Та хіба він сам не думав про Катерину Паріотіс? Думав про неї цілу ніч і бажав її. І водночас думав про дружину, тужив по ній. Яке двоїсте, химерне, незбагненне почуття! Але те, що він відчував до Амалії, було більше схоже на докір сумління, на повинність. Він змусив себе думати про неї. Ніби хотів позбутися свідомості вини.
Капітан спустився до міста. Джераче залишив він по дорозі, біля невеликої селянської хатки — вона біліла посеред городу і ніби стояла пусткою. Не сповільнюючи ходи, пройшов повз віллу (віконниці причинені, тихо, мабуть, ще сплять). Дістався майдану Валіанос.
Тут він і збавив перший день миру — на осонні біля столика кав'ярні, в прокурених канцеляріях штабу, збоку спостерігаючи за людською метушнею та розвитком подій.
Ось затягнутий у мундир, сяючи новим спорядженням і пряжками, в супроводі цілого рою озброєних автоматами мотоциклістів, з'явився на майдані підполковник Ганс Барге. Він спокійно рушив до італійського штабу. У відповідь на численні привітання він або прикладав два пальці до дашка, або козиряв, не доносячи руки до кашкета. Підполковник мав такий вигляд, ніби перемир'я зовсім не заскочило його і нітрохи не настроїло проти колишніх італійських союзників. Дійшовши до столу генерала, він клацнув підборами. Що було далі, капітан не бачив, бо двері за підполковником грюкнули.
"Мабуть, скаже якусь ввічливу фразу, як-от: "Бачу, ви трохи втомилися, пане генерале" або: "Може, ви маєте що переказати, пане генерале?" — подумки уявляв собі Альдо Пульїзі.
Солдати з ескорту підполковника, не злізаючи з мотоциклів, зупинилися обабіч входу, тут же, біля двох італійських вартових.
У юрбі офіцерів хтось вимовив:
— Приступили до переговорів.
Біля штабу, ніби на базарі, юрмилися італійські офіцери всіх чинів і звань. Тут також повторювалися ті самі жести, думки, слова. Те, що говорилося при столиках у кав'ярні, ніби проектувалося на канцелярські столи в штабі, на похідні намети на горі. І так не лише серед італійців, подумав Альдо Пульїзі. Німецькі офіцери також курили, посміхалися, нетерпляче дрібним кроком походжали біля своїх автомобілів і мотоциклів, витирали з чола піт — ставало гаряче, гомоніли, міркували, думали про свого підполковника Ганса Барге — щось він забарився у генерала.
Нарешті підполковник вийшов із генеральського кабінету, його підбори лунко простукали по коридору. На майдані почулися крики — накази, загули мотори. Старші офіцери принесли із штабу новини:
"Згоди досягнуто, німці завтра покидають острів".
"Підполковник обіцяв сприяти додержанню спокою на острові".
"Генерал запросив офіцерів німецького штабу на сніданок".
Майже ніхто не помітив, як генерал сів у машину і поїхав: майнула біла постать, біла тінь — і все. Обличчя його розпливчатою плямою маячило за спущеними шибами. Зараз він знов зустрінеться з офіцерами німецької залоги, але цього разу при обідньому столі. Він їстиме й питиме, сидячи бік у бік з колишніми союзниками, промовлятиме традиційні тости за успіхи вермахту, намагаючись виглядати якнайприродніше, а про себе вишукувати нагоди швидше позбутися цієї протиприродної співдружності. Він нині між двох вогнів: тут німці, там англо-американці; там заклик маршала Бадольйо, а поруч у гостях підполковник Ганс Барге.
"Ні, не хотів би я бути зараз на місці генерала", — подумав Альдо Пульїзі, дивлячись услід генераловій машині з розмаяними на вітрі прапорцями.
А може, так? Опинитися на місці генерала і в розпал бенкету, коли всі розімліють від їжі й напоїв, півголосом дати наказ про арешт німецького командування в повному складі?
На цю думку він посміхнувся.
Ще, чого доброго, виявиться, що Альдо Пульїзі герой, сказав він про себе. Чи не краще вернутися до табору, до своїх гармашів, і там смирненько чекати дальших наказів, як тебе завжди навчали? Вернися в табір, сказав він собі. Капітане Альдо Пульїзі, вертайся до табору і жди наказів вищого начальства. Там, нагорі, за тебе подумають; бо ж завжди було кому за тебе подумати.
А сам не зрушив з місця. Йому ще думалося, що він може бути корисним і тут, на майдані Валіанос, навіть у ролі спостерігача; боявся, що варто йому піти, як тут станеться щось важливе.
Крім того, він голубив надію, що з-за рогу раптом покажеться Катерина Паріотіс і піде через майдан. Якщо вона не з'явиться, то він її навідає. Згодом, надвечір. І повезе на мотоциклі до маяка, туди, до морських млинів.
Однак під вечір прийшов наказ "Супергреції". Ошелешив, наче обухом по голові, миттю рознісся майданом, досяг столиків у кав'ярні, докотився до солдатів. Усі довідалися, що штаб XI армії надіслав із Афін за підписом генерала Векк'яреллі радіограму, що зобов'язувала дивізію "Аккві" здати все озброєння німцям.
3
Що ж таке доля, хотілося мені запитати в Катерини Паріотіс. Я хотів сказати їй, що ніякої долі немає, а є тільки прийняття доконаного факту. І не можуть бути знаряддям долі ані німці, ані народ, ані окремо взята особа, скажімо, генерал чи підполковник.
Доля, якщо вона справді є, це не що інше, як душевний стан людини вже "пост фактум", по тому, як діяння звершено. Це значить розглядати подію по скінченню певного часу, коли вона, ставшись, дає безмежно багато поживи для здогадів, у що б вона могла вилитися. Але змінити перебіг подій уже годі, і ми усвідомлюємо, що вже безсилі що-небудь зробити.
Ось що таке доля, хотів я їй сказати.
Визнання власного безсилля.
Але я промовчав. Міцно зчепив пальці. Прислухався — за вікном дзвенів дитячий голосок, дорогою йшла й щось казала маленька дівчинка; їй відповідав хлопчик, він їхав на велосипеді, а може, на велосипеді їхала вона: радісний передзвін спершу наближався, потім подаленів.
Катерина Паріотіс сіла, одною рукою сперлася на стіл, другою мляво пригладжувала коси.
Фотограф, набалакавшись, трохи вгамувався — він довго лаяв генерала за нерішучість і навіть висловив гадку, що той діяв заодно з німцями. Нарешті, втомившись снувати між столом і стільцями, на які він у тісноті весь час натикався, вмостився поруч зі мною на канапі, затис ціпка між колінами і задивився кудись, блідий від обурення.
Ми сиділи довкола чогось, чого не було, як сидять біля смертної постелі.
І я зрозумів, що в цю хвилину всі ми думали вже не про мого батька, а про генерала, котрий командував дивізією. Хоч як там було, але ж його теж розстріляно десь тут, на цьому острові. Адже його кістки теж взялися землею Кефалонії, так само, як прах його солдатів і прах мого батька. Отже, думав я, ніхто не має права його осуджувати. Ми всі мудрі по шкоді.
Але, відкидаючи напади Паскуале Лачерби, я питав себе: а як же інакше судити про людину, якщо не з того, що і як нею сподіяно?
А втім, не мені бути суддею — ні свого батька, ні генерала; не на те я сюди приїхав.
Я підвівся, перепросив за турботу, сказав, що не хочу зловживати гостинністю і терпінням господарів. Почувши мої слова, Катерина прочнулася, глянула на мене з подивом — очевидно, тіні минулого обступили її звідусіль. І я відчув, що зараз, тут, у цій віталеньці з духмяного дерева, схожій на капітанську рубку старого вітрильника, закінчився короткий, а можливо, і не такий уже короткий епізод її життя і що, очевидно, виною тут я. Моя поява не була подібна шквалу: колишній капітан і його дружина знали б, як йому дати раду. Зі мною до їхнього дому ввійшла атмосфера штилю, притлумивши їх тягарем своєї нерухомості — нерухомості смерті.
Відставний моряк схопив мене за руку. Очі йому, такі журні перед тим, засяяли дитячою радістю, як у людини, котра щасливо уникла небезпеки.
— Послухайте, — сказав він.
І, задерши вгору побуріле від морських вітрів і сонця обличчя, натуживши, ніби гиндик, шию, пискляво заспівав романс.
— "Яка в тебе ручка холодна", — проспівав він.
Потім замовк і лукаво, хитрувато глянув на мене. Паскуале Лачерба на знак схвалення заплескав у долоні, вийшов такий звук, ніби вдарилися одна об одну дві деревинки. "Браво, Агостіно!" — гукнув він. Я, згнітивши серце, теж поляпав. Що капітана звали Агостіно, я вперше чув. Від випитого узо в мене трохи паморочилося в голові. Катерини Паріотіс уже не було, вона майнула до сусідньої кімнати і копалася в скриньках комода, потім щось робила біля дзеркала. Краєчком ока я бачив, як вона зачісується, чепурить волосся на потилиці.
Агостіно прокашлявся і завів другий романс, цього разу на повен голос, супроводжуючи спів жестами, зображаючи обійми й пестощі. Потім підвівся з канапи і показав рукою на затоку, на обрій. Звуки його голосу заповнювали віталеньку, він мав тенор, високий і сріблястий, мов у юнака. Коли він доспівав, Катерина також заплескала. Вона зупинилася на порозі кімнати і дивилася на мене так, ніби хотіла показатися якнайкращою, такою, якою, мабуть, бачив її мій батько. Щоки в неї були трохи припудрені, що якось приховувало жовтизну її шкіри, губи підфарбовані. Але мені найбільше подобалися її очі, їхній м'який страдницький вираз. Звівся на весь зріст і Паскуале Лачерба, він підняв руки — ціпок і далі висів на лівому зап'ясткові — і густим баритоном, обертаючись довкола, проспівав: "Дозвольте!" Мене здивувало, що в цього миршавого чоловічка такий соковитий і сильний голос, просто не вірилося, що то був голос його, а не чийсь. Колишній капітан засміявся, приказуючи: "Ану ж, ану ж!" Паскуале Лачерба, не уриваючи довгої ноти, ступив кілька кроків до уявної авансцени, тобто до дверей на кухню і, широко розвівши руки й витріщивши очі, голосно заспівав: "Панове, панове, дозвольте, я назву себе: ми зараз починаємо".
Неуважно слухаючи спів Паскуале Лачерби, я думав, що пора йти. Оскільки ми все одно опинилися на дорозі до мису Святого Теодора, а вітер та дощ ущухли, то хотілося б дістатися до Червоного Домка. Це, певне, десь тут, неподалік. Крім того, мені було корисно пройтися, провітритися.
Я приготувався прощатися з Катериною Паріотіс і з колишнім капітаном Агостіно. Дивно, тільки що познайомилися — і вже треба прощатися назавжди. Я мав таке враження, ніби вони грають або зіграли важливу роль у моєму житті. І мені зробилося чомусь дуже сумно.
Розділ дев'ятий
1Над Ліксурі і над Аргостоліоном кружляли "юнкерси". Громохкі чорні транспортні німецькі літаки поволі підлітали, робили кілька великих кіл і сідали на дзеркальну морську гладінь.