Свято обжинок

Довкола дзвенять серпи, коси; спів то радісний, мов жайворонковий, то сумно-тужливий, мов солов'їний, зринає до небес. Жнива у розпалі. Розлогі подольські лани колишуться під легким літнім вітерцем – жовте море; пагорби здаються велетенськими хвилями, що здіймаються і знову опускаються, а на окремих крихітних острівцях метушаться женці, схожі здалеку на гурти мурах.

Мене, чи радше східногалицьке обійстя, на якому я тиждень тому зліз з коня і донині був бранцем русинської гостинности, оповиває розкіш цієї безмежної рівнини, на якій хвилі пшеничного моря вже пов'язано у велетенські снопи. Притулені одне до одного по три, тягнуться вони довгими рядами, схожі на намети величезного табору і лише на горизонті впираються наче в штахети паркана, і в невеличкий лісок та в село Турову. Низькі сільські хати з солом'яними дахами, що мало не сягають землі, здалеку схожі на стоги соломи. Обійстя – витягнута вдовжину присадкувата будівля із стайнями, коморами, стодолами – стоїть на горі. Вузька стежина збігає поміж полями, на котрих зосталася сама суха стерня, аж до села. До стежки тулиться плаский голий насип, названий у народі Татарським горбом, а за ним простягається пшеничний лан, з якого долинають пісні женців, а далі ще один, і ще один.

Я беру свою рушницю і виходжу з дому.

На ґанку сидить господар маєтку, Василь Ліснович. Статечний чоловік, не те щоб малого зросту, але й невеликий і ширококостий, з високим чолом, з густим сивим волоссям, довгими вусами, гострим носом та вольовим підборіддям, блакитні очі під кошлатими бровами, наче приховані вогники, живі та палахкотливі.

– Не відходьте далеко від дому, друже, – каже він повагом. – Селяни упораються сьогодні зі жнивами, і ще нині увечері ми святкуватимемо обжинки, усі зійдуться тут, на горі, все село. Народ дуже любить святкувати у нас, бо це свято для всіх, а у сусіда неподалік, поляка, можна приходити на свято тільки тим, хто у нього жав.

Пан Василь, вочевидь, дуже пишався своєю популярністю серед сільського люду.

Його родина, як і усі вельможні роди Східної Галичини русинського походження, перебуваючи під польським пануванням, прийняла польську мову та польський спосіб мислення, але зберегла свою греко-католицьку віру. Пан Василь завжди приязно ставився до своїх селян. До 1848 року він ще розцінював відродження Польщі як політичну необхідність. Коли ж цього року селяни стали на захист своєї свободи, а русинська нація в Галичині збудилася до нового життя, ось тоді і пан Василь почав виписувати русинські газети, купувати русинські книжки, шити своїм донькам одяг за русинським кроєм, розмовляти з поляками по-французькому, у балачках з селянами постійно вживати фрази: "ми браття", "ми селяни" і на прощання сказати: "Бувайте здорові!"

Я сказав, що хотів би тільки піти в поле до женців, попрощався і рушив до села.

На стежці мені стрілася струнка селянка з дивно пов'язаною на голові, наче тюрбан, строкатою хусткою. Молодиця пройшла повз мене, потупивши погляд і зронивши привітання: "Слава Йсусу Христу!" Ось і лан пшениці, яка під міцними руками женців швидко лягала додолу. Спритно працювали молоді парубки у широких штанах та сорочках з домотканого полотна, босоніж, голіруч, з відкритими засмаглими шиями, а на голові солом'яний капелюх із широкими крисами. Дівчата в коротких строкатих спідничках, пов'язані червоними або жовтими хустками, зринали поміж колоссями, наче маковий цвіт.

Осторонь стояв великий жбан з водою, прикритий куснем чорного хліба замість покришки. Поряд декілька селян з чисто русинською поважністю в'язали снопи і клали їх докупи, як складають у піраміди рушниці, щоб вони не намокали.

Хлопчаки гралися між ними у хованки. Один крикнув: "Я ведмідь. Це мій барліг!" Одразу ж прибігли й інші, почали штурхати вербовими патиками, намагаючись вигнати його зі сховку, галасували до хрипоти аж доки не перекинувся один сніп, зваливши і другий, і так цілий ряд, наче картковий будиночок повалився додолу. Чийсь міцний голос привів їх до тями. Хлопчаки швидко поскладали снопи докупи, полягали майже голяком у теплий пісок на стежці і слухали товариша, який розповідав казку.

Неподалік жала молода жінка. Запорошені босі ноги, стрункі стегна, чудові повні груди. Коси, викладені на голові короною, глибокі сині очі, витончений ніс. Широким рукавом сорочки вона обтерла піт з чола та зі щік, затикнула серп ззаду за фартушок і схилилася між колоссям.

Там лежало її дитя.

Вона сіла під кущем глоду, де була найглибша тінь, приклала дитя до грудей і мовила до нього солодкі, наче цілунки, слова, ніжні, пестливі, яких немає в жодній іншій мові, напівспівуче, напівщебетливо, аж пташкові стало цікаво, – він прилетів, вмостився на верхній гілці куща і пильно придивлявся до неї своїми чорними розумними очицями.

Усі віталися зі мною і пильно розглядали. Назустріч простував дорогою старий селянин. Йому належав сусідній лан, він наглядав за своїми людьми під час роботи, побачив мене і підійшов, з тою вродженою доброзичливою рисою наших русинських селян, щоби скласти мені товариство. Ще за добрих десять кроків від мене він зняв капелюха і побажав мені, моїм онукам та внукам моїх онуків многая літа. Він зняв капелюха, і переді мною з'явилося енергійно окреслене обличчя, з сумовитими устами, сивими вусами, опуклим чолом, наполовину прикритим підстриженою сивою чуприною, гарне й приязне водночас. Він був убраний у грубий кошлатий сердак з капуцою позаду, сірий, пошитий на швах синіми шнурами, сердак, який могли носити вояки Чінгіз-хана і який зберігся у національному одязі Галичини як спадок з татарських часів. Ми проходжувалися поміж снопами, розмовляли про врожай, аж доки поволі не добрели до Татарського горба, який у променях призахідного сонця скидався на чорну домовину. Я прихилив свою рушницю до його схилу і сів у затінку. Селянин повагався якусь мить, озирнувся довкола і теж присів ледь віддалік.

Що менше я говорив, то більше старий селянин намагався розважити мене своєю розмовою.

– Сьогодні ми упораємося, – мовив він. – Люди з маєтку – також, а потім разом справлятимемо обжинки.

– Отже, ви у добрих стосунках з вашим колишнім паном? – запримітив я.

– Чом би й ні? – відказав селянин. – Він з таких же селян, як і ми, і такий же русин, як ми. З польськими панами річ інша. Це – давня ворожнеча, у народних піснях оповідається про це. Пан Ліснович проти такого, правду кажучи, а з нами він як брат з братами. Допоміг нам збудувати школу, віддав і ліс, за який точилася тяжба, ми виберемо його депутатом до ландтаґу.

– У вас тут гарна школа. А щодо господарки, то справи у нашій Галичині йдуть краще, ніж будь-деінде.

– Ах прошу вас, – жваво перебив мою мову селянин. – Тут ви маєте рацію, але якщо десь і гірше, то чи варт дивуватися? У деяких книжках можна прочитати, що люди тут по селах буцімто ліниві, погані робітники, зате справні пияки й дурні. Якось нам читав таке дяк. Але чи треба би було дивуватися, якби то було правдою? Згадайте лишень, вельможний пане, нашу історію. Були ми під польським пануванням і годилися тільки на те, щоб дбати про панське поле. Як про дитинку чи коня. Якби сусід пана вбив йому коня, то мусів би заплатити штраф, за вбивство селянина часто й не карали зовсім. Тож чи міг селянин любити землю і старанно її обробляти, якщо його тримали при землі наче чужинця чи худобину якусь.

Потім ми перейшли під Австрію, і одразу ж полегшало. Селянин став людиною, як і всі інші, проте земля зосталася у пана і селянин мусив і далі гнути на нього спину.

Великий цісар Йосиф, – селянин зняв капелюха і відтак знову одягнув, – дав нам патент, у якому чітко сказано, що стільки-то днів на тиждень повинен селянин працювати на пана, а стільки-то – на себе. Так було справедливо для всіх сторін. Та пани не прагнули справедливости і зуміли обійти цісарський указ. А як, зараз вам розповім.

Діти – то наша кров, і важко відірвати батькові від себе сина. Припустімо що селянин має тридцять моргів поля, які його добре годують. І за них повинен відробити чотири дні. Хай у селянина двоє синів. Тоді приходить пан і каже: "Ти маєш двох синів-соколів, їх заберуть у тебе до війська, але тобі не хочеться з ними розлучатися. То знаєш що, дай кожному по десять моргів, тоді у кожного з вас буде по десять моргів і кожен відробить мені один день панщини". Сини поділили землю між своїми дітьми, внуки, знов поділили землю. І все більше й більше треба відробити на панщині, тоді селянин знову об'єднує всі наділи докупи, але тепер у нього замість чотирьох днів часто виходить аж двадцять чотири дні на тиждень панщини. От і питається, як він має дати собі раду.

Тож у ті часи також було не найліпше. Селянин цілий день ходив за плугом, а пан їв на сріблі, пані возилася в санях, запряжених четвериком коней, сам же селянин жував вівсяний хліб, а його жінка брела снігами босоніж. Селянинові ставало радісніше на душі, коли від спогадів про минулі важкі часи він переводив погляд на власний вільний лан.

– Гадаю, що селяни й тоді не боялися роботи, – сказав я за якусь хвилю. – Як то було з тими "нічними жнивами"? Ви ж, напевно, пригадуєте.

Селянин відвернувся вбік і сплюнув.

– Як мені не пам'ятати! – відповів він.–Було то так. У деяких місцевостях, коли випадало погане літо, з грозами, бурями, зливами, і поле перетворювалося на море, а кожен рівчак – на ріку, а тоді на час жнив небо раптом розпогіднювалося, стихав вітер, ставало гаряче й сухо і бувало так, що пан змушував своїх селян працювати з раннього ранку й до вечора, щоб устигнути звезти збіжжя, перш ніж поміняється погода. І селянам зовсім не залишалося часу, щоб зібрати свій політок. Колосся на їх полях уже гнулося до землі, і кожна хмаринка, що набігала на небо, загрожувала знищити їхній урожай.

Коли наставали гарні прохолодні ночі з місяцем уповні, селяни, трохи відпочивши від денної роботи на панському полі, бралися до своїх жнив у світлі місячної ночі. Вони збиралися гуртом і жали спільно поле за полем. Кожен допомагав усім, і всі кожному. Вранці вони засинали на кілька годин і знову йшли до роботи на панському полі. Оце й були "нічні жнива".

Ми замовкли обоє.

Врешті старий мовив:

– Бачте, – така-то вона лінь, а щодо пияцтва, то селянин йшов до шинку, щоб забути про своє нужденне життя.