Підполковникові Гансові Барге прибувала підмога. Це було вранці десятого.
"Невже нам доведеться скласти зброю?" — питав себе капітан Пульїзі. Він стежив за польотом "юнкерсів", озирнувся назад, на гори, навів бінокля на вулиці й дахи Аргостоліона. Незадовго перед тим командирів підрозділів повідомили телефоном, що підполковник, прибувши до генерала, вимагав, щоб дивізія здалася німцям.
Вимагав, щоб завтра, об 11 годині ранку, на майдані Валіанос дивізія склала зброю.
Капітан прислухався до голосів на горбі, гармаші правили про "Супергрецію", про уряд Бадольйо, про те, що зараз саме час атакувати німців. Прислухався до рокоту літаків у небі, до реву автомобілів і німецьких мотоциклів, що їздили дорогами острова. На курних дорогах Кефалонії панував незвичайний рух.
"Невже ми справді вишикуємося завтра об одинадцятій нуль-нуль на майдані Валіанос, ніби на параді, і складемо зброю?" — питав він себе.
Не хотілося про таке й думати. Війна скінчена, скоро всіх розпустять по домівках. Зараз треба поновити нитку, що обірвалася за всі ці довгі роки. Дослухаючись до голосів і звуків острова, він намагався згадати голоси й звуки рідних вулиць, згадати кімнати свого дому, такі далекі, що аж не вірилося в їхнє реальне існування, уявити собі обличчя й очі Амалії. Він згадав сина. Скільки разів він бачив його від моменту народження? Образ хлопця розпливався і був таким самим чужим, як Амаліїне обличчя. Перед його очима зринало обличчя Амалії — холодне, сухувате, хоча й гарне, — але уявити собі її голос, воскресити його в пам'яті він не міг.
Його розбирала злість: невже так і не пощастить згадати, який в Амалії голос? Це була навіть не злість. Радше туга. Знов і знов намагався поновити в пам'яті забутий тембр, мабуть, і сам не знаючи, навіщо це йому. Голос вона мала м'який, хоч і сильний, і що більше вона говорила, то він ніжнішав. Але як тільки йому починало здаватися, що він згадав, то розпачливо схоплювався: це був зовсім не голос дружини, а Катеринин голос.
Катерина: перш ніж покинути острів і вернутися додому, треба закреслити цілий шмат життя — довгі роки війни. Треба викреслити з пам'яті Катерину Паріотіс.
Силкуючись воскресити минуле, він задивлявся непорушним поглядом кудись далеко, в порожнечу, і в пам'яті поставали стежки в Ломбардській долині, неподалік Мілана, де він гуляв із своєю дівчиною, в ту пору Амалія була ще його дівчиною; згадав, як вони сиділи під мурованою огорожею біля старої ферми; і водночас бачив дороги, що вели до Аргостоліона і що ними котили маленькі, блискучі, ніби іграшкові, автомобілі; їх ставало дедалі більше, і всі вони сунули до міста. Подумки повторював розмови, ведені тоді з Амалією під замаєною плющем мурованою огорожею, але й це не помагало — згадати її голос не щастило. Вона являлася йому або зовсім німа, або з голосом Катерини. Водночас він слухав своїх офіцерів — вони доповідали про одержані по телефону накази командування.
"Усім старшим офіцерам дивізії з'явитися до генерала для участі в воєнній раді. Генерал має намір обговорити вимоги підполковника Ганса Барге".
"Невже здамося?" — запитував себе капітан. "Командирам підрозділів залишатися на місці".
Капітан навів бінокль на місто, намагаючись відшукати серед згромадження будинків знайомий фасад італійського штабу. Йому здалося, ніби він його впізнав і навіть побачив у вікно генерала, той сидів за бюрком, саме тієї миті, коли, не відриваючи очей від аркуша паперу, такого білого в його безсило зронених на бюрко руках, генерал вислуховував думки старших офіцерів. Капітанові примарилося навіть, що він може розібрати, що написано на аркуші, який тримає в руках генерал: то був наказ "Супергреції" здати зброю підполковникові Гансові Барге.
Капітан перевів бінокля на "юнкерсів". Вони все ще літали в полі дії зеніток. І знов подумав, що через цей клятий мундир доводиться чекати, поки хтось ухвалить постанову і за тебе, капітана Пульїзі. Що ж, зрештою це навіть зручно, хай за мене вирішують генерал або скликані на воєнну раду старші офіцери.
"Але яку вони ухвалять постанову?" — питав він себе.
Незабаром крихітні автомобілі виїхали з Аргостоліона й рушили дорогами острова в зворотному напрямку: старші офіцери верталися на свої командні пункти. Схилами горбів і гір, серед соснових лісів знов замаяли яскраві бліки — відсвіти автомобільних шиб і полірованих крил машин. Озвався польовий телефон, і незнайомий телефоніст промовив:
"Усі старші офіцери, окрім двох, висловилися за здачу зброї німцям".
"Завтра, об 11 годині, на майдані Валіанос", — машинально повторив про себе капітан Альдо Пульїзі. Зустрівши запитальний погляд Джераче, офіцерів, солдатів, щоб не бачити їхніх очей і не відповідати на їхні запитання, він відійшов подалі від намету й сів під оливою, звідки було видно затоку і весь аргостоліонський півострів до самого мису Святого Теодора — широку пустельну гладінь Іонійського моря.
"Чи слушна така постанова?" — запитував себе Альдо Пульїзі.
Адже уряд Бадольйо вимагає берегти зброю і в разі нападу ворога захищатися. Дивізія спроможна не тільки захищатися, але й роззброїти солдатів Ганса Барге, вона може це зробити за кілька годин. То чому ж вирішено здаватися? Чому воліли послухатися "Супергреції", а не наказу законного уряду?
Він підвівся, ніби збираючись тікати від самого себе, щоб не відповідати на власні запитання. Люті більше не було, наступила апатія. Десь позад нього збуджено говорили, кричали гармаші.
Нас десять тисяч, а їх три, — весь час правили вони і приходили до тієї самої думки: варто генералові і старшим офіцерам послухатися наказу уряду, і німці здадуться без єдиного пострілу. Солдати ставили собі те саме запитання, що й він: "З якої речі ми повинні здаватися?"
— Щоб вернутися додому, — відповів хтось. — Якщо ми складемо зброю, німці відпустять нас додому.
Але ці слова потонули в хорі обурених вигуків. Ніхто не вірив, що після складення зброї німці відпустять нас на всі чотири сторони.
Альдо Пульїзі прикрикнув:
— Ви що, під трибунал захотіли?
Голоси стихли, на горбі запанувала тиша, ще виразніше стало чути гудіння автомобільних моторів і рев "юнкерсів". Але як тільки капітан відвернувся, він знов пішов під оливу, і солдати знов загомоніли.
Він сидів, прихилившись до дерева, — в пам'яті знов постала мурована загорожа старої ферми; солдатські голоси, такі несхожі на голоси Амалії та Катерини, не доходили до його свідомості. Казав до себе: нині, як я перемінив стільки мундирів, важливе одне — скинути форму назавжди, вернутися до себе додому, щоб можна було ходити вулицями рідного міста під руку з Амалією, взнати нарешті свого сина. Тобто залишити Кефалонію її мешканцям, залишити Грецію і всі інші захоплені італійцями землі їхнім народам. Дати Катерині Паріотіс самій вирішувати свою долю.
Ось що зараз важливе. А чи буде оточено німецьку залогу і хто дужчий — італійська дивізія чи німецькі солдати, генерал чи підполковник — то мене не обходить. Добре б сісти на перший-ліпший пароплав, що вирушає в італійські води, і поїхати — зі зброєю чи без зброї, хіба не все одно. Коли як слід услухатися в розмови солдатів, то і в них чути ту саму думку. Зрештою, всі їхні міркування, чи треба роззброїти німців, чи роззброюватися самим, підказані тільки бажанням вернутися додому.
Він підвівся й навів бінокля угору, туди, де вилася вузенька дорога на Кардахату.
— Капітане, дивіться! — гукнув хтось.
Вузькою відкритою стежкою сунула колона солдатів і машин: то спускався в долину, прямуючи в Аргостоліон, третій батальйон 317-го піхотного полку.
— Що сталося? — здивувався капітан. — Чому піхота покидає таке важливе з стратегічного погляду перехрестя доріг?
— Ідуть складати зброю! — гукнули йому гармаші.
"Скоро й ми дістанемо наказ. Усі підемо на майдан Валіанос. Усе може бути, — сказав собі капітан. — Частини почали підтягуватися до міста, щоб скласти зброю".
Раптом усе довколишнє здалося йому неймовірним, нібито зараз, побачивши цю колону солдатів на марші, він зрозумів усе безглуздя теперішньої ситуації. Він опустив бінокль і вдивлявся й далі в далечінь. Сонце сліпило очі.
Позаду почувся голос Джераче.
— Це все генерал, — промовив він. — Це він звелів залишити Кардахату.
Хтось гукнув:
— Генерал нас зрадив!
Альдо Пульїзі не міг відірвати очей від плаю, де роєм роїлися солдати й машини. За кілька годин, а може й хвилин, його також покличуть до польового телефону, і він, капітан Альдо Пульїзі, певне, теж дістане наказ спускатися зі своїми артилеристами до міста. А завтра об одинадцятій нуль-нуль піхотинці й артилеристи дивізії "Аккві" з розмаяними прапорами вишикуються в каре на майдані Валіанос і під музику й оплески численної публіки здадуться німцям. Який глузд у всьому цьому?
Але відповісти він поки що не міг. Йому ніяк не давалося поновити в пам'яті голос Амалії: у вухах усе ще бринів голос Катерини. Він чекатиме наказу командування. Швидше дійшла б до них черга. Ніж сидіти тут і чекати, краще вже спуститися в долину до смерку.
Він відчував себе дуже самотнім, відрізаним від усього світу.
"Певне, те саме почуття самотності дізнають нині і мої солдати, всі італійці на цьому острові, — думав він. — Кинули нас тут, посеред моря, і не пришлють із Італії навіть поганенького літачка дізнатися, як ми тут. Генералові зараз теж, мабуть, самотньо".
2
Генерал стежив за пересуванням військ, що залишали свої позиції в Кардахаті. Він бачив, як сповзла з горбів нічна мла, як витягалися понад дорогою Ліксурійського півострова, по той бік затоки, вечірні тіні і як темніють води затоки. Наступила третя ніч після того, як італійський уряд оголосив про замирення. Генерал знав, що це буде третя безсонна ніч.
Він сидів при своєму бюркові. Праворуч поряд із телефоном — фото дружини. На захаращеному паперами столі перед ним усе ще лежала віддрукована виразними заголовними літерами радіограма "Супергреції" з підписом генерала Векк'яреллі.
Усе це скидалося на лихий сон — і ця неймовірна телеграма, і підпис. От зараз прокинуся, і виявиться, що мені все приснилося: не було ніякого підполковника Ганса Барге, ніякої воєнної ради.
І подумки знову зауважив: який дивний збіг — німецький підполковник висунув вимогу скласти зброю одразу по тому, як одержано телеграму генерала Векк'яреллі.