Генерал невиразно здогадувався, що проти нього самого, проти Кефалонії та його дивізії в ці години оманливого нічного спокою кується змова. Хтось там, у далині, плете сіть страшної інтриги і от-от накине її на острів.
Як її розірвати? З'явившись завтра на майдан Валіанос і склавши зброю?
Перехрестя доріг під Кардахатою вже залишено. Отже, міркував генерал, підполковник Барге більше не матиме ніякого сумніву щодо мирних намірів італійської дивізії. Для того, хто хоче утримати острів, Кардахата має вирішальну вагу; залишити її — значить конкретно продемонструвати небажання вступати в бій.
Чи підполковникові цього здасться мало і він зі згоди "Супергреції" наполягатиме, щоб ми склали зброю? Якщо правда, що він сам хоче, аби дивізія повернулася до Італії, то нащо ж її роззброювати?
Генерал підступив до вікна. Густа пітьма лягла на води затоки, злилася з ними. В гавані було пустельно, чулося тільки цокання кінських підків об брук, та кроки патруля лунко віддавалися в завулках і по безлюдних вулицях. Дивізія спала — тут, у місті, в таборах, в охороні, в казармах.
"Чи ж спала?" — сам собі не діймав віри генерал.
"Який короткий крок від сну до смерті!" — подумав він. Досить йому віддати наказ, і його солдати переступлять цей поріг, що відокремлює сон від смерті.
А може, в цей час ніхто з дивізії, так само як і він, не може склепити очей?
Який віддати наказ, щоб не зробити цього останнього кроку, кроку до смерті?
Він згадав, що говорили старші офіцери, як сперечалися, здавати чи не здавати німцям зброю. Всі, крім двох, мали одну думку. А що, як німці не дотримають слова? Що, як мають слушність тих двоє офіцерів, котрі заперечували проти подібної капітуляції? В такому випадку треба атакувати німців негайно, попередивши можливий напад з їхнього боку. Отже, послухатися наказу уряду й знехтувати радіограму "Супергреції"?
"Але ж від сну до смерті всього один крок", — подумав він. Адже атакувати німців теж означає загинути. Ще ніколи він не уявляв собі становища так ясно, як зараз, залишившись сам зі своїм сумлінням. Дивізія легко виграє перший бій, але потім "люфтваффе" її розгромить. А італійська авіація не зможе взяти її під захист: вона зайнята на південному фронті. Військово-морський флот також.
Вони залишаться тут, на цьому клапті землі, між небом і водою — переможці в чеканні помсти, що незабаром звершиться.
І звершать її німецькі пікірувальники, подумав генерал і глянув на небо, де спокійно блимали зорі. Гуркіт "юнкерсів" давно стих. Перед його очима постелилася ніч, спокійна, безжурна, саме для роздумів і для каверз. А що там, у далеких містах на материку, були люди, котрі й далі плели сіть інтриги, він це відчував. В Афінах, у Берліні, в Бріндізі. Чому уряд, що втік до Бріндізі, не відповідає на його запити? Хочуть, щоб він сам вирішив, як бути — здаватися чи давати бій? Хочуть звалити на нього одного весь тягар наслідків прийнятої постанови?
Але думка про нове кровопролиття була нестерпна. Дорогами, якими пройде моя дивізія, не проллється більше ні краплі крові, постановив собі він, поклавши зціплені в кулак руки на підвіконня. Так, це була ніч великих постанов. І він вирішив — остаточно й безповоротно; більшість старших офіцерів його підтримала. Краще загинути самому, ніж допустити, щоб загинув бодай один солдат, щоб до безконечної низки вбитих у землю хрестів прибавився бодай би один.
Він потер чоло, наче бажаючи прогнати лиховісну ману.
А якщо німці не виконають умов договору, якщо захоплять у полон усю дивізію, що я тоді скажу своїм солдатам?
Знову звідусіль його обступили питання, і все починалося знову. Здавалося, постанова цілком визріла, і раптом усе стає хистким.
Кого слухатися, короля чи "Супергрецію"?
Завтра, точніше за кілька годин, вийти на майдан Валіанос і скласти зброю — чи відкинути вимоги підполковника, прийняти виклик і дати бій? Знову пролити кров?
Розділ десятий
1Дорога на мис Святого Теодора звертала ліворуч і йшла узліссям. Перед нами все ширше розгортався обрій. Тепер, коли вітер геть стихнув, угамувалося й море. Серед темних хмар заясніли блакитні озерця, але хмари ще бігли, чіплялись за верхівки сосен, і повітря було все ще нерухоме. Нараз затоку позад нас прорізала з краю в край стяга сонячного світла, від чого повітря набуло ще похмурішого зеленавого відтінку.
Паскуале зраділо зауважив, що випогоджується, а я згадав про порон і полегшено подумав — усе-таки тоненька ниточка, що зв'язує нас із Патрасом, з усім світом, не порвалася.
— У монастирі святого Герасима буде цікаве свято, — сказав ще раз Паскуале Лачерба. — Якщо вас цікавить місцевий фольклор, то по обіді можна з'їздити туди автобусом. Заодно пофотографуємо.
Ми підійшли до Червоного Домка, радше до того місця, де колись ріс довкола нього садок; він починався праворуч від нас, біля повороту шосе.
Одразу ж за путівцем тяглися луки, доходячи аж до поруйнованої й зчорнілої від дощу валькованої огорожі заввишки з півметра. За огорожею — морський простір: Середземне море. Але, щоб дістатися води, тут також треба було пройти немалу відстань — білий кам'янистий берег з безліччю вапняних прискалків, з розверстими всюди морськими колодязями. Обабіч поруйнованої загорожі височіли прогнилі стовбури двох тамарисків. Здавалося, їх зумисне посаджено тут, щоб доповнити краєвид. (А втім, хто знає, може, саме так воно й було).
Я не зважувався озирнутися назад. Ми зійшли з дороги й подалися вогким килимом луків, то приминаючи траву, то місячи глей. Підступивши до самої огорожі, ми зупинилися подивитися на морський шир, що слався перед нами, на далекий обрій. (Останній у його житті, в їхньому житті обрій, подумав я). Я намагався не обертатися, щоб не бачити руїн Червоного Домка. Підходячи, я мимохіть якось, краєм ока встиг їх зауважити. Знову руїни, як це тяжко. Як ніби по тій смерті наступила ще одна, начебто природа вирішила додати до людської жорстокості ще й свою.
"Невже це справді так? — питав я себе. — Невже природа здатна на таку жорстокість? А може, з її боку це було, навпаки, актом милосердя? — думав я, глядячи на море. — Чи не пробувала вона стерти сліди людської жорстокості? Мабуть, такий був її справжній замір", — запевняв я себе. Ця думка додала мені рішучості, я повернувся обличчям до руїн.
Червоного Домка більше не існувало, він був зруйнований, як і вся Кефалонія: тільки сюди, до цих руїн, не вернулися колишні власники, ніхто навіть повітки з готового дерева не звів.
Садок увесь заріс травою, здичавів. Від дому залишилася лише купа каміння, валялися перекинуті східці, вивернуті пороги, шматки стін з вицвілим тиньком. Ось віконниця, проржавілий прогонич, уламок почорнілої дахівки, дверна ручка. Прогалини між горами сміття і підмурок поросли бур'яном і кропивою. Від бугенвілії, постеленої на земляних купинах, і від кущів агави тягло міцним приємним запахом.
Їх розстріляно тут, біля фасаду, думав я. Якщо вони стояли плечима до муру, то, мабуть, мали бачити море й обрій з двома тамарисками обабіч. Розстріл почався на світанку, був погідний вересневий ранок. Вони дивилися на цей невеличкий, але глибокий простір, дивилися на море, а море — вільна стихія, воно не таке нерухоме, як земля, в ньому нема коріння, але для них воно стало ворожим і непереборним, як в'язниця, як порожнеча.
Якщо ж їм стріляли в спину, то очі їхні були звернені от сюди, до муру, що його більше не існує, можливо, їхній останній погляд упав на цей шмат тиньку, що зараз валяється в траві, або на цей позеленілий від часу камінь, або на цей східець.
Я відійшов від огорожі і почав блукати серед руїн. З-за дерну, серед дикого зілля прозирали то старий напівзотлілий черевик, то яскраво-жовтий гребінець, то рештки купальника, то пляшка, то шабатурки з вилинялими написами по-англійському. Паскуале Лачерба похмуро дивився на мене з другого кінця саду.
Усі ці речі не мають стосунку до того часу, уточнив він. Намагатися знайти тут що-небудь із речей, що належать забитим, марно. Перш ніж покинути острів, німці потурбувалися, щоб не залишити після себе ніяких слідів. Усе спалили, все закопали.
Зрозумівши, як важко йому було дивитися на мою блуканину й пошуки, я повернувся на колишнє місце. Це було однаково, що копатися в нутрощах. Фотограф був блідий. Він стояв на зеленому килимі луків, худющий, без кровинки на обличчі, спершись цілим тілом на ціпок. Здавалося, забери в нього цю неміцну підпору, і він зів'яне, мов ганчір'яна лялька.
Я підійшов до нього. Очі за скельцями дивилися злякано: я вловив цей погляд, не звернений ні на мене, ані на руїни Червоного Домка. Він не дивився ні на що, ні на один із навколишніх предметів.
2
(Він дивився на колону чорних ваговозів, що йшли з погашеними фарами вгору дорогою на мис Святого Теодора. Дивився на неї не збоку, а зсередини, сидячи в кузові німецької машини. Бачив, як подорожня курява (вночі вона здавалася сірою) знімалася з-під коліс або з-під гусениць танків і летіла назад, під колеса чи під радіатор наступної машини. Бачив у кабіні водія-італійця, той учепився в бублика, а поряд, майже лежачи на крилі, з автоматом через плече примостився німецький вартовий і очей з нього не зводить. І так на кожній машині: тих, хто залишився живий з шоферів італійської дивізії, змусили сісти за кермо і вести автоколону, а солдатів підполковника Ганса Барге і гірських стрільців майора фон Гіршфельда посадили нагору, в кузов. Вони сиділи мовчки і здавалися втомленими.
Там, за чорними ямами морських колодязів, де його змушено зійти з ваговоза, він побачив попелясто-сіре море, а в ямах темні купи тіл італійських солдатів і офіцерів. Ледве утримуючи рівновагу на прискалках, він спустився до колодязя. Згори поблискувало дуло автомата. Зблизька чорні тіні набули ваги й тілесності, обернулися в тіла колись живих людей. Він завдавав мерців одного по одному на плече — їхні руки колисалися в нього позаду — і поволі вертався назад прискалками, пробираючись навпомацки, щоб не впасти разом із трупом; наприкінці він так вивчив цей шлях від морських колодязів до автоколони, що міг іти не дивлячись.
Потім він позирав на зорі, вони блимали над кабіною водія, над кинутими поряд трупами, дивився, як обабіч дороги стрімко тікають назад верхи дерев.