Часом, коли двері на хвилю залишалися відчиненими, до мене долітала музика. Кілька лакеїв пробували зав'язати зі мною розмову, але тому що я знаю італійською лише кілька слів, вони скоро дали мені спокій.
* * *
Зрештою я засинаю і бачу сон, ніби я у лютому приступі ревнощів вбиваю Ванду і мене засуджують до смертної кари, я бачу, як мене пасками прив'язали до плахи, сокира падає, я відчуваю її на шиї, але я ще живу…І тут кат б'є мене по обличчю.
Ні, це не кат, це Ванда, розгнівана стоїть переді мною і домагається свого хутра. За хвилю я вже знову біля неї і допомагаю їй вбратися.
Це-таки направду насолода – накинути хутро вродливій жінці, бачити, відчувати, як її шия, її прекрасні форми горнуться в чудове м'яке хутро, піднімати хвилясті кучері і розкладати їх на комірі, а потім, коли вона скидає шубу – відчувати чудове тепло, і легкі пахощі її тіла, які повисають на золотистих кінчиках волосків хутра – голові є від чого запаморочитись!
* * *
Нарешті один день без гостей, без театру, без товариства. Я полегшено зітхаю. Ванда сидить в галереї і читає – здається, вона не має для мене жодного завдання. З настанням сутінок та сріблястого вечірнього серпанку вона усамітнюється. Я прислуговую їй при вебері – вечеряє Ванда сама, але для мене – жодного погляду, жодного звуку, навіть жодного ляпаса.Ах! Як я тужу за одним-однісіньким ударом її руки.
Мені виступають сльози. Я відчуваю, як сильно вона принизила мене – так глибоко, що навіть не вважає вартим мене мучити, знущатися наді мною. Перед тим, як лягти спати, її дзвоник кличе мене.
– Ти спатимеш сьогодні у мене, минулої ночі мені снилися страшні сни, і я боюся залишатися сама. Візьми подушку і ляж на ведмежу шкуру біля моїх ніг.
Після цього вона гасить свічки, так що кімнату освітлює зі стелі лише невеликий ліхтарик, і лягає в ліжко. "Не ворушися, щоби мене не збудити".
Я вчинив, як вона веліла, але довго не міг заснути. Я дивився на вродливу жінку, прекрасну, як богиня – як вона спочиває, закутана у темне хутрі свого нічного халата, лежачи на спині з руками, закинутими за голову, що тонули у її рудому волоссі. Я чув, як здіймаються її чудові груди, коли нона дихала глибоко та рівно, і щоразу, як тільки вона ворухнулася, я вже був насторожі і дослухався, чи я їй потрібен.
Та я їй не був потрібний.
Мені не треба було виконувати жодних інших завдань, і я не мав для неї якогось більшого значення, як нічний світильник чи револьвер, який кладуть собі під подушку.
Чи це я не сповна розуму, чи то вона? Чи все це починається у винахідливій жіночій голівці, з наміром перевищити мої надчуттєві фантазії, а чи ця жінка направду – одна з отих неронівських натур, які знаходять диявольську утіху в тому, щоби, як червів, тримати під п'ятою людей, які і мислять, і відчувають, і мають таку саму волю, як і вони?
Що я пережив!
Коли я став на коліна з тацею кави перед її ложем, Ванда раптом поклала руку мені на плече і пильно-пильно подивилася в очі.
– Які ж гарні ти маєш очі, – тихо сказала вона, – і то лише тепер, відколи ти страждаєш. Ти дуже нещасний?
Я схилив голову і мовчав.
– Северине! Чи ти ще кохаєш мене? – несподівано пристрасно вигукнула вона. – Чи ти можеш ще мене кохати? – вона з такою силою потягнула мене до себе, що таця перекинулася, кавник і тарільчики полетіли на підлогу, і кава розлилася по килимі.
– Ванло, моя Вандо, – вигукнув я і притиснув її палко до себе, покриваючи поцілунками її уста, обличчя, груди.
– Це моє лихо, що я кохаю тебе тим більше, тим божевільніше, чим більше ти мене мучиш, чим частіше ти мені зраджуєш. О! Я помру ще, від болю, від кохання, від ревнощів.
– Але ж я тобі ще жодного разу не зрадила, Северине – усміхаючись, заперечила Ванда.
– Ні? Ванло! Ради Бога! Не жартуй так безжалісно зі мною! – вигукнув я. – Але ж я сам носив листа до князя…
– Справді, запрошення на сніданок.
– Та ж ти, відколи ми у Флоренції…
– …повністю зберегла тобі вірність, – заперечила Ванда. – тут я присягаюся всім, що мені святе. Я робила все, лише щоб здійснити твої фантазії, лише заради тебе.
Але я заведу собі поклонника, бо інакше це – лише половина справи, і врешті-решт ти мені робиш закиди, що я була недостатньо жорстока з тобою. Мій любий, прекрасний рабе! Але сьогодні ти знову цілком маєш бути лише моїм коханим. Я не роздала твоє вбрання, ти знайдеш його тут, у скрині, вберися так, як тоді на маленькому карпатському курорті, де ми так щиро кохали одне одного. Забудь все, що сталося з того масу, о, ти не легко забудеш у моїх обіймах, я цілуватиму тебе так, що ти забудеш весь сум, все горе.
Вона почала мене пестити, як дитину, цілувати, гладити; потім з чарівною усмішкою попросила мене: "Вберися. Я також одягну свої туалети; може, мені вбрати свою хутряну блюзку? Так-так, я вже сама знаю, іди-но!"
Коли я повернувся, вона стояла посередині кімнати у своїй білій атласній сукні, червоній, обшитій горностаєм кацабайці, волосся було припудрене, а над чолом – маленька діамантова діадема. На хвилю вона нагадала мені Катерину II, аж стало моторошно. Ачс Ванда не дала мені часу на спогади, вона потягнула мене до себе на отоманку і ми провели разом дві блаженні години. Тоді це була не сувора, примхлива повелителька, а лише вишукана дама, ніжна коханка. Вона показувала мені фотографії, книги, що саме з'явилися, і говорила про них зі мною з такою дотепністю, ясністю і смаком, що я не раз підводив захоплено її руку до своїх уст. Ванда дозволила мені прочитати їй кілька віршів Лєрмонтова, і ось, коли я вже направду розпалився, вона ласкаво поклала свою руку на мою. У м'яких рисах Ванди, у її ласкавому погляді світилась тихе задоволення, і запитала: "Ти щасливий?"
– Ще ні.
Вона відкинулася на подушки і повільно розшіпнула кацабайку.
Але я знову швидко прикрив горностаєм її напівоголені груди.
– Ти робиш мене божевільним… – говорив я, затинаючись.
– Іди ж-но сюди.
Я вже лежав в її обіймах, і вона цілувала мене, як змія своїм язиком… Раптом вона ще раз прошепотіла: "Ти щасливий?"
– Безмежно! – вигукнув я.
Вона розсміялася. Це був якийсь злий, пронизливий сміх, від якого мені мурашки забігали по тілу.
– Раніше, рабе, ти мріяв про те, щоби бути іграшкою вродливої жінки, а зараз ти собі вроюєш. що ти – вільна людина, мужчина, мій коханий – ти, дурню! Один мій рух – і ти знову раб. На коліна!
Я сповз з отоманки вниз до Вандиних ніг, мої очі з сумнівом все ще пильно вдивлялися у її.
– Ти не повіриш, сказала вона, – розглядаючи мене зі складеними на грудях руками, – я нуджуся, і ти достатньо добрий, щоби я могла згаяти кілька годин Не дивись так на мене…
Вона штовхнула мене ногою.
– Ти можеш бути всім, що я захочу – чоловіком, людиною, річчю, твариною… – Вона подзвонила. Ввійшли муринки.
– Зв'яжіть йому на спині руки.
Я стояв на колінах і не чинив опору. Потім вони вивели мене у сад до невеликого виноградинка, то межує з ним на півдні. Між посадками винограду вирощували кукурудзу, тут усе ще стирчали окремі сухі стебла. Збоку стояв плуг.
Муринки прив'язати мене до дерев'яної палі і розважалися тим, що кололи мене своїми золотими шпильками для волосся. Та це тривало недовго, бо прийшла Ванда – з горностаєвою шапочкою на голові, її руки були в кишенях блюзки. Вона наказала мене відв'язати і скрутити мені на спині руки, посадити на шию ярмо і запрягти мене в плуга.
Після цього її чорні відьми погнали мене в поле, одна провадила плуга, інша правила мною за допомогою шнурка, третя підганяла мене батогом, а Венера у хутрі стояла збоку і спостерігала.
Коли наступного дня я слугував їй при обіді, вона сказала: "Принеси ще одне столове срібло, я хочу, щоб ти сьогодні їв зі мною, – і коли я хотів зайняти місце навпроти неї, – ні, біля мене, ближче до мене".
Вона у чудовому настрої, дає мені зупу своєю ложкою, годує мене зі своєї виделки, потім кладе голову, як пустотлива киця, на стіл і кокетує зі мною. На лихо, я розглядаю Гайді, яка весь час підносить мені страви, трохи довше, ніж це потрібно. Лише тепер мені в очі впадають її благородні, майже європейські риси обличчя, чудовий, ніби у статуї бюст, немов витесаний із чорного мармуру. Вродлива чортиця помічає, що вона мені подобається, і, усміхаючись, виблискує зубами. Вона ще не встигла покинути покій, як Ванда підскакує, палаючи від люті.
– Що? Ти смієш так розглядати іншу жінку в моїй присутності! Та вона, напевно, подобається тобі більше, ніж я. – вона ще більше демонічна?
Я перелякався, такою я її ще не бачив! Вона раптово зблідла, аж вуста побіліли, і дрижить всім тілом – Венера у хутрі ревнує свого раба! Вона хапає з кілка батіг і б'є мене по обличчю, потім кличе чорних служниць, наказує їм зв'язати мене й затягнути до пивниці, де вони кидають мене у темний, вологий підземний склеп, справжню в'язницю.
Після того на двері вішають замок, затягують засув, у замку дзвенькає ключ. Я полонений, похований.
* * *
І ось я лежу, не знаю, як довго – пов'язаний, як теля, яке притягли на різницю, па в'язці вогкої соломи, без світла, без їжі, без води, без сну – вона здатна зморити мене голодом, якщо раніше я не замерзну. Мене трясе від холоду. Може, це гарячка? Мені здається, я починаю ненавидіти цю жінку.
* * *
Червона смуга, ніби кров, пливе підлогою – це світло, що падає через двері, ось їх відчиняють.Ванда з'являється на порозі, загорнута у своє соболеве хутро і смолоскипом світить досередини.
– Ти ще живий? – запитує вона.
– Ти прийшла, щоб мене вбити? – відповідаю я слабким, захриплим голосом.
Двома швидкими кроками Ванда опиняється біля мене, стає на коліна біля моєї лежанки і кладе мою голову собі на коліна.
– Чи ти хворий? Як горять твої очі… Ти мене кохаєш? Я хочу, щоб ти кохав мене.
Вона витягає короткий кинджал, я здригаюся від страху, коли його лезо блищить перед моїми очима, я направду вірю, що вона хоче мене вбити. Але вона сміється і перерізає пута, якими мене зв'язано.