коли я запитав його, що це. Ми сьорбали це пойло з грубих жовтих чашок, коли несподівано Данило встав, покрокував до вхідних дверей і вийшов, закривши їх за собою. Враховуючи подальші події, напевно, цьому передував якийсь сигнал, хоча я нічого не помітив. Данила не було хвилин п'ять. Відтак, зайшовши в двері, він широко розчахнув їх, і до нас, сидівших за столом, дійшло дихання холодного вітру. Він сів, поклав на стіл згорток в пом'ятому темному папері, взяв свою чашку і випив всю каву. Вульф щось запитав у нього, дуже ввічливо. Данило поставив чашку, взяв згорток, розгорнув його і поклав на стіл між собою і Вульфом. Я витріщився на предмет, лежавший на папері. Незважаючи на свій хороший зір, я не відразу повірив своїм очам. Це був палець людини, відрізаний біля основи.
– Сподіваюсь, це не десерт, – сухо сказав Вульф.
– Ми могли б отруїтися, – заявив Данило. – Він належав цьому щурячку, Жубе Білічу. Мета, дорога, можна мені ще гарячої кави?
Вона встала і підійшла до плити.
ГЛАВА 10
Хоча Мета і виду не подала, що поява відрізаного пальця на обідньому столі вжахнула її, насправді вона дуже перелякалась. Це особливо кинулося в вічі, коли вона, наповнивши чоловікові чашку паруючої "кави", віднесла кавник на плиту, навіть, не пропонуючи пригостити напоєм нікого з гостей, що було на неї вкрай несхоже. Коли Мета сіла на місце, Вульф заговорив:
– Вражаюче зроблено, Данило. Розуміється, ви чекаєте від мене запитання – і я поставлю. Де все решта?
– Там, де нікому не знайти, – різко відповів Данило, сьорбаючи з чашки. – Самі знаєте, це не чорногорський звичай – сповіщати таким чином про страту. Росіяни кілька років тому вперше впровадили його тут, і він прижився.
– Все ж мене це вразило ... Я маю на увазі страту, а не палець. Гадаю, що ви, покинувши нас, повідомили когось про те, що Жубе кружляє в околиці, і віддали наказ про те, щоб його усунути.
– Цілком вірно.
– Тільки через те, що він простежив за нами до самого дому?
– Ні. – Данило взяв палець, загорнув його в папір і викинув у піч.
– Ледь-ледь посмердить, – попередив він, – але не більше, ніж кусок баранини. Жубе став зовсім нестерпним, з того часу, як поступив до університету. Він цілий рік ускладнював мені життя, намагаючись переконати Госпо Стрітара, що я маю берегти вірність Духу Чорної гори. Я маю причини підозрювати, що він переконував у цьому ж і Белград. Тож, він був уже приречений, а слідкуючи за нами, всього лише спростив нашу задачу.
Вульф припідняв плечі на одну восьму дюйма, потім опустив їх.
– Що ж, виходить, привівши за собою "хвоста", ми нічого не зіпсували. Не стану прикидатися: я захоплений вашою рішучистю. – Він поглянув на Мету. – І запевняю вас, місіс Вукчич, що цей абсурдний гостинець, поданий разом з кавою, ніяк не вплинув на нашу вдячність за чудову трапезу. Я говорю також від імені містера Гудвіна, оскільки він не володіє вашою мовою.
Вульф повернувся до Данило і заговорив уже серйознішим тоном:
– Дозвольте повернутися до наших справ. Я мушу зустрітися з Йосипом Пашичем.
– Він не зможе прийти, – відрізав Данило.
– Прошу вас помогти мені.
– Ні.
– Тоді я буду вимушений сам піти до нього. Де його знайти?
– Це неможливо. Я не можу вам сказать.
Вульф терпляче запитав:
– Не можете, чи не хочете?
– Я вам не скажу. – Данило ляснув долонями по столі. – Прошу вас заради мого дядечка, містер Вульф. Так, ми з дружиною привіталися з вами за руку і розділили скромну їжу. Але заради всього, у що вірив, і за що боровся мій дядько, я не можу піддавати ризику нашу святу і заповітну таємницю. І річ зовсім не в тому, що ми вам не довіряємо, напроти, ви зарекомендували себе цілком бездоганно. Просто вас вже могли пізнати.
– В такому дикому убранні? – фиркнув Вульф. – Дурниці! До того ж, я вже організував відволікаючий маневр. Паоло Телезіо переписується з вами, користуючись цією адресою, а таємна поліція перехоплює всі послання, перш ніж вони попадають у ваші руки; ви ж, знаючи про дії поліції, час од часу використовуєте це в своїх цілях. Вірно?
Данило насупився.
– Схоже, Паоло довіряє вам більше, ніж я.
– Він знав мене, коли вас ще на світі не було. Надовго затримується доставка до вас перехоплюваної кореспонденції?
– Ні. Там підібралися вправні хлопці.
– Ви сьогодні не отримали листа від Телезіо?
– Ні.
– Тоді, напевне, отримаєте завтра. Вчора вдень він відправив його із Барі. В листі сказано, що він щойно отримав каблограму із Нью-Йорка за моїм підписом, в якій говориться буквально наступне: "Повідомте проживаючим за Адріатикою, що всіма справами і обов'язками Вукчича займаюся я. Незабаром отримаєте двісті тисяч доларів. В наступному місяці висилаємо в Барі нашу людину для переговорів". В листі Телезіо буде сказано, що каблограма написана на англійській, а він переклав її на італійську. Як я вже говорив, це лише відволікаючий маневр, щоб збити з толку поліцію. Для вас це не має рівним коштом ніякого значення. Я пообіцяв Телезіо, що попереджу вас. А ваші поліцейські дізнаються, що Ніро Вульф зараз у Нью-Йорку і приїжджати не збирається.
Данило, все ще понурий, заперечив:
– У Белграда в Нью-Йорку свої агенти. Вони пронюхають, що ви зникли.
– Сумніваюсь. Я рідко покидаю дім, а чоловік за ім'ям Сол Пензер, котрий сидить у моїй конторі, здатний обвести навколо пальця Тіто і Молотова разом взятих. Каблограма може послужити нам і в іншому, однак, при певному збігу обставин. Тепер сприводу Йосипа Пашича. Я твердо маю намір зустрітися з ним. Ви не хочете ризикувати святою і заповітною таємницею, але якщо це те, про що я думаю, то я вже її знаю. Марко ніколи не признавався мені, що вам контрабандою переправляються зброя і боєприпаси, та я сам давно вже здогадався. Він сказав, що в горах, менше ніж в трьох кілометрах від того місця, де я народився, зберігається дещо дуже важливе і дорогоцінне. Ми обидва з ним з дитинства прекрасно знаємо це місце. Мабуть, саме там і загинула Карла. Думаю, що десь там знаходиться і Йосип Пашич, раз ви так уперто відмовляєтесь помогти мені зустрітися з ним. Тому, моя задача вкрай проста. Мені зовсім не до вподоби шкандибати по горах ще одну ніч, тож, переночуємо ми в Тітограді, а ранком пустимося в дорогу. Ніяких таємниць ми постараємося не видавати, але Пашича мені необхідно побачити.
Вульф відсунув стілець і встав.
– Ще раз дякую, місіс Вукчич, за вашу гостинність. І вас, Данило, за все, що ви для нас зробили. – Він заговорив англійською. – Візьми, будь ласка, гамаки, Арчі. Ми виходимо. Котра година?
Я поглянув на годинника, піднімаючись на ноги.
– За чверть десята.
– Сядьте, ненормальні, – проричав Данило.
Вульф, навіть, вухом не повів.
– Ви можете зробити нам ще одну послугу? – запитав він. – Є в місті готель з хорошими ліжками?
– О, Боже! – гаркнув Данило. Сербсько-хорватською це прозвучало, як "бога ті" – дуже зручно гаркати. – Ви хочете влаштуватися в готель, не маючи на руках документів! Ліжко ви, звичайно, одержите. У в'язниці! Госпо Стрітар, напевне, вирішив, що на свободі ви представляєте для нього великий інтерес, не те, вас би вже давно арештували. Ви заявляєте мені в обличчя, що знаєте, де знаходиться наш тайник, а завтра при світлі дня потупаєте туди, немовби на пікнік, і станете на все горло гукати Йосипа Пашича!
Він трохи вгамував себе, потім продовжив:
– Ні, вас все одно вб'ють ще раніше, ніж ви наблизитеся до того місця, тож я даремно старався. Можливо, ви вмієте жити у себе в Америці, але тут вам не поздоровиться. У всій Чорногорії тільки двадцять дві людини знають місцезнаходження тайника зі зброєю, а оскільки, ви не з наших, отже, вам доведеться померти. Сядьте ж, чорт забирай!
– Ми відходимо, Данило.
– Вам не можна йти. Річ у тім, що коли я виходив, я домовився не тільки про Жубе. Дім оточений надійними людьми і, якщо ви вийдете без мене, і я не подам умовного сигнала, далеко вам відійти не вдасться. Отож, сядьте.
– Маленька затримка, Арчі, – сказав мені Вульф і сів. Я послідував його прикладу.
– Я б хотіла дещо сказати, Данило, – попросила місіс Вукчич.
Чоло Данило спохмурніло.
– Чого тобі треба? – запитав він.
Мета поглянула на Вульфа, на мене і знову перевела погляд на чоловіка.
– Ці люди зовсім не ненормальні, – сказала вона. – У всякому разі, не такі, як ми. І вони не приречені, на відміну від нас. Ми можемо тільки молитися, щоб у Івана і Зоші було коли-небудь нормальне життя, в той час, як ми з тобою – люди пропащі. Ні, ні, я не скаржуся! Ти знаєш, як я люблю тебе і поважаю за те, що борешся, не шкодуючи сил, а не здаєшся ворогу, як інші. Я пишаюся тобою, Данило! Але я не хочу, щоб з такою легкістю засуджував цих людей до смерті, бо вони і такі люди, як вони, єдина надія для Івана і Зоші. Я розумію, що ти був змушений вбити Жубе Біліча, і я це розумію; але ці люди – наші друзі. Ти хоч кого-небудь любиш?
– Так. Я люблю тебе.
– І дітей, я знаю. А кого-небудь ще?
– А кого я маю любити?
Вона кивнула.
– Саме це я і мала на увазі. А ось ці люди створені по-другому. Вони приїхали сюди за тисячі миль, наражаючи себе небезпеці, тому що вони любили твого дядю Марко і хочуть знайти людину, яка вбила його. Хіба ти цього не розумієш? Ось чому ти не маєш права прирікати цих людей на смерть.
– Ба! – хмикнув Данило. – Ти говориш, як баба.
– Я говорю, як мати, а ти, сподіваюсь, ще не забув, хто зробив мене матір'ю?
Я міг бачити одне: веселощів вже явно не передбачалося.