Раптом біг урвався — верхи дерев і зорі над кабіною водія завмерли на місці. Він знов зійшов з ваговоза, а цього разу перед ним були не морські колодязі, а довгі рови, викопані в полі під білястими оливами. Одніс туди, один по одному, всі трупи.
Останнє, що він бачив, було світло вогнищ, німці палили їх цілу ніч, підливаючи бензин із каністер. При сліпучо яскравих спалахах полум'я німці здавалися якимись збезумілими ляльками, котрі безглуздо піднімали й опускали руки, не вимовляючи ні слова, мовчки. Він бачив перед собою дуло автомата, це стріляли в нього, Паскуале Лачербу, колишнього перекладача при штабі дивізії. Бачив килим із листя, він на нього упав, тікаючи, чіплявся за нього, холодний килим із листя, що з поземого положення перейшов раптом у сторчове; і ось він падає, сунеться по мокрому листю вниз; усе гостріший біль у кісточці лівої ноги, до якої мимоволі тягнеться вимазана кров'ю рука).
Він дивився на мене крізь грубі скельця і знов, як завчену фразу, висловив ту саму абсурдну думку, точніше, навіть не висловив, а буркнув. Це радше нагадувало кволий протяглий стогін, ніж людську мову, ніби, опинившись серед цих убогих руїн, він утратив колишню певність себе.
— От бачите, до чого призвели помилки, — сказав він.
Відвівши вбік усе ще перелякані очі, озирнувся довкола, журно похитав головою. Хоч минуло немало літ, але він не міг спокійно думати про ті помилки й вагання.
3
Вагання не покидали генерала до самої смерті. Цілу ніч проти 10 вересня капітан Альдо Пульїзі та інші командири підрозділів чекали, що озветься польовий телефон і вони дістануть наказ з'явитися на майдан Валіанос. Але настав ранок, а телефони мовчали, мовчали всюди в наметах, у казармах, на постах.
Провів ніч у чеканні й підполковник Ганс Барге. Він чекав офіційної відповіді, що його вимогу про капітуляцію прийнято. Але ніякого повідомлення не надходило.
Уже схопилося й сяяло над островом сонце — до одинадцятої залишалося небагато: стрілки великого годинника в кабінеті підполковника, в одній із кімнат комерційного училища, показували за двадцять десяту.
Заклавши руки за спину, весь час переводячи погляд із циферблата на небо і назад, підполковник Ганс Барге нервово снував по тісному чотирикутникові свого кабінету, надто тісному для людини, опанованої жадобою діяти. "Юнкерси" через однакові проміжки часу патрулюють і далі над островом; надходить підмога: на березі, біля Ліксурі, розвантажують зброю і боєприпаси.
А солдати?
Ганс Барге зупинився. Він точно знав, що коли італійці вирішать діяти, то його солдатам, незважаючи на одержану підмогу, не стримати натиску. Але він знав не менш точно, що вермахт нізащо не віддасть острови Іонійського архіпелагу і що коли з аеродромів Греції та Албанії злетить у повітря сила літаків і почне бомбити острів, то бій буде виграно. Його дивувало лише одне: як цього не розуміє італійський генерал і так уперто дляється з відповіддю, хоч якусь постанову йому все одно рано чи пізно доведеться ухвалити.
"Чому він бариться? Хоче вигадати час? Навіщо? Адже італійці не мають ні літаків, ані кораблів. З гордості? Зі страху? Можливо, почекати ще хвилину, чверть години, годину? Треба думати, італійський генерал усе ж таки усвідомить безпорадність свого становища, — міркував про себе підполковник. — Чи дати йому ще відстрочку? Хто знає, може, це позбавить особисто мене важкої і сумної необхідності вручити ультиматум?"
Текст ультиматуму, допіру одержаний із ставки верховного командування, лежав перед ним. Берлін дав указівку підполковникові запропонувати генералові, командирові італійської дивізії, вибір: з німцями, проти німців, капітуляція.
На прийняття рішення генералові давали не більше восьми годин.
"Тямущому командирові, — подумав підполковник, — і командирові, який реально оцінює обстановку, щоб ухвалити правильну постанову, стало б і восьми хвилин. Аби я мав достатньо бойових засобів, то вже б допоміг італійському генералові вибратися зі скрути".
"Ну що, почекати трошки? — подумав він, дивлячись на циферблат дзиґарів, і вирішив: — Не варто".
Підполковник Ганс Барге застебнувся на всі ґудзики, швидко збіг униз по сходах комерційного училища, сів у машину. Під ескортом мотоциклістів під'їхав до штабу італійської дивізії і знов поставився перед генералом.
— Пане генерале, — сказав підполковник, зупинившись перед бюрком, — оскільки я й досі не дістав від вас ніякого повідомлення, чи ви приймаєте мою пропозицію скласти зброю, то я вважаю, що мою пропозицію відкинуто.
Генерал запросив підполковника сісти — солдат підсунув до бюрка стільця, але Ганс Барге відмовився.
— Пане генерале, — вів далі він, — мені невідомо, з якої причини ви відхилили мою пропозицію про здачу зброї, що мала статися сьогодні вранці об 11 годині на майдані Валіанос. Але я маю честь представити на ваш розгляд щойно одержану мною по телеграфу вимогу мого уряду. Вам, пане генерале, треба вирішити, яким із трьох указаних тут шляхів розвиватимуться наші з вами взаємини на острові. У вашому розпорядженні вісім годин.
Підполковник Ганс Барге скінчив. Погляд його упав на фотографію генералової дружини, що стояла біля телефону; потім він звів очі на розп'яття, самотньо почеплене на білій стіні позад бюрка. Він не міг піти одразу, як йому хотілося, бо генерал пояснював йому причину зволікання. Але він не вслухався в його слова, бо заздалегідь був переконаний, що вони безглузді. Ніякої поважної причини для такого поводження бути не могло.
— Я довго міркував, — казав йому генерал. — І я не можу прийняти ваші умови, не діставши письмових гарантій, що забезпечували б дивізії свободу пересування. Я вимагаю письмових гарантій, щоб дивізія могла в повному складі вернутися на батьківщину.
— Ви маєте вісім годин на роздуми, — урвав його підполковник. — Щодо письмових гарантій, то я запитаю свій уряд.
Коли підполковник вийшов із кабінету, генерал не ворухнувся. Руки його безживно лежали на бюркові, він дивився поверх фотографії дружини, поверх стільця, кудись за вікно, в порожнечу. Він машинально взяв залишений німецьким офіцером аркуш паперу і, заглиблений у свої думки, обмацував його пучками. То був поданий за всіма правилами гри ультиматум вермахту.
"А чи виконають вони умови капітуляції? Чи згодяться дати письмові гарантії?" — думав генерал.
Свідомість, що, відтягнувши складення зброї, він учинив правильно, переросла в певність. Дивізія виграла час. Тепер варто послухати, що порадять військові капелани.
Він відчув утому, утому від невиспаної ночі і від внутрішньої боротьби з самим собою. Але на душі стало спокійніше. Він зняв трубку і віддав наказ: усім військовим капеланам з'явитися до штабу. До остаточної постанови залишалося всього вісім годин. Вісім годин, протягом яких треба відповісти на всі запитання — і на ті, що ставило перед ним сумління, і на ті, що мучили його раніше.
Чи допоможуть йому військові капелани покласти край останнім сумнівам?
Ось прибули з частин капелани. Перші два варіанти — з німцями чи проти німців — вони відкинули. Висловилися, як напередодні старші офіцери, за складення зброї, але з умовою, що всі пункти капітуляції будуть зафіксовані на папері. Проти був тільки один капелан.
Генерал мовчки подякував їм поглядом. Усе ж він побачився з ними, вислухав кожного, і рятівний спокій запанував у його душі, знявши як рукою всю втому. Тепер він знав, що його думку поділяють не тільки старші офіцери, але й капелани, а отже, і всі його солдати. Його дивізія з ним, вона поділяє його побоювання й сумніви, розуміє його намагання уникнути кровопролиття.
(Пролита кров! Йому все здавалося, ніби вона впаде йому на голову, ніби він сам-один був винний у тому, що вони програли війну).
Військові капелани вернулися до своїх частин і принесли добру вістку про те, що провадяться переговори, що, напевне, буде досягнуто домовленості і що будуть забезпечені певні гарантії. І солдати повірили, змусили себе повірити, що підполковник дасть письмові гарантії.
— Хлопці, схоже, що ми справді поїдемо додому, — сказав хтось із солдатів.
Але більшість задумалася: чи слід довіряти німцям, навіть як ті підпишуть якогось папірця, і збудження миттю згасло.
"Чи дадуть нам поїхати по тому, як папір буде підписано?"
Це запитання непокоїло й Альдо Пульїзі, який цілий день не рушав з місця, чекаючи наказу.
Відповідь надійшла лиш надвечір. Стало відомо, що на сусідньому острові Святої Маври італійську залогу, після того, як вона здала німцям зброю, було взято в полон. Стало відомо також, що начальника залоги полковника Отталеві розстріляно.
Уся Кефалонія сполошилася: "Хто приніс цю звістку? Хто бачив?"
І по всьому острову, від краю до краю, тисячоголосо пролунала відповідь: "Розповіли двоє солдатів, вони чудом урятувалися. Втекли з острова Святої Маври човном".
Розділ одинадцятий
1Вісім годин збігло, а генерал так і не віддав дивізії наказ скласти зброю. З Бріндізі по радіо надійшло розпорядження не здаватися, а з острова Святої Маври морем надійшло підтвердження віроломства німців.
Одначе генерал не звелів ні складати зброї, ні атакувати німців. Хоч би там що, а він ще сподівався розв'язати питання шляхом переговорів, без застосування сили, самою погрозою вдатися до зброї.
Підполковник Ганс Барге теж не виступав, він ще не мав достатньої сили. Але італійців надумав усе-таки провчити, для чого обрав найпідхожіший пункт і найпідхожішого виконавця — обер-лейтенанта Карла Ріттера.
Як тільки в небі зажевріли перші вечірні зорі, Карл Ріттер з'явився на одну з італійських батарей. У розташування він не зайшов, а попрохав викликати командира, капітана Альдо Пульїзі. По капітана побіг Джераче.
— З ним солдати, — попередив він.
Альдо Пульїзі підвівся, задихаючись від обурення: його заскочено зненацька. Він закурив, руки тремтіли. Йому не пощастило приховати від своїх людей, від Джераче, від капелана це малодушне тремтіння рук. Але то був не страх, а радше збентеження або навіть сором, ніби наказ про замирення з англо-американцями і, отже, відмова Італії провадити війну були з його вини, нібито це особисто він зрадив Карла.
Щоб запалити сірника і прикурити, досить було кілька секунд, а все ж він устиг проаналізувати цю перебіжну і водночас глибоку думку.