Чим скоріше ви поставите мене до відома про те, що відбулося, тим краще.
– Не тут же, на вулиці, у цій штовханині. Як би я хотів, щоб ти знав язики.
– Але я не знаю. Скинемо Жубе?
– Ні. Нехай побавиться. Я хочу посидіти.
Він ішов, я слідував за ним по п'ятах, через кожні п'ятдесят кроків я обертався, але більше не помічав нашого студента, поки ми не дійшли до парку, який тягнувся уздовж берега річки. Цього разу він сховався за деревом, котре для нього виявилося надто тонким. Йому явно бракувало кваліфікації. Вульф направився до дерев'яної лавки, що стояла скраю доріжки, посипаної гравієм, сів і стис губи, намагаючись випрямити ноги і поставити їх на п'яти, щоб дати відпочинок ступням. Я сів поруч і зробив те ж саме.
– Можна подумати, – сказав він, – що в тебе вони болять сильніше.
– Еге ж. Ви карабкалися босоніж по обриву?
Він закрив очі і глибоко зітхнув. Трохи згодом відкрив їх і заговорив.
– Вода в річці зараз на найвищому рівні. Це Зета, бачиш, де вона зливається з Морачою. Вище цього місця знаходиться старе турецьке місто. Коли я був хлопчиком, там жили тільки албанці, і, за словами Телезіо, лише небагато з них виїхали звідти після розриву Тіто з Москвою.
– Дякую. Коли ви закінчите розповідати про албанців, давайте поговоримо про нас. Я думав, що в комуністичній країні людей без документів обробляють по повній програмі. Як вам вдалося осідлати його? Будь ласка, з самого початку і детальніше.
Він почав розповідати. Місце, де ми сиділи, було оточене деревами, покритими свіжим листям, повсюди росла трава, на якій виділялися плями червоних, жовтих і синіх квітів; шум річки заглушав наші голоси, відволікаючи увагу випадкових перехожих.
Коли він закінчив, я обміркував становище і поставив кілька запитань, а потім сказав:
– О'кей. Все, що я міг, це спостерігати за вами, чи не лізете ви до кишені за "колисковою пісенькою." Як ви думаєте, це Стрітар натруїв на нас Жубе?
– Не знаю.
– Якщо це так, то йому треба терміново міняти персонал. – Я поглянув на годинника. – Зараз початок сьомої. Що далі – пошукаємо хороший стіг сіна, поки не стемніло?
– Ти ж знаєш, для чого ми приїхали в Подгорику.
Я недбало поклав ногу на ногу, аби показати йому, що я можу це зробити.
– Я хотів би вам завважити, що з вашою надзвичайною впертістю все гаразд, коли ви сидите вдома у безпеці, за дверима, зачиненими на засув. Коли ми повернемося назад, говоріть Подгорика, якщо вам так подобається, але тут постарайтеся вже називати його Тітоградом.
– Ці вульгарні варвари не мають права руйнувати історію і деформувати культуру.
– Справді. І вони не мають права взяти в оборот двох американських громадян, але вони можуть це зробити і, можливо,хочуть цього. Ви можете горлати їм "Подгорика," коли вони почнуть нас обробляти. Чого ми чекаємо?
– Нічого.
– Може, я поки прив'яжу Жубе до дерева?
– Ні. Не звертай на нього уваги.
– Тоді чому ми не йдемо?
– Прокляття! Бідні мої ноги!
– Все, що їм треба, – заявив я з великим почуттям, – це вправи, щоб стимулювати кровообіг. Через пару тижнів, якщо ви будете постійно ходити чи лазити по горах, ви просто забудете, що вони у вас є.
– Заткнися.
– Слухаю, сер.
Він заплющив очі. За хвилину розплющив їх, повільно зігнув ліву ногу, потім праву.
– Дуже добре, – сердито промовив він, і встав.
ГЛАВА 9
Двоповерховий кам'яний дім розташувався на вузькій мощеній вулиці в трьохстах ярдах від річки, оточений дерев'яним нефарбованим парканом. Якби я був югославським президентом, то обов'язково витратив би на фарбу частину тих п'ятидесяти восьми мільйонів, котрі дав їй Всесвітній банк. Ми пройшли трохи більше трьохсот ярдів, зробивши крюк, щоб розпитати про Грудо Балара в домі, де він жив у молодості, багато років тому. Вульф пояснив, що ми маємо те зробити, бо він спом'янув про Балара в розмові з Госпо Стрітаром. Чоловік, який відчинив нам двері, сказав, що живе тут усього три роки і ніколи не чув ні про кого з прізвищем Балар, і ми пішли.
Коли перед нами відкрилися двері двоповерхового дому на вузькій мощеній вулиці, я буквально завмер від крайнього здивування. Переді мною знову стояла дочка власника стогу сіна, котра перевдяглася в честь нашого приїзду. Повторний огляд показав мені, що ця дама виглядала старшою і пишнішою, але в іншому була точною копією тієї красавки. Вульф щось сказав, вона відповіла і повернулася, щоб когось покликати, і за хвилину з'явився чоловік, став на порозі і заговорив сербсько-хорватською:
– Я Данило Вукчич. А ви хто?
Не можу сказати, що я звернув би на нього увагу в натовпі, оскільки зовні він не дуже скидався на свого дядечка Марко, проте, явно мав відношення до тієї ж породи. Він був трохи вищий за Марко, не такий міцний, очі сиділи глибше, але голова була поставлена точно так само, і він мав той же великий рот з повними губами – хоча і не такий, як у Марко, бо Марко часто сміявся, а на племінника це було несхоже.
– Може, ви вийдете? – запросив Вульф.
– Навіщо? Що вам потрібно?
– Те, що я хочу вам сказати, не для сторонніх вух.
– У моєму домі немає вух, котрим я не довіряю.
– Поздоровляю вас. Але я їх не перевіряв, тож, може, ви мені зробите послугу?
– Хто ви?
– Той, кому призначалися сповіщення по телефону. Першого разу, вісім днів тому, було сказано: "Людина, котру ви розшукуєте, знаходиться в околицях гори. Чотири дні тому я отримав друге послання, в якому говорилось, що людина, котру я знав, загинула насильницькою смертю в околицях гори. Для швидкого зв'язку на відстані немає нічого кращого за телефон.
Данило втупився на нього, нахмурившись, не вірячи своїм очам.
– Це неможливо. – Він перевів ошелешений погляд на мене. – А це хто?
– Мій помічник, який приїхав зі мною.
– Заходьте. – Він відійшов убік, щоб пропустити нас.
– Заходьте швидше. – Ми увійшли і він зачинив двері. – В домі немає нікого, окрім моєї сім'ї. Сюди ... – Він провів нас до кімнати, крикнув по дорозі: – Все гаразд, Мета! Ходи сюди і нагодуй їх. – Він зупинився і поглянув на Вульфа. – У нас двоє маленьких дітей.
– Я знаю. Марко турбувався про них. Він вважав, що ви з дружиною ризикуєте свідомо, але діти тут ні при чім. Він хотів, щоб ви їх прислали до нього в Нью-Йорк. Я знаю, що Івану п'ять років, а Зоші три. Тут питання не про довір'я, але вони вже досить великі і можуть пробалакатися.
– Звісно, – Данило зачинив двері. – Вони не можуть нас почути. Назвіться.
– Ніро Вульф. А це Арчі Гудвін. Марко, мабуть, говорив про нього.
– Так. Але я не можу в це повірити.
Вульф кивнув.
– Розуміється. – Він оглядівся. – Можна нам присісти?
Жоден із стільців, стоявших у кімнаті не відповідав його габаритам, однак, деякі з них придалися для виконання основної задачі – дати його ногам відпочити. Я б ніколи не здогадався, що велика шафа у кутку, облицьована кафелем, – це плита, якби не мав звички зрідка переглядати ілюстрації в "Нейшнл Джіографік" і інших журналах, де поміщають картинки з зображенням меблів. Вона була розмальована по синьому фону червоними і жовтими трояндами, завбільшки з мою голову. Тільки варвар міг перетягувати через неї стілець, тому я підняв свій і поставив його ближче до решти, після того, як Вульф усівся на найширший з них.
– Я думаю, – почав Вульф, – що передусім слід розповісти вам, як ми сюди добралися. – І він приступив до викладення подій, починаючи з того самого дня, коли був убитий Марко.
На протязі всієї розповіді Данило настійливо дивився на нього, не перериваючи, повністю ігноруючи мою присутність. Він був хорошим слухачем. Коли Вульф закінчив, Данило окинув мене важким поглядом і знову перевів його на Вульфа.
– Я дійсно чув від дяді Марко про Ніро Вульфа і Арчі Гудвіна, – зізнався він, – але як ви могли відважитися на таку небезпечну і дорогу подорож, і чому прийшли саме до мене?
Вульф незадоволено гмукнув.
– Виходить, ви все-таки не задоволені моєю розповіддю. Я розумію, що обережність необхідна, але це вже занадто. Якщо я обманщик, то й так я вже знаю досить, щоб знищити вас, – це зв'язки Марко в Нью-Йорку, сповіщення, котрі ви посилали через Паоло Телезіо, дім в Барі, де ви зустрічалися з Марко, і десятки інших деталей. Ким би я не був – агентом вашої служби чи Ніро Вульфом, – я не розумію вашого недовір'я. Якого біса ви надсилали мені ці сповіщення, якщо не думали, що я почну діяти?
– Я надіслав тільки одне. Найперше, в якому говорилося. що приїхала Карла, було від Телезіо. Друге – про те, що чоловік, котрого ви шукаєте, знаходиться тут, було передано тому, що Карла просила це зробити. Останнє – про те, що її вбили, надіслав я, бо, по-моєму, їй хотілося б, щоб ви знали про це. Після того, що розповідав про вас Марко, мені і в голову не прийшло, що ви можете приїхати. Коли він був живий, ви відмовлялися підтримувати Духа Чорної гори, чому ж ми могли очікувати від вас допомоги після його смерті? Якщо я правильно розумію, ви приїхали, щоб допомогти нам?
Вульф покачав головою.
– Ні, – відповів він сумно. – Не для того, щоб допомогти вашому руху, ні. В моєму стосунку до нього немає ні несхвалення, ні презирства, але в цьому віддаленому краю, в горах, ви можете тільки загинути в боротьбі за свободу, а для тирана це все одно, що лоскотати йому п'яти. Якщо якимось чудом вам вдасться знищити Тіто, росіяни прикінчать вас. Я приїхав, щоб знайти вбивцю Марко. Впродовж багатьох років я займаюся тим, що викриваю злочинців, переважно вбивць, і не збираюся залишати можливість сховатися тому, хто убив Марко. Я сподіваюсь, що ви мені допоможете.
– Той, хто убив Марко, є лише знаряддям. Наші плани ширші.
– Не сумніваюсь. І мої також, але це мої проблеми, однак, зараз, принаймні, вони працюють на вас. Це корисно – дати їм зрозуміти, що не можна безкарно убивати наших друзів. Я не пропоную вам хабаря, але при поверненні в Америку, як судовий виконавець заповіту майна Марко, обіцяю прийняти до уваги, що його соратники заслуговують поваги і допомоги.
– Я не думаю, що ви коли-небудь зможете туди повернутися. Тут вам не Америка, і ви не знаєте, як тут діяти. Ви вже допустили п'ять грубих помилок. Наприклад, ви розкрилися перед цим щурячком, Жубе Білічем, і привели його за собою сюди.
– Та де, – заперечив Вульф, – Телезіо сказав, що вам не буде загрози, якщо нас побачать.