Про масло не може бути й мови.
– Дуже добре. Стільки коштують два добрих обіди в кращому готелі Белграда. Будьте ласкаві, принесіть нам таз, кусок мила і рушник.
Чоловік повагом пройшов до дверей і зайшов у дім. Трохи згодом він приніс усе, про що його просили. Вульф поставив таз, старий, але чистий, на кам'яну плиту біля колодязя, наповнив його водою, зняв куртку і светр, закатав рукави і вмився. Я послідував його прикладу. Вода була така холодна, що у мене задубіли пальці. Але я проявив надзвичайну мужність. Сірий льняний рушник, попрасований і акуратно складений, виявився двох футів в ширину і чотирьох в довжину. Ми причесалися, почистили зуби. Упакувавши в гамак розчіски і зубні щітки, я налив у таз свіжої води, поставив його на землю, сів на камінь, зняв ботинки і шкарпетки, і опустив ноги в воду. Різкий біль пронизав кожен мій нерв.
Вульф стояв, уважно дивлячись на таз.
– Ти збираєшся вимити їх милом? – тужно запитав він.
– Не знаю. Ще не вирішив.
– Ти б спочатку їх розтер.
– Ні, – виразно сказав я.
– У мене інша проблема – я зідрав шкіру.
Він сів поруч зі мною на камінь, уважно спостерігаючи за тим, як я плескаюсь у тазу. Я обережно витер ноги рушником, вдягнув чисті шкарпетки, поправ брудні і повісив їх сушитися на сонечку. Коли я почав мити таз, Вульф раптом видав:
– Зачекай хвильку. Я, мабуть, ризикну.
– О'кей. Але як би нам не довелося йти в Ріску босоніж.
Однак, експеримент не вдалося здійснити, тому що появився хазяїн і щось промовив. Вульф встав і направився до будинку, я за ним. Стеля в кімнаті виявилась не такою низькою, як я очікував. Шпалери на стінах були зелені з жовтим, втім, їх майже не було видно, позаяк стіни були обвішані великою кількістю картинок однакового розміру. На підлозі лежали килимки, стояли різні шафи і стільці, і велика залізна піч. Біля вікна стояв стіл, накритий червоною скатертю. Він був накритий на двох – лежали ножі, виделки, ложки і серветки. Ми з Вульфом сіли, і в двері, з аркою вгорі, зайшли дві жінки. Одна з них, середніх літ, з гострими чорними очима, в одіянні, зробленому не інакше, як із старого брезента, тримала наповнений піднос. Але друга, яка йшла слідом, змусила мене забути про голод на цілих десять секунд. Я не бачив її очей, бо вони були опущені, але при виді всього решта авторитет Чорногорії злетів у моїх очах значно вище вершини Чорної гори. Коли вони поставили їжу і відійшли, я запитав Вульфа:
– Як ви думаєте, їхня дочка завжди носить цю білу блузку і розшитий зелений жилет?
Він фиркнув:
– Звісно, ні. Вона почула, що ми говоримо іноземною мовою і неймовірно багато заплатили за їжу. Чи може чорногорська дівчина втратити таку нагоду? – Він знову фиркнув. – Або будь-яка інша дівчина? Тому вона перевділася.
– Це залежить від ставлення, – заперечив я. – Ми повинні віддати належне її клопотам. Якщо ви хочете зняти ботинки, дійте, і ми можемо арендувати стіг на тиждень, допоки у вас не спаде набряк.
Він не удостоїв мене відповіддю. Через десять хвилин я запитав його:
– Чому вони додають у ковбасу бензин?
Насправді, їжа виявилася зовсім непоганою. Яйця були чудові, чорний хліб кислуватий, але цілком їстівний, а вишневий джем із глиняного горщика зробив би честь будь-якому дому. Пізніше хтось сказав Вульфу, що в Белграді свіжі яйця продаються по сорок динарів за штуку, а ми з'їли по п'ять, тобто виявилися не такими вже марнотратниками. Після першого ковтка я полишив чай, але вода була цілком задовільна. Коли я мастив джемом хліб, зайшов хазяїн і щось сказав Вульфу. Я поцікавився, в чому справа. Вульф відповів, що віз готовий.
– Який віз? – запитав я.
Він відповів:
– Щоб їхати в Ріскі.
– Вперше чую про віз, – поскаржився я. – Було домовлено, що ви мені передаєте повністю всі розмови. Ви ж завжди стверджували, що коли я щось пропускаю, ви ніколи не можете знати, вхопили ви раціональне зерно чи ні. А тепер, коли ботинок вдітий не на ту ногу, якщо ви мені пробачите таке порівняння, я відчуваю те ж саме.
Думаю, що Вульф мене не чув. Тепер він був ситий, але треба було знову вставати і йти, і він надто цього боявся, щоб ще сперечатися зі мною. Коли ми встали, відсунувши стільці, у дверях з'явилася дочка і щось сказала.
– Що вона говорить?
– Сретан пут.
– По буквах, будь ласка.
Вульф повторив по буквах.
– Що це означає?
– Щасливої дороги.
– А як сказати: "Дорога була б щасливіша, якби ви були з нами"?
– Не треба. – Він вже йшов до дверей. Не бажаючи бути грубим, я підійшов до дочки і простягнув їй руку. Її рукостискання було приємним і сильним. На одну мить вона поглянула на мене і зразу опустила очі.
– Троянди червоні, – виразно промовив я, – матіоли сині, цукор солодкий, а все разом – це ви.
Я легко стис її руку і вийшов. Вульф стояв в ярді від дому, зхрестивши руки на грудях і стиснувши губи, дивлячись на віз, котрий дійсно цього заслуговував. Кобила була ще нічого – низькоросла, скоріше поні, ніж кобила, але в хорошій формі, однак, віз, в який вона була запряжена, являв собою простий дерев'яний ящик на двох колесах, оббитий залізом. Вульф звернувся до мене:
– Хазяїн говорить, – гірко сказав він, – що поклав сіна, аби було м'якіше.
Я кивнув:
– Ви не доїдете живим до Ріскі.
Далі взяв наші гамаки, светри, куртки і свої шкарпетки, що висіли на сонці.
– Це ж трішки більше милі? Їдьмо.
ГЛАВА 8
При будівництві домів в Ріскі були використані обломки скель, котрі просто скотили вниз, в долину, уклали прямокутниками і накрили соломою; ось і все, що вони зробили. І це було приблизно в той же час, коли Колумб відплив через Атлантичний океан в пошуках короткого шляху до Індії. Єдина вулиця покрилася грязюкою глибиною в цілий фут, яка збереглася після квітневих дощів; однак, з одного боку вулиці була прокладена кам'яна доріжка. Коли ми йшли по ній один за одним, у мене склалося враження, що місцеві жителі нам не дуже раді. Попереду маячили якісь фігури, кілька дітей носилися по низькій кам'яній стіні, вдалині йшла жінка з мітлою; але всі вони щезали при нашому наближенні. Навіть, у вікнах нікого не було видно.
– У нас що, чума? – запитав я Вульфа.
Він зупинився і обернувся:
– Ні. Це у них чума. У них висмоктали всі життєві сили. Пф.
Він закрокував уперед. Пройшовши центр містечка, він зійшов з доріжки і повернув управо через пролом у кам'яній стіні. За нею містився дім, більший і вищий, ніж решта. Двері зверху були прикрашені аркою, а по боках оброблені красивою різьбою. Вульф підняв кулак, щоб постукати, але двері несподівано розчахнулися і на порозі з'явився чоловік.
– Ви Джордж Біліч? – запитав Вульф.
– Так, це я. – Він мав низький бас. – А ви хто?
– Це неважливо, але вам я можу сказати, мене зовуть Тоне Стара, а це мій син, Алекс. Ви здаєте напрокат машину, а нам треба добратися до Подгорики. Ми заплатимо, скільки треба.
Очі Біліча звузилися.
– Я не знаю такого місця – Подгорика.
– Ви називаєте його Тітоград. Я не зовсім задоволений цим перейменуванням. Ми з сином хочемо виразити властям наше співчуття і подати в їх розпорядження деякі засоби. Від вас потрібна послуга, за яку ми добре заплатимо. З поваги до вас я згоден назвати місто Тітоградом.
– Звідки ви і як сюди потрапили?
– Це наша справа. Вам досить знати, що ми заплатимо дві тисячі динарів чи шість доларів, якщо вам так більше подобається, за відстань в двадцять три кілометри.
Вузькі очі Біліча звузилися ще більше:
– Мені не подобаються американські долари і не подобається ваша пропозиція. Звідки ви дізналися, що я здаю машину напрокат?
– Це відомо всім. Ви це заперечуєте?
– Ні, але вона розладнана. Щось мотор підводить.
– Мій син може її полагодити. Він хороший спеціаліст.
Біліч покачав головою.
– Я не можу на це погодитися. Раптом він її зовсім зламає.
– Ви маєте рацію, – Вульф був украй доброзичливим. – Ви нас не знаєте. Та ви маєте телефон, ми підемо в дім, і ви подзвоните в Белград, дзвінок ми оплатимо. Подзвоните в Міністерство внутрішніх справ, попросите з'єднати вас з кімнатою дев'ятнадцять, і запитаєте, чи варто співпрацювати з чоловіком, котрий називає себе Тоне Стара, і опишіть мої прикмети. Тільки не зволікайте, мені набридло стояти під дверима.
Цей блеф не був таким вже безглуздим, як здається. Вульф знав від Телезіо, що Біліч не стане ризикувати, ображаючи незнайомого чоловіка, який може бути пов'язаний з таємною поліцією, чи привертати до себе увагу начальства з Белграда дурним дзвінком. Блеф не тільки спрацював, він викликав ефект, котрий показався мені зовсім не співмірним словам Вульфа. Біліч несподівано зблід, мовби разом втратив половину крові. Одночасно він намагався усміхатися, і все разом виглядало неприємно.
– Прошу вибачення, сер, – сказав він зовсім іншим тоном, відступаючи назад і кланяючись. – Я певен, ви розумієте, що обережність необхідна. Заходьте і сідайте, і давайте вип'єм вина.
– Ми не маємо часу. – Вульф говорив відривчасто. – Ви маєте зразу зателефонувати.
– Це буде смішно. – Біліч щосили старався посміхнутися. – В решті-решт, ви ж тільки хочете, щоб вас відвезли в Тітоград, що цілком природно. Ви не хочете зайти?
– Ні. Ми поспішаємо.
– Дуже добре. Запевняю вас, я знаю, що таке поспішати. – Він обернувся і крикнув: – Жубе!
З таким же успіхом він міг промовити ім'я пошепки, оскільки Жубе, очевидно, ховався не далі, ніж в десяти футах. Він вийшов з-за ширми, високий і кістлявий юнак років вісімнадцяти, в блакитній сорочці з відкритим коміром і линялих джинсах.
– У мого сина канікули в університеті, – пояснив Біліч. – Він повертається завтра, щоб зайнятися вивченням питання вдосконалення Соціалістичного Союзу Трудящого народу Югославії під керівництвом нашого великого і любимого президента. Жубе, це містер Тоне Стара і його син Алекс. Вони хочуть, щоб їх відвезли в Тітоград, і ти ...
– Я чув, про що ви говорили. Мені здається, ти маєш зателефонувати в Белград, в міністерство.
Жубе мені відразу не сподобався. Я зрозумів не все, що він промовив, але тон був злісний, і я розібрав слова "міністерство" і "Белград," і тому здогадався, про що йде мова. Вся надія була на те, що батько змусить його послухатися, і, на щастя, він так і зробив.
– Можливо, прийде день, мій сину, коли ти будеш поступати так, як вважаєш за потрібне.