Потім він помер, залишивши по собі вдову з двома дітьми, один старший, а другий ще зовсім малий, як пташенятко (це вона має на увазі мене). То старшого вона оженила, віддала в золоту торбу. Золото зникло, а торба лишилася: тесть збанкрутував, а синові треба ставати до призову.;.
— Мамо! Куди ти заїхала?
Так каже мій брат Еля і розповідає те саме, але на інший манір. Він починає так:
— Призов не призов, менше з тим,— ми їдемо, значить, до Америки. Це, значить, я і моя мати, моя жінка і маленький братик (це він має на увазі мене), і ось цей молодий чоловік (він показує на Пиню) їде теж, значить, з нами. Нам треба було переїхати через кордон. То ми, значить, прибули на кордон. А що паспортів, значить, ми не маємо, бо обидва повинні призиватися...
— Отут дозволь мені! — озивається наш товариш Пиня і відштовхує мого брата Елю та розповідає те саме, тільки трохи інакше.
Хоч Еля мені брат, проте я мушу визнати, що Пиня говорить набагато краще за нього. По-перше, у нього немає жодного "значить", як у мого брата Елі. Крім того, він добре знає російську мову. У нього багато російських слів і безліч просто гарних смачних слів. Багатьох я не розумію, але вони гарні. Ось як почав наш товариш Пиня:
— *Я вам дам коротенький взгляд на все положение, то ви матимете точку зрения. Ми їдемо до Америки не так через воїнську повинність, як заради самостоятельности та цивилизации, бо ми там дуже стеснительны не тільки у прогресі, а навіть у воздусі, як каже Тургенев! А во-вторых, відколи у нас почався єврейський вопрос з погромами, конституцією і тому подібне, як каже Бокль * у своїй історії цивілізації...
Шкода! Тут тільки почалися красиві слова. Наш товариш Пиня добре розгнівався, він націлився говорити й говорити... Але лікар перебиває на півслові, сьорбнув кави і звернувся до нього з посмішкою:
— Скажіть, що ви хочете?
Тоді виходить наперед знову мій брат Еля і каже Пині:
— Ти завжди маєш звичку говорити не до речі.
Це, видно, ображає нашого товариша Пиню, бо він відходить убік, зачіпається за свої власні ноги і каже буркотливо.
— Ти говориш краще? Говори ти!
Мій брат Еля підходить до столу і коротко розповідає знову все спочатку.
4
— Отож прибули ми, значить, до кордону. Прибувши до кордону, ми почали умовлятися, значить, з агентами. А агенти, ви ж знаєте, великі душогуби. Вони почали ставати один одному на перешкоді, підкопуватися, доноси подавати, зводити наклепи один на одного, аж поки прив'язалась до нас одна жінка, значить, достойна, чесна, порядна, богомільна. Порозумілася з нами за ціну, значить, взялася нас усіх переправити, спершу нас, а потім речі. То вона дала, ота жінка, значить, нам двох селян, провожатих, значить...
— Отак швидко? Диви-но! Він уже покінчив з селянами.
Це вискочила наперед моя братова Бруха, відштовхнула мого брата Елю і почала сама розповідати те саме, але трохи інакше: як ота жінка наказала нам іти та йти, аж поки побачимо горбок, від горбка треба повернути ліворуч і йти та йти, аж поки прибудемо до ще одного горбка. А тоді щоб ми від того горбка взяли праворуч і йшли, поки прийдемо до шинку. Один з нас мусив зайти до шинку, де мав застати двох селян, що п'ють горілку. Селянам треба було сказати тільки одне слово "Хаїмова", а вони вже знатимуть і поведуть нас гаєм... Щастя, що в мене звичка непритомніти...
— Знаєте, що я вам скажу, мої любі жінки? — перебиває її лікар.— Я теж маю звичку непритомніти. Скажіть коротко: що ви хочете?
Виступає знову мама і між нею та лікарем відбувається така розмова:
Мама. Ви хочете коротко? У нас украли всі речі. Лікар. Які речі?
Мама. Всю постіль: дві перини, чотири великі подушки і ще дві великі подушки і три маленьких байст-рючки у пошивках.
Лікар. Оце все?
Мама. І три ковдри. Дві старі, одна нова. І дві сукні, і шовкова хустка, і...
Лікар. Не те я питаюся. Іншого лиха у вас не було?
Мама. Якого ще лиха ви хочете?
Лікар. Я маю на увазі: чого вам бракує?
Мама. Постелі.
Лікар. Оце і все?
Мама. А хіба цього мало?
Лікар. А квитки є у вас? Гроші маєте?
Мама. Хвалити бога. Ми маємо шифскарти, маємо і на залізничні квитки.
Лікар. От і славу богу! Я вам заздрю. Міняймося. Не думайте, що я жартую. Я кажу вам це серйозно. Ось вам мій сніданок. Беріть собі моїх емігрантів, беріть мій комітет, а мені дайте ваші шифскарти з вашими квитками, і я сьогодні ж поїду до Америки. Що я можу робити тут, одна людина, з, нівроку, такою силою бідняків?
Дивна людина цей лікар. Ми не можемо його зрозуміти і вирішили більше тут не затримуватися. Мій брат Еля каже: шкода витрат. Поїдемо краще до Кракова. Багато емігрантів їде до Кракова. Нехай нам здається, що ми теж емігранти.
— Коли ми були у Львові, нам треба побувати і в Кракові,— каже наш товариш Пиня.
— Щоб вийшло, як у приказці "Краків і Львів"? — запитує його жінка Тайбл.
Бувайте здорові, ми їдемо до Кракова.
XVI. З ЕМІГРАНТАМИ 1
Якщо хочете поїхати до Америки, то їдьте тільки разом з емігрантами. З емігрантами добре. Прибуваєте до міста — вам не доводиться шукати заїзд. Вам приготували заїзд заздалегідь. На це й створений комітет. Комітет пильнує, щоб ви мали все напоготові. Коли ми прибули до Кракова, нас одразу загнали до якоїсь комори чи стайні. Там ми прочекали до ранку. Уранці до нас прийшли з комітету і переписали нас усіх на ймення. Мама, правда, не хотіла сказати наші імена,— боялася призову. Мало що може статися? Емігранти її висміяли: яке відношення має німець до вашого російського призову? Потім нас усіх привели до великого заїзду. Велика хата з силою-силенною ліжок і безліччю емігрантів.
— Це схоже на нашу богадільню.
Так вважає моя мати. А моя братова Бруха каже:
— Свекрухо, давайте краще поїдемо далі.
Я вже колись вам казав, що жінки мають таку звичку — ніщо їм не до вподоби. Всюди вони крутять носом. Краків вони не злюбили з першої хвилини. Навіть мій брат Еля теж сердитий на Краків. Краків, каже він, не Львів. У Львові принаймні є євреї, а в Кракові — їх зовсім не видно. Тобто євреї є, але якісь чудернацькі, напівєврей-напівполяк, закручує вуса і "проше пане"!.. Так каже мій брат Еля. Але наш товариш Пиня йому заперечує. Він каже, що тут більше "цивілізації". Мені б дуже хотілося знати, що таке "цивілізація", без якої наш товариш Пиня не може обійтися.
2
У заїзді, який підготував для нас комітет, напрочуд гарно. Тобто тут не так гарно, як весело. Знайомишся щоразу з новими емігрантами. Всі сидять вкупі, їдять вкупі, розповідають про різні пригоди. О, які чудові пригоди! Дива і чудеса! Чудеса про погроми. Чудеса про призов. Чудеса про кордон. Кожен розповідає свою пригоду з його агентом. Один допитується в одного:
— Хто був ваш агент на кордоні — рудий чи чорнявий?
А той відповідає:
— Не рудий, не червоний, а просто злодій...
Ми теж розповідаємо про велике чудо, яке, з ласки божої, сталося з нами: як ми порушували кордон, як агенти напали на нас, мов сарана, як ми познайомилися з жінкою, як та жінка видурила у нас речі, як її двоє селян завели нас до лісу, спитали, скільки маємо грошей, і ви-тягли ножі, щоб нас зарізати. Щастя, що наша Бруха має звичку непритомніти, а мама вчинила галас — то пролунав постріл, селяни втекли, а ми тим часом перейшли кордон... Всі уважно нас слухають, хитають головами і цмокають губами. Один високий емігрант з сердитим поглядом і ватою у вухах запитує нас:
— Який вигляд у тієї жінки? Богомільна, святенниця з париком на голові?
Почувши, що наша жінка богомільна, святенниця з париком на голові, високий емігрант з сердитим поглядом аж підскочив і каже своїй жінці:
— Суро! Чуєш? Це ж та сама жінка.
— Нехай холера візьме її разом з усіма агентами, господи боже мій.
Так каже його жінка Сура і розповідає нам теж цікаву пригоду, як та сама жінка обдурила її, обібрала з голови до ніг і хотіла їм ще спродати шифскарти до Америки.
Почувши слово "шифскарта", підхоплюється інший емігрант, кравець з карими очима і блідим обличчям, та вигукує:
— Шифскарти? Дозвольте, я вам розповім цікаву історію про шифскарти.
І кравець з карими очима та блідим обличчям хоче розпочати розповідь про шифскарти, але підводиться ще один емігрант, якого прозивають Тополінський. Він каже, що в нього ще краща історія з шифскартами. В їхньому містечку є товариство, що продає нібито шифскарти з Лібави до Америки. Злапали вони одного юнака, видурили понад шістдесят карбованців і втиснули йому в руки якогось липового папірця з червоним орлом. Юнак прибув до Лібави, хоче сісти на пароплав, виймає з кишені і показує папірця з червоним орлом. Де там! Куди к бісу! Шахрайська витівка! Це зовсім не шифскарта, а надрукована єврейська молитва.
З
Історії з шифскартами мені набридають. Я люблю емігрантів. Сидячи в вагоні, я познайомився з одним хлоп-цем-емігрантом мого віку. Його звуть Копл. У нього розсічена губа. Це сталось у нього, коли він упав. Він здирався вгору по драбині і упав на поліняку. Копл присягається, що йому зовсім не боліло, тільки юшила кров. Мало того, каже, що розсік губу, його ще добре побив батько. Отой високий, що з сердитим поглядом і з ватою в ушах, то таки й є його батько. А жінка, яку звали Су-рою, то його мати. Вони були колись, каже він, великі багатії. Тобто не колись, а таки зовсім недавно, перед погромом. Я допитуюсь у нього, що таке погром? Я все чую від емігрантів: "погром", "погром", але що воно таке — не знаю.
— Не знаєш, що таке погром? — дивується Копл.— Е! Тоді ти просто пришелепуватий. Погром — це така річ, що буває тепер скрізь. Починається воно майже з нічого, а як почнеться, триває три дні...
— Що ж це таке? Ярмарок?
— Який ярмарок! Добрий ярмарок! Б'ють шибки, трощать меблі, випускають пір'я з подушок! Пух летить, як сніг.
— З якою метою?
— Ось тобі маєш, з якою метою! Громлять не тільки будинки. Погром буває і на крамниці. Розбивають крамниці, викидають звідти крам на вулицю, грабують, розкидають, потім поливають гасом і палять.
— Вигадуєш!
— А ти що думав? Я нічого не вигадую. Потім, коли вже нема чого грабувати, йдуть по хатах з сокирами, залізяками, ломаччям, а поліція йде слідом. Співають, свистять, галасують. І б'ють, убивають, ріжуть, колють списами...
— Кого?
— Як то "кого"? Євреїв!
— За що?
— Як то "за що"? Це ж погром.
— А як погром, то що?
— Облиш мене, ти зовсім теля! Я не хочу з тобою розмовляти.
Так каже мені Копл, відштовхує мене від себе і засовує руки в кишені, як дорослий.