Мули, покинуті на Воюссі, — ото їх панцирні колони!
Капітан дивився на німецькі батареї, на вартових і думав, що дуче втнув італійцям кепський жарт: утовкмачив їм, що вони природжені воїни, кинув їх проти озброєного до зубів ворога і прирік на загибель неминучу всіх: і його, капітана Пульїзі, і ординарця Джераче, і всю решту. Достоту як тих мулів у горах Воюсса. Ну, гаразд. Даймо, що він, капітан Альдо Пульїзі, на таке заслужив, він повірив у байки про легіони Цезаря і теж уявив себе легіонером, але чим винний Джераче? Що він розуміє в патяканні про геройське плем'я? І багато інших, таких, як Джераче, гармаші, — селяни з Аости, Апулії, Тоскани? Хіба вони причетні до цієї брудної історії? А Катерина? Кому-кому, але не їй і не їм треба поплатитися. Поплатитися треба йому і таким, як він.
І в його уяві знову постали кухоньки з побіленими стінами, де стоять столи, відполіровані до блиску, бо на них викачували тісто, і плити під залізним дашком. Але цього разу свої, італійські. І сиділи в цих кухоньках, таких схожих на кухні грецьких хаток, переможці — англійці, американці, південноафриканці, — сиділи на плетених стільцях і дивилися на жінок. Він подумки уявив собі бліді злякані обличчя жінок-південок, які забилися в куток кухні: тільки й залишилося, що очі, як у жінок Греції. Невже вони також продаватимуться за кусень хліба?
— Капітане, складати манатки?
Що й казати, війна програна, але як розтлумачити це товаришам по зброї — німцям? Як складуться тепер стосунки з Карлом Ріттером? Адже стільки разів вечеряли при одному столі, ходили тими самими плаями, сперечалися. Очевидно, це питання турбувало всіх: солдатів, Джераче, військового капелана, офіцерів; вони юрмилися біля намету, дивилися на нього і якось непевно, розгублено посміхалися. В очах у всіх застиг сумнів, і водночас вони світили щастям, сподіванкою на швидке повернення додому. Чи, може, це йому лиш здавалося? Може, він приймав бажане за дійсність?
Як порозумітися з німцями, він знав: треба запропонувати лейтенантові Францеві Фауту та обер-лейтенантові Карлові Ріттеру здати особисту зброю, звичайно, гарантувавши цілковиту недоторканість їм самим і солдатам.
— Прошу, панове!
І спобував уявити, з якими словами він до них звернеться, сцену здавання зброї: запросить їх до свого намету, запропонує сісти і попросить викласти пістолети на стіл. Потім почастує вином, скаже кілька слів про те, що людина не пан над своєю долею, що нещастя може спіткати кожного і що, власне, зважати на те, яких засобів ужито для досягнення мети, доконче потрібно.
"Повірте мені, обер-лейтенанте, — скаже він своєму другові Карлові Ріттеру, — які засоби, така й мета. Судити, чи добра є мета, можна з того, яких засобів треба ужити, щоб її досягнути. Я давно вам хочу сказати про це, ще від того вечора, як ми зустрілися вперше; сьогодні, нарешті, мені випала така нагода. Ось бачите, ми забираємо у вас і в лейтенанта Франца Фаута ваші пістолети, іншими словами, роззброюємо німецьку залогу, розквартировану на острові. Але роззброїти людину — добра річ. Даний засіб відповідає меті, а мета — покласти край безглуздій війні. Хіба ви не згодні зі мною, обер-лейтенанте Карле Ріттер?"
Дзвони змовкли не відразу. Він чув: передзвін поступово завмирав, ніби розчинявся. Бамкнув лише далекий дзвін із якогось далекого лісового сільця; згодом замовкнув і він.
Сонце зайшло; вечірня заграва, розжеврена недавно над містом і над горами, погасла; ліс знову потемнів, небо звисло над межею, проведеною між днем і ніччю, десь у глибині його блимали перші зірки. Мешканці Кефалонії й солдати дослухалися до цієї тиші: вона була така сама, як щовечора, але сьогодні в ній крилася якась незнана погроза. Дівчата з вілли побачили, як стрункий силует одного з військових суден відокремився від причалу і, перерізаючи затоку, рушив у чисте море. Слідом за ним, знімаючи піну, подалися інші судна, менші: трали, торпедні катери, канонерки. Із труб у потемніле небо шугали брудні клуби диму. Дівчатам здалося, що море напроти міста горить, тільки полум'я не видно. У повітрі ширився їдкий і воднораз солодкавий дух вугілля.
Адріана заплющила очі, згадалося дитинство, прогулянки станційною алеєю, поряд із якою маневрували паротяги. Спогад промайнув миттю, як видиво, але встиг схвилювати, змусив радісно усміхнутися: війна закінчилася і для них, завтра вона піде гуляти знов станційною алеєю, мовби нічого не змінилося за весь цей час.
— Що воно діється? — запитала пані Ніна якимсь плачливим голосом. Розштовхуючи дівчат, вона припала до вікна і неспокійно дивилася, як відпливають судна.
— От побачите, вони нас покинуть тут, — промовила пані.
— Може, вони вийшли зустрічати англійців? — сказала Трієстинка.
Артилеристи на горбах, мешканці Аргостоліона й Ліксурі в останніх відсвітах теж помітили, як відходили судна. Бачили їх і лейтенант Франц Фаут з Карлом Ріттером: судна пройшли саме під їхніми батареями. Вони скидалися на мовчазну зграю качок, що пливе тихим ставком, лишаючи позад себе ледь помітний слід, і слід той розбігається віялом.
"Через кілька годин судна кинуть якір десь у портах Південної Італії", — подумали італійські солдати.
А Карл Ріттер про себе зауважив: "Того ж кодла, що й греки: нижча раса". Так подумав він, дивлячись на втечу невеликого флоту, про італійців і капітана Альдо Пульїзі.
Закінчивши розмову зі штабом, капітан Альдо Пульїзі поклав трубку. Ніякого наказу він не одержав: тільки вказівку додержуватися спокою, німців не чіпати; в разі чого, якщо ті посунуть, бути готовому відбити атаку. Навряд чи вони на таке зважаться, сказав собі Альдо Пульїзі, їх тут півтори каліки.
Його "Алоккіо-Баккіні", сяючи червоними і синіми лампами, передавав одне по одному звернення командування союзників із Алжиру, з Каїра: італійців закликали битися проти німців, роззброювати їх. Дивно було чути, що до тебе звертаються твої вчорашні вороги. Капітанові здавалося, ніби він прокинувся зі сну і одразу ж знов поринає в сон. Вийшов із намету подихати свіжим вересневим повітрям, зосередитися, побути на самоті.
Літо ще не скінчилося, тут, на островах Іонійського моря, воно довге, не те що вдома, на півночі. Вітер із моря притихнув, знов потеплішало. Капітан намагався роздивитися вузеньку смужку пляжу, куди вони з Катериною завжди ходили купатися, пошукав очима її хатку — там, у темній плямі садка біля шосе, що веде до мису Святого Теодора; спробував розрізнити маяк, морські колодязі, білясті скелі й агави, але все оповила темрява. Виразно бачив тільки обличчя Катеринине, її очі і знов відчув приплив ніжності, те, про що ніколи їй не говорив: бажання пригорнути її до грудей і сказати, щоб вона не тільки простила його, але й полюбила. Авжеж, це було так. Це було так, і він не повинен про це думати і вже принаймні не повинен був про це говорити їй. І не тільки їй, а й собі, бо, хто знає, це була і не любов зовсім, а може, просто туга по дружині.
"Маленька Катерина Паріотіс, — подумав капітан. — Маленька, люба Катеринка".
"Вони підуть звідси, — думала Катерина Паріотіс, стоячи біля вікна і дивлячись на гори, туди, вище Ліксурі, де стояла батарея капітана Пульїзі. — Вони підуть собі, і скінчиться нарешті ця безглузда історія".
Безглузда історія її таємного кохання, цієї майже материнської ніжності до чоловіка, котрий увійшов до її дому як ворог і якого вона ненавиділа, але не до кінця, не так, як треба б ненавидіти, бо ненавидіти не вміла. Та й ніхто із них, із греків, не вміє.
"Він поїде", — думалося їй. Коли вона відшукувала поглядом на тому схилі гори, над сірою плямою Ліксурі італійські батареї, її огорнуло почуття полегкості, передчуття скорого визволення і воднораз неспокій, як ніби, довідавшись про неминучу розлуку, вона тільки зараз побачила, що Кефалонія острів, тобто клапоть землі, відірваний від усіх континентів, самотній клапоть землі, звідусіль оточений морем.
— Чуєте? — запитала пані Ніна; дівчата все ще стояли біля вікна радісно збуджені, ніби на втішному спектаклі, чекаючи, що от-от станеться щось цікаве.
З боку аргостоліонського мосту почувся невиразний, ледь уловимий тупіт копит, відтак якась тінь майнула до кладовища, рушила на Ліксурі.
— Патруль, — злякано прошепотіла пані Ніна.
Незабаром вони побачили, як унизу на дорозі з пітьми виринув кавалерійський дозір, солдати з гвинтівками за плечима, в шоломах з опущеним ремінцем. На чолі загону їхав офіцер, похитуючись у сідлі, за ним підстрибували верхи солдати; видно було, як ялинкою ступали по дорозі кінські ноги. Поблискували гвинтівки й шоломи, маяли гриви.
— Хто ж цей офіцер? — запитала пані Ніна.
Дозір їхав попри муровану загорожу, вершники почали вимальовуватися ще виразніше: міцний дух поту і кінської збруї долетів до вікон, повіяв у кімнати.
— Солдати, хто ви такі? — гукнула з вікна пані Ніна. Тупіт копит заглушив її голос, але хтось усе-таки почув.
— Ми італійці, — почулося у відповідь. — Запроваджено комендантську годину.
Вершники проїхали, майнули хвости і крижі коней, блиснули голубими бліками цівки гвинтівок. З-під копит летіли білі, червоні іскорки. Роз'їзд подався у напрямку Ліксурі, розтанув у пітьмі, але кінський тупіт ще довго чувся здалеку, ніби по цілому острову скакали коні.
Кінні загони прочісували всі стежки і дороги. На чолі офіцер, у кожного солдата гвинтівка за спиною, ремінець шолома під бородою. Дозір їздив угору і вниз схилами гір і долинами, проїздили сонними селами, луками, безлюдними полями.
Фотограф Паскуале Лачерба з перепусткою перекладача в кишені повертався додому; він також думав про німців, про те, як вони поведуться. І заздалегідь знав, що не засне в цю ніч.
3
— Німецька залога нараховувала всього три тисячі солдатів 996-го полку, яким командував підполковник Ганс Барге, — сказав Паскуале Лачерба.
Про це я вже знав, але чути ці слова, сказані тоном осуду, тут, у цій кімнаті, було важко. Хай би фотограф і далі розмовляв по-грецькому з Катериною Паріотіс та з колишнім капітаном.
— Якби італійці взяли були ініціативу в свої руки, то, безперечно, все склалося б інакше, — провадив він далі, втупившись у мене — італійця — і тичучи в мій бік рукою, в якій великим і вказівним пальцями було затиснуте печиво.
Погляд його став твердим, ніби я був винний у всьому, що скоїлося потім на острові.
— А німецькі літаки? — запитав я.
Цього питання торкалися багато авторів спогадів, але мені цікаво було почути, куди поділися тоді німецькі літаки.