Венера в хутрі

Господь його побив рукою жінки!

Юдита 13, 15

Я мав миле товариство.

Навпроти мене біля масивного ренесансового каміна сиділа Венера. Та це була не якась там великосвітська дама, яка, немов мадмуазель Клеопатра, під цим іменем воювала із чоловічою статтю, а справжня богиня кохання. Венера розпалила вогонь і сиділа у фотелі. Вогонь грайливо потріскував, відблиск його червоних язиків лизав її бліде обличчя з білими очима, та час від часу її ноги, коли вона хотіла їх зігріти.

Незважаючи на мертві, закам'янілі очі, її голівка була чудовою, але я бачив лише це. Велична богиня закутала своє мармурове тіло у широке хутро, згорнулася клубочком, і тремтіла, ніби кішка.

– Не розумію, милостива пані, – вигукнув я, – адже вже справді не холодно. Ось два тижні, як до нас прийшла чудова весна. Очевидно, Ви нервуєте…

– Дякую Вам за Вашу весну, – промовила вона своїм глибоким, кам'яним голосом і відразу божественно пчихнула, потім ще раз. – Цього я справді не можу витримати, і починаю розуміти…

– Що, милостива пані?

– Я починаю вірити у неймовірне і осягати незбагненне, відразу починаю розуміти германську жіночу чесноту і німецьку філософію, я також більше не дивуюся, що ви на Півночі не можете кохати, що ви й найменшого уявлення не маєте про те, що таке кохання.

– Але ж, дозвольте, мадам, – палко заперечив я, – я не давав Вам жодного приводу…

– Ну, Ви…, – богиня пчихнула втретє і граціозно стенула плечима, я тому й була завжди прихильною до Вас, і навіть відвідую час від часу, хоча щоразу, незважаючи на хутро, швидко застуджуюся. Ви ще пам'ятаєте, як ми вперше зустрілися?

– Ну, як би я міг забути, – сказав я. – У Вас були золотисті кучері, чудові карі очі й яскраво-червоні вуста, і я відразу впізнав Вас за лінією Вашого обличчя і за цією мармуровою блідістю… Ви завжди були у фіолетовій оксамитовій блюзці, обшитій хутром білки.

– Так, Ви справді були захоплені цим вбранням, а яким же Ви були вирозумілим!

– Ви навчили мене розуміти, що таке кохання, а Ваше радісне богослужіння змусило мене забути два тисячоліття.

– А якою нечувано вірною була Вам я!

– Ну, що стосується вірности…

– Невдячний!

– Я не хочу робити Вам жодних закидів. Ви хоч і божественна жінка, але ж жінка, і у коханні Ви така ж жорстока, як і кожна інша.

– Ви називаєте жорстоким те, – жваво заперечила богиня кохання, – що і є елементом чуттєвости, радісного кохання, що є жіночою природою: віддаватися, коли кохаєш, і кохати все, що подобається.

– Хіба для людини, яка кохає, є щось жахливіше, ніж невірність коханого?

– Ах! – відповіла вона, – ми вірні доти, поки кохаємо, а Ви вимагаєте від жінки вірности без кохання і відданосте без насолоди – то хто тоді жорстокий, жінка чи чоловік? Ви на Півночі взагалі сприймаєте кохання дуже поважно і серйозно. Ви говорите про обов'язки там, де йдеться лише про задоволення.

– Так, мадам, зате ми також маємо достойні поваги й дуже цнотливі почуття та довготривалі стосунки.

– І все-таки ця вічно жива, вічно ненаситна туга за оголеним поганством, – вставила вона, – а те кохання, що й є найвищою втіхою, божественною веселістю, не підходить для вас, сучасних людей, дітей рефлексії. Воно приносить вам нещастя. Як тільки ви хочете бути природними, ви стаєте вульгарними. Природа видається вам чимось ворожим, ви зробили із нас, усміхнених богів Греції, демонів, а із мене дияволицю. Мене ви можете лише відлучити й проклясти, або ж убити себе, як жертву, у вакхічному божевіллі перед моїм вівтарем. А коли хтось із вас і мав відвагу поцілувати мої червоні вуста, то за це потім ішов босим на прощу до Риму й очікував квітів на сухому пеньку, тоді як під моїми ногами щохвилини розпускаються троянди, фіалки та мірти, та ви не чуєте їхнього аромату; залишайтеся у вашому північному тумані та християнському ладані; дайте нам, язичникам, спокійно перебувати під кам'яними рештками, під лавою, не відкопуйте нас, не для вас будували наші Помпеї, не для вас – наші вілли, наші лазні, наші храми! Вам не треба ніяких богів! Ми мерзнемо у вашому світі! – Прекрасна мармурова дама кашлянула й ще щільніше загорнулася у темне соболеве хутро.

– Дякуємо за класичну лекцію, – відповів я. – Та Ви не можете заперечити, що чоловік і жінка – і у Вашому радісному сонячному світі, як і у нашому туманному, від природи – вороги, що кохання об'єднує їх на коротку хвилю в одне ціле, яке здатне лише на одну думку, на одне почуття, на одне бажання, щоб потім роз'єднати їх ще більше і – Ви знаєте це краще від мене – тоді той, хто не зможе підкорити сам, дуже швидко відчує ногу іншого на своїй шиї…

– І переважно чоловік відчуває ногу жінки, – вигукнула пані Венера із зарозумілою насмішкою, – що, безперечно, вже ліпше знаєте Ви, ніж я.

– Звичайно, і якраз тому не створюю собі жодних ілюзій.

– Це означає, що Ви мій раб, без ілюзій, і я буду поводитися з Вами без найменшого жалю.

– Мадам!

– Ви що, не знаєте мене? Так, я жорстока – якщо Ви вже у самому слові знаходите стільки втіхи – і хіба я не маю права такою бути? Це мужчина є тим, хто жадає, жінка ж тією, кого жадають – але це її основна, її вирішальна перевага. Природа принесла жінці мужчину у жертву через його пристрасть. І жінка, яка не знає, як зробити із нього свого підлеглого, свого раба, ба й іграшку, а потім, сміючись, зрадити його – така жінка нерозумна.

– Ці Ваші принципи… – обурено вставив я.

– …грунтуються на тисячолітньому досвіді, – насмішкувато перебила вона, а її білі пальці бавилися темним хутром. – Що більше самовідданою є жінка, то швидше мужчина стає розсудливим та владним; та що більше вона є жорстокою і невірною, що лютіше вона буде поводитися з ним, що зухваліше вона буде грати ним, що менше буде у неї жалю до нього, то більше вона збуджуватиме чоловічу хіть, буде більше коханою, на неї молитимуться. Так було у всі часи, від Єлени і Даліли аж до Катерини II та Лоли Монтец.

– Цього заперечити не можу, – сказав я. – Для мужчини немає нічого спокусливішого, ніж образ прекрасної, хтивої та жорстокої деспотиці, яка зверхньо, незважаючи ні на що, змінює коханців, коли їй заманеться…

– І до того ж вбирає хутро! – вигукнула богиня.

– Як Ви додумались до такого?

Та мені відома Ваша пристрасть.

– А знаєте, – додав я, – з того часу, відколи ми бачилися, Ви стали дуже кокетливою.

– Що Ви маєте на увазі, дозвольте запитати?

– Для Вашого білого тіла не могло б бути прекраснішого тла, ніж це темне хутро, і що Вам…

Богиня засміялася.

– Ви марите, – вигукнула вона, – прокиньтеся! – і вона своєю мармуровою рукою взяла мою.

– Та прокиньтеся ж! – ще раз пролунав її глибокий грудний голос. Я ледве розплющив очі.

Рука, що трясла мене, виявилася раптом засмаглою, наче бронза, а голос – пропитим голосом мого козака, який стояв переді мною у весь свій майже двометровий зріст.

– Та вставайте ж! – наполягав він. – Це просто ганьба!

– А чому ганьба?

– Бо це ганьба – заснути вбраному, та ще й біля книжки! – Він почистив обгорілі свічки й підняв том, який випав з моїх рук, – книжки… – він розгорнув обкладинку, – …Гегеля. – До того ж саме час їхати до пана Северина, який чекає нас на чай.

* * *

Я знав, що якийсь час він не буде рухатися, ба й дихати, і так воно й було насправді. Для мене в його поведінці не було нічого разючого, бо я вже майже три роки по-справжньому товаришував з ним і звик до його дивацтв. Він був дивним, цього не заперечиш, але він не був небезпечним божевільним, за якого його мали не лише сусіди, але й товариство у Коломиї. Мені ж його постать була не просто цікавою, але й симпатичною – тому й мене багато хто вважав за трохи божевільного.

Як на галицького шляхтича та землевласника, та й з огляду на його вік – йому було за тридцять – він був дуже розсудливий, дуже серйозний, навіть педантичний. Він жив за до деталей розробленою напівфілософською, напівпрактичною системою, ніби за годинником, та й не лише за ним, а ще й за термометром, барометром, аерометром, гідрометром, Гіппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кніґґе та лордом Честерфілдом. Однак інколи на нього нападала пристрасть, і він мав тоді таку міну, ніби міг головою стіну проламати – тоді всі втікали йому з дороги.

Отож, поки Северин сидів мовчки, вогонь співав у каміні, співали великий статечний самовар і прадідівське крісло, у якому я, гойдаючись, курив свою сигару, співав і цвіркун у старих стінах, і тоді мій погляд почав блукати серед дивоглядних приладів, кістяків звірів, опудал птахів, глобусів, гіпсових виливків, яких було повно у Севериновій кімнаті, аж поки випадково не зупинився на одній картині, яку я досить часто бачив, але яка якраз сьогодні при червоному відблискові полум'я у каміні справила на мене враження, яке неможливо описати.

Це була велика картина, намальована олійними фарбами у могутній, насиченій кольорами манері бельгійської школи. Зміст картини був дуже загадковим.

Прекрасна жінка із сонячною усмішкою на вродливому обличчі, із пишним, зав'язаним в античний вузол волоссям, на якому, мов легкий іній, лежала біла пудра, спочивала на отоманці, спираючись на ліву руку, прикрита лише темним хутром. Її права рука гралася батогом, а оголена нога недбало спиралася на мужчину, який лежав перед нею, як раб, як собака. Мужчина з різкими, але правильними рисами, що відбивали глибоку меланхолію та віддане захоплення, дивився на неї догори мрійливими палаючими очима мученика. Цей мужчина, який служив підставкою для її ніг, був Северин, але без бороди, років на десять молодший.

– Венера у хутрі! – вигукнув я, вказуючи на картину. – Такою я і бачив її уві сні.

– Я також, – сказав Северин, – тільки я бачив свій сон із розплющеними очима.

– Як це?

– Та-а! Це дурна історія…

– Твоя картина, була, очевидно, причиною мого сну, – вів я далі, – але скажи мені, нарешті, як це так, що вона відіграла у твоєму житті якусь роль, і то, мабуть, вирішальну, як я це собі уявляю. Про решту я сподіваюся почути від тебе.

– А тепер поглянь на подібну картину, – сказав мій дивний приятель, не відповідаючи на моє запитання.

Інша картина була дуже вдалою копією відомої "Венери із дзеркалом" Тіціана з Дрезденської галереї.

– Що ти хочеш сказати?

Северин встав і вказав пальцем на хутро, у яке Тіціан одягнув свою богиню кохання.

– І тут "Венера у хутрі", – промовив він, ледь усміхаючись.