Паскуале Лачерба знизав плечима, ніби кажучи: пусте! І, втупившись у підлогу, почав дожовувати печиво.
— Досі ніхто до пуття нічого не знає, — втрутилася Катерина Паріотіс. Вона зверталася не до мене, а до Паскуале Лачерби, проте говорила по-італійському, щоб я також зрозумів. Голос її лунав м'яко і навіть примирливо.
— Від долі не втечеш.
Вимовляючи ці багатозначні слова, вона явно хотіла мене підбадьорити, вирятувати зі скрути. Але моє становище було не так скрутне, як принизливе. Колишній капітан також мав такий вигляд, ніби хотів мене потішити. Він поклав мені одну руку на плече, а другою подав мені коробку з печивом.
— Береш, — пригощав він мене.
— Але німців можна було урезонити, — сказав Паскуале Лачерба. — Їх було всього три тисячі.
Він підвівся, сперся на ціпок і закульгав між столиком і канапою, усе позираючи у вікно — на ліс, на шосе і на затоку, ніби раптово вибухла злість не вміщалася в цій тісній кімнатці.
— Німці — то й була доля, — покірно промовила Катерина Паріотіс.
Розділ восьмий
1Далекий млистий край, край туманів і лісів, край вічної осені — сумної пори, що їй незнані барви й шаленство цього відчайдушного півдня. І море, зовсім інше, думав він; береги Балтики похмурі, збатожені вітрами, без світла, без чіткої грані між морем і небом, між днем і ніччю, сумні береги Північного моря, де чути глибокий віддих Атлантики. А рідне місто? Він згадав бруковані вулиці, каміння старовинних будинків, приглушені голоси — невеличке провінційне містечко з просторим майданом перед ратушею і пам'ятником посеред газонів парку.
Інколи він подумки виходив за стару міську браму, туди, де починалися поля — яскраво-зелені, майже темні чи сірі або чорні, як на пору року. Там, за містом, видно було далеко-далеко, земля стелилася без кінця-краю, починався світ полів, бігла в далечінь, аж поки пропадала з ока, вервечка телеграфних стовпів. Карлові здавалося, ніби тут починається зовсім інший світ; його поймало збентеження, сковував якийсь страх перед відстанню і пусткою, терпли ноги. Він змушував себе йти вперед стежкою, що вела в долину, — навіть тепер ця пряма, ніби лезо ножа, стежка стояла йому перед очима, — але в нього паморочилося в голові, і він завмирав на місці. Потім квапився назад до міста, щоб швидше опинитися серед знайомих стін, знову побачити звичні лінії вулиць, дверей, вікон, арок. Тут усе мало певність: кам'яний брук, запалені чи погашені ліхтарі на розі і на перехрестях, юрби, що сунули тротуарами або переходили на той бік, запряжені норманськими битюгами вози, фурмани, автомобілі, зелений вокзальний автобус. Тут життя йшло розмірено, чітко, не те що там, серед непевності безкраїх полів, що звідусіль облягли місто.
На те його й збудували — це Карл відчував від самого дитинства. Місто звели на те, щоб люди могли відгородитися від безкрайності рівнин, щоб вони мали перед собою геометрично точні лінії вулиць, кам'яниць, майданів. Тим-то він і любив його всім серцем. Любив передовсім, звичайно, за те, що тут народився і виріс, але, головне, тому, що за його сірими, побурілими від часу мурами він почував себе в безпеці.
Зараз перед ним лежало море. Морів він досі надивився чимало, чимало об'їздив і рівнин і, згадавши про це, гордо подумав, що все-таки з честю витримав важкі випробування. Але ні по одному морю, ні по одній рівнині він не пройшов сам: місто із криці й машин або стояло за його плечима, або йшло поперед нього, допомагаючи перебороти це гнітюче почуття сум'яття й розгубленості, що охоплювало його, скоро він опинявся поза рідними стінами. Та й справді він пройшов морями й полями Європи, але не самотою, а разом із закутою в панцир армією під захистом багатоликого кочового міста із криці й машин. Він навчився тепер ходити геть скрізь — і невторованими дорогами полів, і таємничими просторами морів. Навчився, та лиш завдяки тому, що хтось, хто сидів у головній міській управі, намічав для нього маршрути — кілометр по кілометру, де має пройти його шлях, показував одну мету по одній.
Тепер Карл Ріттер дивився на море й думав, що тут, біля острова, приострожене горою, втиснуте у вигини берега, облямоване скоченими до води гаями, воно не здається таким безкраїм. Довкола сяяла синню зоряна, ясна, по-літньому тепла вереснева ніч, і він дивувався, чому його підмиває стиха ця туга.
Туга по холодному атлантичному вітрові, по хмарному небу і, головне, по рідному глухому містечкові, поставленому серед рівнин, подібно неприступній твердині.
Звідки вона, ця туга? Бо ж армія — ось вона, тут, під лафетами берегових гармат, у зенітних установках, у наметах із маскувальної тканини, в шкіряній кобурі, в довгому дулі "люгера"; ось тягнеться телефонний дріт, він з'єднує батарею з німецьким командуванням в Аргостоліоні, а з Аргостоліона неважко зв'язатися з Афінами, Віднем, Берліном. Словом, місто функціонує, як звичайно, діють усі його ланки.
Чому ж, питав себе здивовано Карл Ріттер, гризе мене ця клята туга? Зненацька його огорнуло дивне відчуття, ніби в залізній, бензиновій, машинній стіні його міста виявлено пробоїну, і несвідомо, цілковито несвідомо він відчував: щоб відновити колишню безпеку, треба вернутися додому, сховатися за кам'яними мурами рідного міста. Чого б то?
"Може, через зраду італійців?" — роздратовано запитав себе Карл Ріттер.
Він прислухався до мовчання острова.
"Якщо італійці нападуть на нас, — подумав він, — ми пропали. Три тисячі солдатів, навіть якщо це німці, навіть якщо це солдати 996-го піхотного полку під командуванням підполковника Ганса Барге, три тисячі солдатів не зможуть устояти проти цілої дивізії, навіть якщо ця дивізія італійська", — з розпачем подумав Карл Ріттер.
Але тиші ніщо не порушувало, італійці мовчали. Можливо, вони чекали світання і точніших вказівок, а можливо, і це найімовірніше, вони не мають ні охоти, ні відваги щось зробити.
Карл Ріттер посміхнувся.
Їм тільки блядки на умі. Сказано, холуйська нація, того самого кодла, що й греки.
2
Хотіли вони того чи не хотіли, проте німцям також довелося чекати світанку.
"Треба вигадати час", — вирішив підполковник Ганс Барге.
Тим часом, сидячи в одній із кімнат штабу, розміщеного в аргостоліонському комерційному училищі біля майдану Валіанос, він віддав наказ перекинути деякі засоби підсилення в інше місце; на думку підполковника, в разі атаки італійців дислокація була невдала. Задзвонив польовий телефон, і кілька — із десяти наявних під його орудою — танків рушили дорогою Ліксурі — Аргостоліон. Незграбні присадкуваті громадища з вималюваними проти неба баштицями і піднятими до зірок гарматами з ляскотом повзли безмовними луками й оливковими гаями.
Німецька залога, жалюгідно мала проти італійської дивізії, діяла, проте, як добре злагоджений механізм.
Пролунав наказ "стоп". Танки зупинилися і зайняли позицію біля старого млина, наміривши гармати в бік мосту. На острові знов запанувала тиша; це відчули всі — Карл Ріттер, капітан Пульїзі, Катерина, фотограф, італійські й німецькі солдати, мешканці. Всі полегшено зітхнули, ніби позбулися якогось лихого привиддя. "Ні, нічого не сталося".
Підполковник Ганс Барге просидів до самого ранку в сірій аудиторії ремісничого училища. Він спостерігав у вікно, як дряпається на гриву горбів сизий світанок.
Дивився, як благословляється на світ, і генерал, що командував італійською дивізією. Цілу ніч він марно намагався зв'язатися з "Супергрецією"[7]або з Бріндізі, де був уряд. Вдосвітку він знесилів і зів'яв: ні "Супергреція", ні Італія не відповідали на його численні запити. Тепер, враховуючи становище, що створилося після замирення, він твердо тримався думки: треба уникнути сутички, не допустити ще одного кровопролиття. Це він знав твердо.
Море крові, люди, полеглі в розквіті віку, солдати, які залишилися в нього позаду, загинули на дорогах війни, — ось що вставало страхіттям перед його почервонілими від безсоння очима, коли він дивився на сліпуче світло зорі, що займалася дедалі яскравіше над хвилястою лінією горбів. Залишилися лежати там, позаду його генеральської машини, на полях і горах Греції, але навіщо, задля чого?
Сьогодні вони згадалися йому особливо виразно: всі стояли тут поруч як живі перед цією незатишною холодною зорею, що займалася над Кефалонією і що за нею, здавалося, більше нема нічого. Впали вікові цінності, справжнього уряду нема, король утік, союзи порушені, хто вороги, хто друзі — невідомо, залишилося одне — пролита кров.
Бачили, як зоріє, і солдати Франца Фаута, й гармаші капітана Пульїзі. Світанок наступав зі сходу і на своєму шляху висвітлював, змивав зірки. В ці хвилини непевності, переходу від ночі до світла, і ті, і тамті мерзлякувато щулилися.
Потім заворушилися, розклали вогонь у польових кухнях. Запахло сурогатом кави, чи з своєї кухні, чи з сусідньої, німецької. Після невиспаної ночі приємно випити кілька ковтків гарячої кави. В обох станах, голосно позіхаючи, потягаючись, усі намагалися розігнати втому, розходитися.
Капітан зібрався їхати до штабу. Солдати поводилися як звичайно, походжали перевальцем з рушниками на шиї і з казанками в руці, вмивалися, пирхали, перекидалися жартами. Стоячи з намиленими щоками перед люстерком, приладнаним до стовпчика, капітан на мить завмер, спостерігаючи за цими складними і різноманітними рухами, повторюваними безліч разів на всьому острові і в цілому світі, як ніби побачив це вперше тільки цього пам'ятного ранку 9 вересня. Те саме роблять зараз і німецькі солдати, подумав він, і обер-лейтенант Карл Ріттер, і лейтенант Франц Фаут. І сам генерал також, мабуть, випивши свій ковток кави, відчував ту саму фізичну втіху, як і всі. І підполковник Ганс Барге також. Невже і там і тут люди думають те саме, дізнають однакових почуттів, однакового страху?
— Пане капітане, до баби пустите? — запитав Джераче, виструнчившись перед начальником. У руці він тримав казанок із кавою, що з нього йшла ще пара. Він був неголений, і білки очей проти чорного заросту вирізнялися ще яскравіше.
Ага, сказав собі капітан, виходить, не всі думають про те саме. Він був радий, що при всій подібності й синхронності рухів і думок хтось, наприклад Джераче, подумав про інше, про свою коханку.