І лише тоді він перейде на той бік. Шосе нешироке, десь два метри, це буде неважко. В садку в пітьмі він трохи постоїть, відсапається, щоб не налякати маленьку славну Катерину Паріотіс. Вона неодмінно його врятує, бо ж вона його любить, хоч трошки, та любить свого старого друга — капітана.
— Правда, Катерино? Правда ж? — не раз був запитував він.
Катерина відвела його до своєї кімнатки, до тієї самої, яку він раніше наймав. Він упізнав ліжечко, люстерко на комоді, що перед ним голився, ікону з ликом святого Миколая над узголів'ям — усе взнав, навіть стелю, тієї миті, коли Катерина і ще хтось, мабуть, батько й мати, вкладали його в постіль: він утратив багато крові і знесилів, це заважало йому розглянути їхні обличчя.
Побачив пофарбовану нарожево стелю, електричну лампочку на шнурі, ікону з ликом святого Миколая, почеплену над самою головою.
— Катерино, — покликав він.
І вимовив ще одне ім'я — Катерина його не розчула, — либонь, ім'я дружини.
Потім він став шепотіти їй на вухо якісь інші слова, але вона їх не зрозуміла, хоча нахилилася зовсім близько до губів.
А тоді замовк і заплющив очі.
Розділ сьомий
1Розповідаючи, Катерина Паріотіс так і не присіла — стояла і далі в дверях кухні. Ми ж сиділи в цій вітальні, ніби в мініатюрному театрі, сиділи і слухали монолог про смерть. Розповідаючи, Катерина дивилася перед себе, здавалося, вона бачить минувшину — те, що я змусив її воскресити і тепер уже не міг прогнати геть. Катерина Паріотіс говорила неправду, це було очевидно.
Я помітив, що вона намагалася надати безсторонності своєму голосові і своєму поглядові і розповідати тільки про сумне. Однак, згадуючи якісь конкретні речі, вона не могла пом'якшити яскравого блиску своїх очей, у голосі її чулися то тихі, то глибокі грудні ноти, що чергувалися, як гра світла в долині.
Свою розповідь вона закінчила словами:
— Капітан Альдо Пульїзі помер, і останнє, що він вимовив, помираючи, було ім'я вашої матері.
Катеринин погляд блукав десь далеко-далеко.
Я уявив собі, як він конає на вузькому ліжечкові Катерини Паріотіс: обличчя в крові, груди оголені, голова на високій подушці. Але я відчував, що не ім'я моєї матері, а чиєсь інше ім'я вимовив він тоді. І чому Катеринині очі звернені в підлогу й уникають мого погляду?
Слухаючи її, я все намагався собі уявити, якою вона була перед заміжжям, років двадцять тому, і що уважніше до неї приглядався, підмічаючи всі відтінки її погляду й голосу, то більше переконувався, що між ними щось було.
Це мене не смутило. Не тому, що я мав причини ображатися на матір, котра виховала мене в дусі пошани перед пам'яттю батька, і не тому, що я пройнявся симпатією до Катерини Паріотіс. Я зрадів іншому: гадка, що батько мав роман з цією жінкою, помогла б мені розвіяти легенду, віднайти істину. Скажу більше: мимоволі я бажав, щоб моє припущення потвердилося. Але досить мені було признатися собі в цьому, як я злякався — чи не вчинив я блюзнірства. І щоб приховати від навколишніх свої думки, ніби відчувши свою вину, всміхнувся.
Річ у тім, що смакування смерті, гостра цікавість до таємниці смерті, до легенди з роками ввійшли в мою плоть і кров; змужнівши, я зрозумів, що цей мій підвищений інтерес до смерті ірраціональний, розумом я його засуджував; і все ж кінець кінцем він обумовив формування моєї особи, моє світовідчуття і навіть світогляд.
Я народився й виріс в атмосфері культу батька, котрий умер зі словами: "Хай живе Італія!" і чия легендарна доля пов'язана з островом Кефалонією, далеким від світу і нереальним, як усі острови й події, про які розповідають легенди. Він був зразковим батьком і воїном — у кожному разі, таким його малювала в своїх розповідях мама, — настільки бездоганним, що мені так і не пощастило відтворити його образ. Він тікав від мене, можливо, тому, що був якимсь безтілесним, неправдоподібним. І лише тут, у цій дощатій вітальні, дивлячись на завмерлу переді мною в пантофлях і халаті Катерину Паріотіс, на колишнього капітана торговельного судна і на фотографа Паскуале Лачербу, який, вивернувшись на канапі, гриз печиво, тільки зараз я починав по-своєму розуміти, що за людина був мій батько, — тут серед конкретних речей і живих мешканців цього нехай відрізаного від світу, а все ж реального острова. А Катерина Паріотіс при всій її своєрідності була справжньою жінкою — більшою мірою, ніж моя мати (чому, я не розумів і не хотів розуміти); в її погляді, в голосі і навіть в її худорлявій постаті було більше суто жіночого, ніж у моєї матері. Я куди краще розрізняв риси батьківського обличчя, подумки вписуючи його фігуру поряд з нею, ніж поряд з матір'ю.
Ідеться, звичайно, про вигаданий образ, що я намалював у своїй уяві, ґрунтуючись лише на фото, що стоїть у матері на комоді, і розглядаючи вицвілі моментальні знімки, зроблені замолоду. Коли я дивився на Катерину Паріотіс — на прохання чоловіка і Паскуале Лачерби вона принесла три келишки узо з водою, — мені в голові раптом майнула думка: таж вона, Катерина Паріотіс, була моєму батькові ближча, ніж мати; це вона, а не моя мати була його справжньою обраницею.
"Чому?" — запитував я себе.
Можливо, тому, що тієї ночі, коли він вибрався з-під купи мертвих тіл і повз по землі того острова, він рвався крізь нічну млу й завісу крові до Катерини Паріотіс як до єдиного дороговказу на своїй смертній дорозі.
Ні, не тому, певніше, не тільки тому. Не міг же він, знаходячись у Кефалонії, рватися до моєї матері, щоб померти на подружній постелі! Ні, мене наводило на цю думку щось істотніше, щось таке, що в Катерині Паріотіс приховано було глибоко-глибоко, але не вигасло і відчувалося й досі.
Я відчував себе подвійно винним. Узявши свій келишок узо, я долив у нього води. Це був другий, можливо і третій, келишок цього ранку.
Паскуале Лачерба заговорив про війну. Катерина іноді уточняла подробиці або поправляла його, вона весь час ходила з кухні до вітальні і назад, а якщо сідала ненадовго, то все одно неспокій не полишав її ні на хвилину. Колишній капітан теж часом докидав якесь слово.
Однак про що саме йшлося, не зовсім розумів. Вони нібито забули, що я сиджу тут, і розмовляли по-грецькому. Мова йшла про перемир'я.
2
Про перемир'я сповістили дзвони. Це було восьмого вересня, увечері. Спершу загули аргостоліонські дзвони: їхній бронзовий передзвін зливався в одне могутнє гудіння і хвилями котився до гирла затоки. Міським дзвонам відповідали здалеку дзвони менші, із церковних довколишніх сіл; їхній малосилий відлунок теж покотився по затиснутих між гір долинах, по соснових лісах та оливкових гаях. Мешканці острова кинулися до вікон, вийшли на пороги домів, висипали на шосе, що вело на Аргостоліон, Ліксурі, Самі, рушили путівцями і польовими стежками — дізнатися, що сталося. Підійшла і Катерина Паріотіс до вікна кухні, звідки виднілася дорога і гавань. Дівчата на віллі разом із пані Ніною теж розчинили віконниці, визирнули в вікно.
Там, за мостом, — місто, згромаджене довкола своїх дзвіниць та щогол військових кораблів, видавалося таким самим, як завжди навзаході сонця; зводилося до неба громаддя Еносу; на схилах, у соснових борах мінилися барвисті бліки — від чисто-блакитного до розмаїтих відтінків бузкового, від яскраво-зеленого до сірого кольору тіней, призвісників близької ночі. Впадало в очі лиш те, що після багатоденної спеки й посухи від моря в бік фортеці Святого Георгія сунула запона хмар. Того вечора Кефалонія скидалася на вітрильник: сільця біліють обабіч, наче підняті з нагоди якоїсь урочистості прапори, ось корабель підняв котву, і всі вони, Катерина Паріотіс і дівчата з вілли, військові табори й наїжачені зенітками гори, полетіли на всіх вітрилах під звитяжний супровід дзвонів по спокійній гладіні моря.
— Кінець війні, — сказала пані Ніна. — Бадольйо підписав замирення.
— Капітане, можна збирати манатки? — запитав Джераче.
Коло батарейних наметів солдати співали пісні, щось кричали назустріч вітру. Але це тривало недовго. По-давньому святково лунав лише неугавний перебовк дзвонів. Щоразу, як диктор римської радіостанції, уриваючи музичну програму, знову перечитував текст послання маршала Бадольйо, солдати й офіцери оточували радіоприймач.
"Отже, — говорив голос диктора, — італійські збройні сили, хоч би де вони були, повинні припинити воєнні дії проти англо-американських збройних сил. Однак у разі нападу з будь-якого іншого боку атака повинна бути відбита".
Капітан Альдо Пульїзі поглянув на потемніле із заходу море, туди, звідки ще кілька хвилин тому чекали появи ворога, подивився ліворуч, у діл, на довгі тіні батарей Франца Фаута. В центрі веселчастих кружечків бінокля він виразно побачив німецьких вартових: ті походжали туди-сюди з автоматом при боці, хоч би там що, ніби гра дзвонів не долітала до їхнього слуху.
Повідомлення про капітуляцію не заскочило його зненацька, він чекав його день у день, відтоді, як англо-американці форсували Мессінську протоку. Його заскочило становище, в якому опинився він сам, та хіба ж можна було передбачити, що складеться така парадоксальна ситуація?
Війна, звичайно, програна. Порон привозив усе нові й нові подробиці про наступ союзників в Італії; отже, тут нічого не вдієш. Приїжджі розповідали, що по горах Калабрії безперервним потоком сунуть війська — танки, гармати, бронетранспортери, колони автомашин. Уночі йдуть з засвіченими фарами, бо небо повністю очищено від італійських і німецьких літаків. Не вірячи своїм вухам, люди слухали ці розповіді, і в їхній уяві безконечна вервечка машин, що повзли, як мурахи, лісами й долинами, оберталися в гірлянду святкових вогнів, нагадували веселе сільське свято з ілюмінацією, і всі ці ліси й долини пересувалися в бік Рима. А понад берегом розмістився непомітний для солдатського ока, але всевидющий і пильний сторож — британський флот з далекобійними гарматами, націленими на позиції ворожі, готовий обрушити на Тірренське узбережжя тонни й тонни металу.
Вони слухали ці розповіді з важко приховуваним подивом злидарів, і, слухаючи, згадували свої походи — жалюгідні каравани навантажених мулів, що плентали крок по кроку, плай по плаю, то вперед, то назад, дряпалися на гори Албанії; згадували, як на Воюссі покинули напризволяще загрузлих у болоті мулів, як ті дивилися благально, ніби кажучи: "Ми так і знали".