Хлопський суд

Запіяли перші півні.

На сході краєм рівнини, на стику землі і неба, проліг довгий білий пруг, який тягнувся, поступово розпливаючись, на північ та південь. Ще зблискували на темному небі окремі зірки, схожі на далекі, дуже далекі ватри пастухів.

Я загасив свічки, що сумно вже догоряли, і вийшов на парадні сходи. Безконечні жовті лани переді мною, село, ліс та луг, повітря та вода ще спали глибоким сном. Не було чути ані найменшого шереху, лише дерева під моїми вікнами, здавалось, дихали, квіти в саду й зела вдихали пахощі, важкий, міцний і свіжий дух.

Панувала неймовірна тиша; жодна комашка не важилася вилізти на прохолодне, навіть морозяне повітря; тільки запашний, гірко-солодкавий духмян полину й чебрецю, акації та липи витав навколо.

Низькі дерев'яні хатки села зі стрімкими задимленими солом'яними дахами тісно тулилися одні до одних навколо церкви, обгородженої плетеним вербовим тином, як і хати нашої селянської громади, цієї прадавньої республіки, яка в радості і в горі, у біді та боротьбі трималася воєдино тисячолітніми традиціями. Незглибимо спокійна, мирна, навіть зворушлива картина.

Я згадав собі нашу квочку, як вона скликає свій жовто-пухнастий виводок і ховає його під широко розпростертими крилами та відстовбурченим пір'ям, тільки де-не-де визирає з-під нього нахабний маленький дзьобик або чорний чубчик. А ще уявився мені корабель з високими щоглами, якого веде в океан поважна й спокійна команда. Так розкішно, без кінця і краю, доки сягало око, навсібіч мерехтливими хвилями збіжжя розливалася східногапицька рівнина. Потоки ясного світла зі сходу усе навальніше заливали околиці.

Безгучно, м'яко зблискуючи поверхнею, плив поміж покручених верб потічок. Рожевуватим мерехтінням повнилися кущі бузини. Ліс упирався в небо велетенським зеленим полум'ям; здавалося, зарошеним лугом поволі текло розплавлене срібло, навіть чорні застиглі калюжі та купа гною вкрилися бронзовою памороззю. Запіяли другі півні.

Великий сіро-рудий лис вийшов з чагарника на краю села і легкими скоками подався до лісу, совка нечутно пролетіла у тому ж напрямку. І враз загойдалися непорушні, німотні верхівки далекого лісу та дерева в саду, потягнулися зі сну. Свіжий легіт торкнувся моїх щік і приніс із собою духмяні пахощі свіжоскошеного сіна. Трави, квіти і зела теж ураз ожили, закивали радісно одне наперед другого зеленими та барвистими голівками, пробудившись від глибокого сну. А за хвилю знову ніби задрімали, задивившись у дивні сни; ясність на сході усе більше й більше кривавилася, заливши врешті горизонт і підпаливши поодинокі білі хмаринки. Утретє запіяв півень. Його крик, наче військова сурма, струснув тихе обійстя, а з інших дворів, ніби з віддалених військових таборів, голосно й виклично озвалися інші півні, далі ще і ще. Від ясних звуків сурми збудилося усе військо живих. На м'яких нечутних лапах, у чорному хутрі, повертався додому наш хоробрий та закоханий міннезінгер, може з галасливого відьомського шабашу, а може, після якогось нічного турніру. По селу загавкали пси.

Мовчки подріботіли до найближчої калюжі білі качки, щоб там, мов побожні мусульмани, здійснити на світанку перше омовення. У стайні забряжчали ланцюги. На ще тихому обійсті почулося мукання корови. Велетенський білий вівчур з добрими маленькими очима поволі піднявся кам'яними сходами, обнюхав мою руку і замельдував, помахуючи хвостом, що його нічна вахта скінчилася, нічого підозрілого за той час він не помітив, потім влігся біля моїх ніг і, глибоко зітхаючи та прядучи вухами, заснув.

Бузьки на даху стодоли, вистукуючи дзьобами, завели голосну розмову, а потім вірний муж розпростер свої чорні крила і полетів до сходу сонця на болото, де саме прокинулися жаби і хором завели співи, то гнусаво, то фальцетом, мов євреї у синагозі. У кущі глоду стрибав собі з гілки на гілку щиглик, доки добрався аж до верхівки, там причепурив своє строкате вбраннячко, пригладив дзьобом кожну пір'їнку і тоді знайомою піснею, раз у раз самозакохано повторюючи ту саму строфу, світлою і радісною мелодією збудив самку, котра висиджувала плямисті яєчка. У траві на задніх лапах сидів заєць і, щосили працюючи вухами та щелепами, гриз зеленого листка. Зграйки горобців метушилися навколо стодоли та живоплоту й, сердито цвірінькаючи, нападали на настовбурченого сірого горобця-бешкетника.

Яструб, ніби індіанець на стежці війни, заявив про себе погрозливим войовничим криком. Я не бачив його, але ось півень вискочив на дах собачої буди, забив на сполох і вмить зібрав коло себе курей та курчат.

Світле золото лилося тепер з небес на хвилі хлібного моря, огортало паруючий ліс вогким, зітканим із тисяч іскринок, серпанком. Ось надійшло босоноге дівча, з пругкими засмаглими персами, витонченою шиєю, ледь прикритою русою косою, поставило відра біля криниці із журавлем і вмило вродливе, ще рожеве зі сну личко.

Селянин, який поважно вийшов із сусідньої хати з косою в руках, здавалося, вітав новий день, нове буття з мовчазним смутком. Поволі відгорнув з обличчя сивого скошланого чуба, він постарів у нужді, в роботі та клопотах. Провів зубами по кіссю і став мантачити косу, притримуючись чіткого ритму.

Молодий парубок у просторій сорочці повів коней на водопій. Непокірне лоша, біле з рудими плямами, пострибало вперед, кобила зробила два скоки за ним, але облишила марні зусилля і по-материнськи стурбовано заіржала йому вслід.

Усе світлішим ставав схід, аж доки врешті сонце могутньо викотилося з-поза краю землі, і усе враз наповнилося світлом, ясністю та радістю, звідусіль залунали голоси, згуки й співи.

Женці веселою купкою забрели у хвилі збіжжя, хустки дівчат мерехтіли, наче червоні маки, зблискували коси та серпи, радісний сміх і перше привітання: "Слава Ісусу Христу!" – "Слава навіки Богу!"

* * *

Похмура буряна листопадова погода випала нам у серпні. Вітер шаленів і завивав без упину; він невтомно вив на різні голоси, не змовкав ні на мить: то стиха хлипав, як мале дитя, що заблукало в очеретах, то скимлів, мов звіря, котре загубило матір, то голосно заходився жалібним плачем, монотонним, урочистим, аж душу розривав; так на похороні плачуть, розпустивши по плечах коси, наші селянки-жалібниці та дівчата, а дяк у той час бурмоче під носом молитви, і пляшка оковитої побожно-урочисто переходить із рук у руки. А тоді знову ревів, наче ієрехонські труби, налітав могутніми поштовхами, від яких стогнала і скимліла земля, здавалося ось-ось вона лусне, розколеться і випустить на світ божий мерців, бліді і сумовиті вийдуть вони у примарне світло, шукаючи всевишнього судцю, що воссідає на чорних хмарах, аби судити живих та мертвих. Вітер гасав по куцій стерні, качався у стиглому збіжжі, ламаючи стебла й витрушуючи колосся, рівняючи із землею цілі лани; шарпав дерева у садах, вкриваючи землю непристиглими ще плодами, хилив додолу ліс і знову враз випростовував стовбури. Стоги сіна розметалися під його скаженим подихом. Ось він нагнав клуби важкого густого туману над селом і враз роздер сіру паволоку та попереплітав пасма її поміж собою, наче павутиння бабиного літа.

Усе, що дихає, поховалося від нього. Птахи сиділи з настовбурченим пір'ям під грубим гіллям дерев, принишкли у густому листі. Кури притулилися одна до одної на перекладині під навислим дахом стайні, заховавши голови глибоко у пір'ї; вівчур заповз у свою буду і заснув, зневажливо обернувшись до негоди хвостом. Усі закутки, ніші, усі укриття та дашки панського будинку й господарських будівель позаймали сірі надуті, наче кульки, горобці, де й поділася їхня звичайна балакучість, тепер вони були більше схожі на песимістичних філософів, що поринули у задуму. Самець ластівки повис на своєму гнізді, щось пристрасно вицвіркочуючи, ніби заспокоюючи та підбадьорюючи самочку і ластів'ят, захищаючи їх своєю любов'ю. Час від часу він навіть зважувався вилетіти під зливу, проносився, мов стріла, понад самою землею і повертався з комахою, що знайшла собі сховок під камінцем чи якоюсь стеблинкою.

На дерев'яних приступках парадних сходів сидить навпочіпки, загорнувшись у кошлатий кожух, смаглявий циган, схожий у своїй апатичній нерухомості на витесану з дерева фігуру.

Унизу, в челядні, скрипить прядильне колесо старої Євки, а кучер, який дорогою зі шинку додому ось уже двадцять років займається астрономією, заслуживши собі у маєтку та й в цілому селі слави астролога та провісника погоди, грає з лакеєм і конюхом у таро, тасує брудні карти, які так і липнуть до пальців. Старий шайтан довгі роки був солдатом, розбійником, гадаю, також був, десь так рік або два, та ось уже сорок років живе у маєтку і сорок років любить стару Євку, сиве волосся котрої було ще темним, як він прийшов до нас, перелічує їй водно зашпаровані гроші, зважуючи, чи вистарчить їх на купівлю господарки та женячку, та їх не вистачає й понині.

Вродлива світловолоса жінка розпалила у великому мармуровому каміні веселий, тріскотливий вогонь, присунула до нього фотель, поставила на лискучу ведмежу шкіру стільчик, щоб примостити на ньому ноги, загорнулася у свою кацабайку і сидить собі, затишно вмостившись біля каміна, читає, мерзлякувато щулиться й позіхає, а чорний кіт лежить на причілку каміна і, розніжено заплющивши очі, пряде свою котячу мелодію.

Але вітер і тут не дає спокою, раптом влетів у комин і так люто дмухнув, аж полум'я перескочило до кімнати, й зайнялося ведмеже хутро; кіт розплющив свої жовті очі, жінка злякалася і ледве загасила вогонь. Вітер погортав сторінки книжки, котру вона читала, настовбурчив їжаком чорну шерсть кота і розметав розкішні, схожі на золоті дзвіночки кучері пані.

Шибки бряжчать і дзеленчать без угаву від вітру та холодного дощу, який ллє, немов з відра.У кімнаті темно, а надворі запали важкі свинцеві сутінки.

Навесні на даху стодоли поклали старе колесо. Лелека, наш багаторічний друг, повернувшись зі своєї подорожі до Єгипту, оглянув його і схвалив, потім він прилетів зі своєю нареченою, вони разом радилися, стукотіли дзьобами, довго стоми на одній нозі на колесі і врешті вирішили будувати там своє гніздо, а поряд з ними гніздилися та висиджували своє потомство численні горобці, наче галасливі і цілком зайві придворні у родини князів.