Мандрівні комедіанти

Велика Галичина має лише два постійно діючі театри, один – у Львові, а інший – у Кракові, усе ж решта – не що інше, як театральна прерія, простора і вдячна нива для мандрівних комедіантів, циганів мистецтва.

Мандрівний театр у галицькому повітовому місті – це подія для всього повіту, де розваги у маленьких брудних містечках, населених здебільшого євреями – справжніми, нефальшивими євреями-кафтанниками – обмежуються містечковими плітками з танцями або ж без них і випозичальнею книжок, а на селі, в оточених тополями багатих маєтках, – грою в карти, полюванням, трохи лектурою, трохи адюльтером.

Уже кілька тижнів я гостював у свого доброго й освіченого дядька у Золочеві, повітовому місті австрійського Поділля, неподалік російського кордону, коли саме й трапилася така подія, і в моїй безпросвітній нудьзі звеселила серце так само, як і якомусь пересічному мешканцеві галицького містечка.

Годі й описати хвилювання, яке охопило усіх і вся, коли врешті стало відомо, що артисти уже прибули, саме в'їхали до міста. Я, як і всі інші золочівські знавці прекрасного, шахраї, євреї та вуличні хлопчиська, не міг устояти перед спокусою побачити їх прибуття і разом зі строкатою юрбою цих дивних прихильників мистецтва подався назустріч возові з артистами.

То й справді був віз, і на ньому музи з дітьми та манатками в'їхали до маленького повітового містечка.

Четверик худих селянських коней тягнув воза, а на численних скринях та вузлах сиділо четверо дам в екстравагантних, проте нужденних вбраннях. Одна з них ховала своє обличчя, інші ж густо нагримовані зухвало виставляли свої лиця на показ цікавій юрбі. Сиділо на возі ще двоє чоловіків, один з них, з чалмою на голові та оперезаний яскраво-червоним паском із золотими торочками з усієї сили гатив у великий турецький барабан.

Інші "митці" йшли поряд з возом, дехто – позаду воза, з ними був вишколений пудель та дівчинка-підліток, котра награвала на сопілці якусь італійську арію.

Нарешті віз спинився перед корчмою "Під сонцем", нужденним і брудним єврейським закладом, у якому проте знаходився "великий зал", де зі слів господаря, могли відбуватися театральні вистави, на які він запрошував "вельмишановну публіку та військових", роздаючи написані власноруч – із ощадности – запрошення.

Мандрівні комедіанти задемонстрували під нестихаючий галас та крики юрби свої трюки і згодом розійшлися по номерах. Тільки одна, та, що ховала обличчя, одразу ж після приїзду тихо й непомітно зійшла з воза і зникла за ворітьми. Мене зацікавила жінка, яка так відрізнялася від інших, і я спитав про неї чоловіка в чалмі.

– Це Казимира, дочка нашого директора, – відповів той, гладячи пуделя. – Героїня, якої ви ще й не бачили, повірте мені на слово. Чуття, чуття має вона, та, на жаль, забагато почуттів.

Він зітхнув і обернувся до вуличного бешкетника з наміром нам'яти йому вуха, бо той щипнув ученого пуделя за хвіст.

Наступного ранку до мене прийшов молодий хлопчина, з яким я познайомився тут, у Золочеві, один з тих ентузіастів, яких ще чимало трапляється по маленьких містечках та селах. Він обожнював мистецтво, особливо поезію й театр, знав напам'ять усього Шіллера і не минав жодної нагоди, аби – й без натяку на позу – продекламувати Карла Моора чи навіть Валлештайна. Називався він Альбін Новаківський і був сином дрібного поміщика, який мешкав у цій околиці.

Зненацька хтось постукав у двері, і на моє запрошення "Увійдіть!" на порозі, на наше превелике здивування, став директор мандрівної трупи, присадкуватий грубенький чоловік з широким червоним обличчям, з носом мідного кольору й чорними кущистими бровами над маленькими колючими сірими очицями. Незважаючи на зимову холоднечу, він був одягнений в білі панталони, білу камізельку та старий синій фрак з жовтими латунними гудзиками.

– Чи маю я виняткову честь розмовляти з паном Кратером? – почав він.

– Мого дядька немає вдома, – відповів я. – Але сідайте, будь ласка і кажіть, чим можемо вам прислужитися.

Директор манірно підняв поли фрака, точнісько, як балерина піднімає свою пачку, і сів на краєчок стільця.

– Ви бачите перед собою нещасливця, якого переслідує доля, – заговорив він з такою міною, що я та мій друг Альбін мало не розреготалися.

Бідолашний чоловік був меланхоліком у житті, а на сценічних підмостках, що уособлюють світ, – коміком, і за свою, більш ніж сорокарічну кар'єру на сцені настільки пристосував м'язи обличчя до комічних ролей, що вони уже більше не слухалися його, коли доводилося зображати поважність чи печаль. Тож говорячи про сумні речі, він корчив потішні міни.

– Я був зі своїм театром за кордоном, у Росії, і признаюся, там нам велося зле, чимало заборгували, але що робити людині, тим паче митцеві, жити ж треба! І ось, як бачите, наші декорації та гардероб забрали в заставу, а ще два вози і деякий інструмент, врятувати вдалося тільки дріб'язок. Як же нам тепер достойно показатися перед нашими покровителями? Це дуже сумно, – він знову скорчив неймовірно смішну гримасу.

– Отож ви бажаєте?… – втрутився Альбін, котрого доля артистів дуже зворушила.

– Я чув, що тут, у Золочеві, живе син знаменитого автора "Дівчини з Марієнбургу"[41], тобто ваш дядько, – продовжував директор театру. – Я сподівався знайти тут чутливе серце й апелювати до нього в ім'я мистецтва та вітчизни!

Вираз його обличчя був такий, наче над усім щойно сказаним він невимовно потішається.

– Запевняю вас, ми зробимо усе, що в наших силах, – мовив мій друг.

Альбін витягнув свій тугий гаманець, і блаженна усмішка промайнула обличчям нещасного директора.

Невдовзі ми порозумілися, і проблему було розв'язано, але ще слід було звести сцену, виготовити декорації та костюми. Отож ми вирішили трохи трусонути наших знайомих.

– Якою буде перша вистава? – запитав Альбін директора, який захоплено бавився подарованими банкнотами.

– Наважуся запропонувати "Сина нетрів", – мовив нерішуче директор. – Якщо панство не має нічого проти.

– Гаразд, давайте "Сина нетрів"! – вигукнув Альбін, який уже почував себе альтереґо директора театру.

– Костюми для цієї вистави майже всі врятовані, бракує тільки ведмежої шкури для Інґомара. Може, ваш вельмишановний дядько має ведмеже хутро?

– На жаль, ні.

– Підійшла би і шкура вовка.

Вовчої також нема.

– Тоді дамо Інґомарові шкуру тигра, – мовив директор після коротких роздумів.

– Шкуру тигра? Що це вам спало на думку! – вигукнув Альбін. – Її ж роздобути іще важче!

– Вибачайте, – м'яко заперечив директор, – але нема нічого легшого – при певному досвіді, – як виготовити тигрову шкуру. Для цього достатньо лляної ряднини.

– Ряднина, – тупо повторив Альбін, його ілюзіям було завдано відчутного удару.

– Стара ряднина, – потвердив директор.

– Ряднина та до того ж стара, – мурмотів Альбін. – І нею ви хочете Інґомара…

– Ясна річ. Наш театральний служник, зветься Крупек, – незвичайний, універсальний геній, він малює декорації та шиє костюми, грає на флейті, працює суфлером і подає репліки, скажімо, такі: "Коней осідлано!" або "Посланець приніс вам цього листа!" Він зуміє зі старої ряднини зробити чудову тигрову шкуру. Справді, панове, – продовжував директор далі, помітивши наше здивування. – Ми не прості комедіанти, ми артисти.

Старе рядно ми одразу ж попросили у моєї тітки і передали директорові, який втішено вхопив тигрову шкуру під пахву і подався разом з нами до Лодойски-Сепелінської, вродливої розлученої жінки, котра славилася в Золочеві своєю емансипованістю та прихильністю до всього прекрасного.

Нас прийняли без усяких передмов.

Дама лежала на турецькому дивані в чудовому, але дуже сміливому негліже і смалила сигару, мов гусар. Коли ми заговорили з нею, апелюючи до її любови до мистецтва та театру, вона, не змінивши пози і навіть не розтуливши рота, звеліла Альбінові кивком голови подати гаманець, що лежав на секретері. Так само мовчки вийняла з нього п'ять банкнот по десять гульденів кожна і передала їх директорові театру, який від зворушення готовий був упасти перед нею на коліна.

Доки ми розмовляли про репертуар, директор прикипів поглядом до великого килима, зробленого під горностая, на якого поклала свої ніжки вродлива пані.

– Вам подобається мій килим? – запитала вона несподівано.

– Як би я смів… – став запинатися директор.

– Я переконана, у Вас з цим килимом пов'язані певні наміри, – засміялася красуня. – Говоріть!

– Я саме подумав про Барбару Радзивілову[42], – прошепотів директор, неймовірно потішно скрививши пику. – Ваш килим, милостива пані, послужив би розкішною накидкою нещасній королеві чи навіть міг би стати пишним манто під час коронації…

– То беріть його! – вигукнула вродлива рішуча жінка. – Я жертвую свій килим на вівтар вітчизни!

Директор не змусив просити себе двічі, він притьмом скрутив фальшиве горностаєве хутро і загорнув його у старе рядно, глибоко кланяючись та комічно кривляючись.

В одного заможного єврея, Цукергерца, наш відважний директор конфіскував кілька пурпурових гардин, у повітового комісара – рицарський меч і два розкішні пучки пір'я, а на довершення всього, забрав у католицького священика, життєрадісного симпатичного старого поляка, уже зношене священицьке облачення та пару високих чобіт. Почуваючи себе, немов Колумб, директор попрощався з нами і поквапився до своїх апартаментів.

Ще того самого вечора ми разом з Альбіном прийшли до нього з візитом і при цій нагоді познайомилися з усією театральною трупою.

У довгій низькій залі корчми "Під сонцем" панувало пожвавлення. Столяр, старий єврей, та двоє малих помічників притягнули сюди балки, дошки та дерев'яні лати і тепер були зайняті тим, що за допомогою директора, який пороздягався й порядкував роботами, зводили в одному кінці залу сцену. В іншому кутку на підлозі розпростерли велике полотнище, на якому пан Крупек, суфлер, статист, флейтист, театральний кравець та художник декорацій в одній особі, обклавшись горщечками з фарбами, сміливо вимальовував пензлем ліс.

Чоловік у чалмі, якого нам було представлено, як героїчного персонажа трупи, старий штивний парубок з червоним носом і тремтячим голосом, і якого Крупек уже здавна намагався посвятити у таємниці живопису, сидів тепер навпочіпки над однією з куліс і з неймовірною старанністю покривав її фарбою.