А поки я думаю, що слід відвезти цих джентльменів в Тітоград, і, оскільки я зайнятий, це зробиш ти. Якщо ти маєш інші міркування, ми можемо обговорити їх пізніше, а поки я доручаю тобі відвезти в Тітоград містера Стара і його сина. Чи згоден ти виконати моє доручення?
Вони пильно подивилися один на одного. Переміг батько. Жубе опустив очі і пробурмотів:
– Так.
– Так не розмовляють з батьком.
– Так, сер.
– Добре. Піди і заведи машину.
Хлопець вийшов. Я витяг югославську валюту. Біліч пояснив, що виїхати з села можна тільки по дорозі, яка проходить позаду дому, тому що по вулиці не можна проїхати через грязь, і провів нас через дім до задніх дверей. Якщо він мав інших членів сім'ї, крім Жубе, вони лишилися поза нашим полем зору. За домом був красивий газон з клумбами квітів. Вузька доріжка привела нас до кам'яної споруди, з неї виїхав автомобіль, за кермом якого сидів Жубе. Я завмер від здивування. Це був "форд"-седан випуску 1953 р. Потім я згадав, що розповідав мені Вульф про Югославію – Америка переказала їй через Всесвітній банк близько п'тидесяти восьми мільйонів зелених. Мене в якійсь мірі зацікавило, як це Білічу вдалося отримати машину у власне розпорядження, тому що я також плачу податки, але я вирішив відкласти це питання на потім.
Коли ми сіли в машину, Вульф попросив Біліча сповістити сина, що за поїздку буде заплачено дві тисячі динарів. Дорога на Тітоград йшла через долину і догори по річці Мораче, і була рівною майже на всьому протягу, проте у нас пішло більше години, аби проїхати двадцять три кілометри – чотирнадцять миль. Спочатку я всівся з Вульфом на заднє сидіння, але після того, як машина ухнула в парочку вибоїн, пересунувся наперед до Жубе. На рівних ділянках дороги Вульф розповідав про Тітоград, однак, враховуючи, що Жубе міг трохи знати англійську, йому доводилося зображати Тоне Стара, котрий бесідує з сином, який народився в Америці. Коли було ще Підгорикою, місто було торговою столицею Чорногорії. Було перейменоване в Тітоград у 1950 —му році. Населення – біля дванадцяти тисяч людей. В місті був старий турецький міст через Морачу. Ріка відділяла старе турецьке місто, в якому тридцять років тому жили албанці, а може, живуть і донині, від нового чорногорського, котре збудували в другій половині дев'ятнадцятого століття.
Дивлячись на профіль Жубе, я силкувався зрозуміти, чи знає він англійську краще, ніж я сербо-хорватську, та не зміг прийти до жодного висновку.
Торгова столиця Чорногорії явно перебувала в упадку. Я не очікував, що містечко з дванадцяти тисячами жителів являє собою одне із чудес світу, та й Вульф попереджав мене, що при комуністах Чорногорія прийшла до занепаду; з другого боку, вони ж самі перейменували його в Тітоград, а хіба не був Тіто людиною номер один? Тому я відчував себе обманутим, коли ми бовталися і підскакували на вибоїнах бруківки, проїжджаючи поміж двома рядами старих сірих двоповерхових домів, у котрих, навіть, не було солом'яних дахів, щоб відтіняти їх колір.
Я вирішив, що коли я коли-небудь стану диктатором, то для початку приведу місто в порядок, розширю вулиці, пофарбую будинки, а опісля вже перейменую його в Гудвінград. Щойно я прийняв це рішення, як машина підкотила до тротуара і зупинилася біля кам'яної споруди, на вид побільшої і чистішої тих, повз які ми проїжджали.
Вульф щось сказав крізь зуби. Жубе повернувся до нього і зробив невеличку промову. Хоча слова сприймалися мною, як шум, але тон і вираз мені не сподобались, і я сягнув рукою до куртки, щоб відчути пальцями спусковий гачок "марлі."
– Не хвилюйся, Алекс, – завірив мене Вульф, – ти знаєш, я просив його підвезти нас до північної частини майдану, але він розсудив інакше. Він стверджує, що приїжджі в місто мають пред'явити папери для перевірки, тому він привіз нас сюди – в місцеве управління національної поліції. Візьмеш гамаки? Він відкрив дверцю і виліз.
Оскільки єдиними паперами, котрі були у нас, були долари і динари, у мене виникла підозра, що стан ніг відбився на його центральній нервовій системі і паралізував мізки, але я був безсилий. Я, навіть, не міг зупинити перехожого і запитати дорогу до найближчої лікарні, і ніколи в житті не відчував я себе таким глупим і нікчемним, як зараз, коли з гамаком на кожній руці рухався за Жубе і Вульфом до входу в цю кам'яну споруду. Зайшовши досередини, Жубе повів нас по брудному і темному коридору. Ми піднялися по східцях на наступний поверх і зайшли в кімнату, де два чоловіки сиділи на стільцях за конторкою. Вони привітали його, назвавши за ім'ям, але явно без особливої радості.
– Ось двоє приїжджих, – сказав Жубе, – котрі хочуть пред'явити документи. Я щойно привіз їх із Ріскі. Не знаю, як вони туди потрапили. Великий товстун говорить, що його зовуть Тоне Стара, а другий – його син Алекс.
– В деякому сенсі, – заперечив Вульф, – ця заява не відповідає дійсності. Ми не хочемо пред'являти документи, і по незаперечній причині. У нас їх немає.
– Ага! – радісно вигукнув Жубе.
– Найзвичайнісінькі документи, нічого особливого. Ви ж не можете жити без документів, – розсудливо зауважив один з чоловіків.
– У нас їх немає.
– Не вірю. Тоді де вони?
– Ця справа не для клерків, – заявив Жубе. – Повідомте Госпо Стрітара, і я відведу їх до нього.
Чи то їм не сподобалось, що Жубе назвав їх клерками, чи то не по роках нахабний молодик їм взагалі не подобався, а, може, зіграли роль обоє фактори. Вони злісно поглянули на нього, щось пробурчали, і один з них зник за внутрішніми дверима, прикривши їх за собою. Скоро він виринув знову і притримав відкриті двері. Я не мав враження, що Жубе теж запрошували, але він все-таки зайшов, замикаючи тил.
Кімната була великою, але такою ж темною. Створювалося враження, що шибки у високому вузькому вікні мили в той день, коли місто було перейменоване в Тітоград, тобто чотири роки тому. Один з двох великих столів був порожній, за другим сидів широкоплечий нестрижений детина з впалими щоками. Він про щось радився з особою, яка сиділа на стільці край столу – молодшою і страшнішою, з пласким носом, і чолом, скошеним прямо над бровами під гострим кутом. Кинувши швидкий погляд на мене і Вульфа, детина втупився на Жубе без найменших ознак сердечності.
– Де ти їх взяв? – запитав він.
– Вони з'явилися в домі мого батька невідомо звідки і попросили, щоб їх відвезли в Подгорику. Великий товстун так і сказав – "Подгорика." І додав, що заплатить дві тисячі динарів, або шість американських доларів. Він знав, що ми маємо машину і телефон. Коли йому відмовили, він запропонував моєму батькові подзвонити в Міністерство внутрішніх справ, у кімнату дев'ятнадцять, і запитати, чи має він співпрацювати з чоловіком за ім'ям Тоне Стара. Мій батько вирішив, що телефонувати необов'язково, і наказав мені відвезти їх в Тітоград. По дорозі вони розмовляли іноземною мовою, котрої я не знаю, але думаю, що англійською. Великий товстун просив відвезти їх до північної межі майдану, але я привіз їх сюди, і тепер бачу, що мав рацію. Вони стверджують, що не мають документів. Цікаво послухати їх пояснення.
Жубе підсунув стілець і сів. Детина поглянув на нього.
– Я тебе просив сідати?
– Ні, не просив.
– То вставай. Я сказав, вставай. Ось так то краще, мій хлопчику. Ти вчишся в університеті в Загребі і, навіть, був три дні в Белграді, але я щось не чув, щоб тобі присвоїли звання народного героя. Ти правильно поступив, привівши сюди цих людей, і я вітаю тебе від імені нашої цілком Народної Республіки, однак, якщо ти будеш поводитися не так, як годиться у твої роки і з твоїм становищем, тобі переріжуть глотку. А тепер повертайся додому, займися самовдосконаленням і передай від мене привіт твоєму шановному батькові.
– Ви несправедливі, Госпо Стрітар. Краще я залишусь і послухаю.
– Забирайся!
Хвильку я думав, що хлопчик пручатиметься, він, схоже, теж так думав, але врешті-решт, здався, повернувся і вийшов.
Коли двері за ним зачинилися, суб'єкт, сидівший край столу, піднявся, явно збираючись вийти, проте Стрітар щось йому сказав, і він підійшов до другого стола та сів. Вульф усівся в кінці стола, а я сів на стілець, котрий звільнив Жубе.
Стрітар подивився на Вульфа, потім перевів погляд на мене і знову уставився на Вульфа.
– Що це за розмови про відсутність документів? – запитав він.
– Це не розмови, – зауважив Вульф. – Це факт. У нас їх немає.
– Де ж вони? Що за діла? Хто вкрав їх?
– Ніхто. У нас немає документів. Я думаю, наша історія видасться вам незвичайною.
– Вона вже мені видається незвичайною. Краще вам все розказати.
– Я так і збираюся, містер Стрітар. Мене звати Тоне Стара. Я народився в Галичнику і з шістнадцяти років почав, слідуючи звичаю, виїжджати в різні міста на заробітки. Сім років я повертався в Галичник у липні, але на восьмий рік не повернувся, тому що одружився в чужій країні. Моя дружина народила сина і померла, але я все одно не повернувся. Я кинув ремесло мого батька, зайнявся іншими справами і досяг успіхів. Мій син Алекс вирос, почав мені допомагати і ми досягли ще більших результатів. Я думав, що порвав усі зв'язки з батьківщиною, все забув, але коли шість років тому Югославію виключили з Комінформа, у мене знову з'явився до неї інтерес, і в мого сина також, і ми все пильніше стежили за розвитком подій. В минулому липні, після того, як Югославія порвала взаємини з Радянським Союзом, і маршал Тіто зробив свою знаменну заяву, моя цікавість досягла межі. Я намагався спорити, не стільки з іншими, скільки з собою. Я старався зібрати побільше інформації, щоб прийти до певного рішення про те, хто правий і хто винний, і які справжні інтереси і добробут народу на моїй вітчизні. – Він кивнув на мене. – Мій син, як і я, дуже цікавився цими проблемами і, врешті-решт, ми вирішили, що не можна судити на такій великій відстані. Ми не мали достатніх знань і не могли перевірити, чи відповідають вони дійсності. Я вирішив приїхати, аби розібратися на місці. Спочатку я думав приїхати сам, бо мій син не знає мови, але він наполягав на тому, щоб супроводжувати мене, і я згодився. Природно, існували труднощі, бо ми не могли отримати паспорти для в'їзду в Албанію чи Югославію, тому ми вирішили плисти на кораблі до Неаполя, а потім летіти в Барі.