Він говорив, що вам платять і Белград, і росіяни, що вам ніхто не довіряє, але і вбивати вас ніхто не збирається.
– Ніхто нікому не довіряє, – різко кинув Данило. Він встав. – Однак, цей Жубе Біліч надто вже спритний для свого віку. Навіть, такі чорногорці, як Госпо Стрітар, котрий працює на Тіто, обвішує стіни його портретами і носить його образ у серці, зневажає таких щурят, котрі шпигують за власними батьками. Презирство – це добре, це здорове почуття, та іноді воно переходить у страх, а це вже надто. Я правильно зрозумів, що Жубе слідкував за вами до мого дому?
Вульф повернувся до мене.
– Він хоче знати, чи слідкував Жубе за нами, коли ми зайшли у цей дім?
– Так, – заявив я, – поки не спіткнувся і не впав десь в двохстах ярдах звідси. Я бачив його на розі цієї вулиці.
Вульф переклав.
– В такому разі, – мовив Данило, – вибачте, але мені треба дещо владнати. – Він вийшов з кімнати і зачинив за собою двері.
– Що сталося? – запитав я Вульфа. – Він пішов дзвонити в кімнату дев'ятнадцять?
– Можливо, – роздратовано буркнув Вульф. – Очевидно, він хоче щось зробити з Жубе.
– Де ми?
Він розповів мені. На це пішло трохи часу, оскільки більшу частину їх розмови займала розповідь Вульфа про те, як ми добралися до Югославії. Я запитав його. яке значення має те, що Данило двічі обманює рух, отримуючи гроші і від Белграда, і від Москви, а Вульф сказав, що не знає, але що Марко повністю довіряв племіннику. Я відповів, що це прекрасно, та якщо він такий двоєдушний, то цікаво знати, яку сторону він продає нам, а ми не маємо часу, щоб розібратися. Вульф щось пробурчав, я не второпав – англійською чи сербо-хорватською.
Чекати довелося довго. Я встав і почав розглядати кімнату, періодично ставлячи Вульфу запитання. Пізніше я прийшов до висновку, що коли, раптом, вирішу оженитися і оселитися у визначеному місці (хоча в ту хвилину таке припущення виглядало, як дурний жарт), моє житло буде обставлене предметами ручної роботи з невеликим вкрапленням імпортних речей, щоб придати їм колорит, як, наприклад, блакитна скатерть з китицями, що лежала на столі. Я розглядав картини на стіні, коли двері позаду мене відкрилися, і, зізнаюсь, коли я обертався, моя рука автоматично лягла на бедро, поближче до "кольта". Але це була всього лише Мета Вукчич. Вона щось сказала, Вульф відповів, і вона вийшла. Він повідомив мені, хоч я його й не запитував, що тушена баранина буде готова за годину, а тим часом ми могли б випити козячого молока або водки, але він відмовився. Я заперечив, що хочу пити, а він відповів, то й добре, скажи їй сам, хоча прекрасно знав, що я, навіть, не знаю, як промовити слово "місіс".
Я запитав його:
– Як сказати місіс Вукчич"?
В наборі звуків, якими він мене пригостив, не було жодної голосноїласної.
– До бісів псячих, – мовив я і рушив на кухню, де наша хазяйка накривала на стіл, і зобразив жестами, як ніби я п'ю зі склянки. Вона щось запитала, і я кивнув. Поки вона знімала з полиці глек і наливала в склянку білу рідину, я обдивився: окрім плити, на якій стояла закрита каструля, на кухні було ще кілька шафок, розписаних квітами, стіл, накритий на чотирьох, виблискуючі баняки і пательні, які висіли на стіні. Коли вона протягла мені склянку, я подумав, чи не поцілувати їй руку, яка була непоганої форми, але червонувата і з загрубілою шкірою, вирішив цього не робити і повернувся в кімнату.
– Я трішки побалакав з місіс Вукчич, – повідомив я Вульфу. – М'ясо пахне дуже смачно, стіл накритий на чотирьох, але карточок немає, так що моліться.
Одного разу Лілі Роуен заплатила п'ятдесят доларів доктору з Парк-авеню тільки за те, що він сказав, що козяче молоко корисне для її нервової системи, і поки вона цим розважалася, я кілька разів його спробував. Тож, рідина, котрою пригостила мене Мета Вукчич, не була для мене сильним потрясінням. Поки я пив, у кімнаті стало зовсім темно, і я увімкнув лампу, що стояла на столі, покритому блакитною скатертю з китицями. Двері відчинилися і зайшов Данило. Він підійшов до стільця, котрий стояв навпроти Вульфа, і сів.
– Пробачте, що мене так довго не було, – сказав він, – але виникли деякі складнощі. Так ви сказали, що чекаєте від мене допомоги. Якої?
– Це залежить від ситуації, – відповів Вульф. – Якщо ви можете назвати мені ім'я людини, яка вбила Марко, і сказати, де він знаходиться, то це, мабуть, все, що мені потрібно. Можете?
– Ні.
– Ви цього не знаєте?
– Ні.
Голос Вульфа став жорсткішим.
– Я мушу вам нагадати, що в минулу п'ятницю, чотири дні тому, Йосип Пашич передав Телезіо сповіщення від вас, що людина, котру я шукаю, знаходиться в околицях гори. Ви передавали це сповіщення?
– Так, але, як я вже говорив, тому що про це просила Карла.
– Вона просила вас передати це сповіщення і не сказала, хто ця людина, а ви її, навіть, не запитали?
– Я не мав такої можливості. Ви ж не знаєте, як це було.
– Я проїхав чотири тисячі миль, щоб дізнатися. Я твердо сподівався, що ви повідомите мені ім'я цієї людини.
– Не можу. – В голосі його звучала злість. – Я звик до того, що тут на мене всі дивляться з недовір'ям, мені так, навіть, краще, але я не очікував цього від вас – найстарішого і близького друга мого дядька. Карла приїхала одинадцять днів тому, ні, – дванадцять, в минулу п'ятницю. Вона не поїхала, як ви, в Тітоград, у неї не було документів, і, на відміну від вас, вона приймала засоби застереження. Вона добралася до місця в горах біля албанського кордону, котре вона знала, і сповістила мене про це, і я прийшов до неї. Я мав термінові справи, і я зміг провести з нею тільки один день. Вона хотіла владнати справи, котрими займався Марко, але їй не треба було приїздити сюди. Вона мала прислати за мною з Барі. Це місце в горах – одне з найнебезпечніших. Я старався переконати її повернутися в Барі, але вона не захотіла. Ви ж її знали.
– Так, знав.
– Вона була надто впертою. Мені довелося покинути її в горах. Через два дні, в неділю, я отримав від неї звістку, в котрій вона просила передати вам повідомлення, і я послав.
– Хто передав його?
– Йосип Пашич. В той момент мені більше нікого було послати до Телезіо в Барі, і я послав його. Справи стримували мене в місті, і я не міг відійти до вівторка – саме тиждень тому. Я пішов у гори вночі – вночі йти завжди краще, але Карли там не було. Ми знайшли її тіло наступного ранку біля підніжжя скелі. У неї було кілька ножових поранень, але, враховуючи пошкодження, які вона отримала при падінні зі скелі, неможливо було сказати, чи піддавали її катуванням. У будь-якому разі, вона була мертва. Оскільки вона не мала документів, і по деяких інших причинах, важко було організувати християнське поховання, але її тіло було поховане належним чином. Можу вам сповістити, що ми намагалися переслідувати і знищити тих, хто її вбив, але в горах це складно, і, крім того, необхідно було негайно прийняти застережні заходи щодо тайника. Можливо, що перед тим, як її вбити, вони змусили її видати його розташування. Ми зайнялися цим в середу вночі, а в четвер ми з Йосипом Пашичем вернулися в Тітоград; вночі він відплив з Барі, щоб відправити до Нью-Йорка звістку про загибель Карли. Я вважав, що мушу сповістити вас про це, бо вона була вашою дочкою. Ось такі справи. Я не мав можливості запитати її, хто убив Марко.
Вульф спохмурнів.
– Ви мали можливість розпитати Йосипа Пашича.
– Він не знає.
– Він же був з нею в горах.
– Не зовсім так. Вона намагалася зробити дещо сама, всупереч здоровому глузду.
– Я хочу його побачити. Де він?
– В горах. Він повернувся туди в суботу вночі.
– Ви можете послати за ним?
– Звісно, можу, але не збираюся, – виразно сказав Данило. – Тут дуже складна ситуація, і він має лишатися на місці. Опріч того, мені б не хотілося, щоб Йосип зустрічався з вами в Тітограді, після всього, що ви тут натворили і викликали на себе підозру. Заявитися в управління таємної поліції! Вештатися вдень по вулицях, повсюди, де вам подобається! Звісно, Тітоград не столиця, це всього лиш маленьке бідне містечко, оточене горами, але й тут є люди, котрі бували за горами і за морем, а що, коли хтось із них упізнав вас? Невже ви думаєте, що я такий бовдур, що повірив, ніби ви Ніро Вульф, бо ви прийшли в мій дім і сказали мені це? Мене б уже давним-давно не було серед живих. Одного разу – це було минулою зимою – дядько показав мені ваше фото в американській газеті, і я вас відразу упізнав. В Тітограді є й інші люди, які можуть вас упізнати, але ні: ви йдете прямо до Госпо Стрітара і говорите йому, що ви Тоне Стара з Галичника.
– Я прошу вибачення, – жорстко проказав Вульф, – якщо я піддав вас небезпеці.
Данило відмахнувся:
– Не в цьому річ. Росіяни знають, що я беру гроші від Белграда, а Белград знає, що я беру їх від росіян, до того ж, і ті й другі знають, що я пов'язаний з Духом Чорної гори, тож ваша поведінка для мене безпечна. Я вислизаю з пальців як ртуть – чи грязь, як вони думають. Але не Йосип Пашич. Якщо я влаштую йому зустріч з вами в Тітограді, і по прикрій випадковості ... Ні. Ні в якому разі, він не може прийти. І потім, що він вам скаже? Якби він знав ... Так, Мета?
Двері відчинилися і з'явилася місіс Вукчич. Вона підійшла до чоловіка і щось сказала. Данило підвівся, ми з Вульфом послідували його прикладу.
– Я сказав дружині, хто ви, – повідомив Данило. – Мета, це містер Вульф і містер Гудвін. Я не бачу причини, чому б тобі не потиснути їм руку. – Її рукостискання було твердим і дружнім. Данило вів далі: – Я знаю, джентльмени, що, як і мій дядько, ви звикли до витончених страв і делікатесів, але я можу запропонувати тільки те, що маємо, принаймні, хліб.
Вечеря виявилася дуже приємною. Поміж Вульфом і мною на столі стояла електрична лампа під великим рожевим абажуром, тож мені доводилося повертатися, щоб його побачити, але це було не так складно. Місіс Вукчич була прекрасною господинею. Ні Вульф, ні Данило не звертали ніякої уваги на те, що я не розумію жодного слова з їхньої розмови, проте Мета відносилася до цього інакше, і часто поверталася до мене, як наче долучаючи мене до їх бесіди. Я згадав про обід, котрий Лілі Роуен давала у "Рустермана", і де один з гостей був ескімос, і старався пригадати, чи була вона до нього така ж уважна, як місіс Вукчич до мене.