І, показуючи на дружину, додав: — Катерина знає.
І тоді мені стало ніяково. Я вже ладен був сказати йому: "Поговорімо про кораблі, про Італію!" або запитати: "Скажіть, капітане, ви ніколи не бували в Мілані?"
Та очі Катерини Паріотіс прикували мене до місця і позбавили мови.
2
(Але й цього разу в пам'яті постала не сцена смерті, згадалося продовження тієї ночі на млинах; то був хмарний день, який саме, не пам'ятаю, не то на святого Христофора; не то на святого Миколая: принаймні перед замиренням, це вже точно; а втім, інакше й бути не могло. Це було до кривавої різанини, під час однієї зустрічі на березі, на кам'янистому пляжі, біля маяка).
3
— Чому ти не купаєшся? — запитував Альдо Пульїзі. Йому хотілося привчити її до води, начебто плавати й пірнати самому йому було нецікаво. Катерина навіть не роздягалася. Їй подобалося сидіти й дивитися на нерухоме пласке море, дихати солонувато-гірким повітрям, слухати чаїний крик. Там, за маяком, починалося чисте море, відкривався цілий світ. Катерина мала таке відчуття, ніби сидячи тут, на березі, вона дивилася в вікно, розчахнуте у всесвіт.
Найбільше, на що вона зважувалася, щоб його потішити, це підійти до води і, піднявши спідницю вище колін, умочити ногу. Скільки разів вона йому пояснювала, що від морської води в неї лущиться шкіра, а на спині вискакують пухирі, але він не вгамовувався і щоразу заново вмовляв.
Бродити босою понад берегом їй подобалося до дрожі, але зайти у воду глибше, ніж по кісточки, вона не могла, це було над її силу. Вона стояла і дивилася, як обступають її дрібні хвильки, просочуючись крізь пальці ніг, потім знов тікали. Катерині здавалося, ніби вона пливе назад, хоча насправді вона стояла на місці. Їй подобалося це відчуття, від нього приємно паморочилося в голові.
Потім вона знов сідала на камінь у затінку агави. Довкола стояв ніжний густий аромат квітів, що росли на каменистому ґрунті між колодязями. Капітан закурював і починав говорити, думаючи про щось далеке-далеке, і в його голосі бриніла гіркота. Але він усе згадував і згадував, проникаючи в самі глибини пам'яті, ніби свідомо намагався оживити найгіркіші спомини.
Катерина слухала. Їй хотілося, щоб він щось розповів про свою дружину, яка вона. Очі (він сам казав) такі самі, як і в неї, але от яке в неї волосся, ясне чи темне, якого вона зросту, висока чи маленька, і як її звати. Він навіть не сказав, як її звати. Але капітан це обминав, він говорив про форму, про те, що їх одягли в неї трохи не з пупка. Або про війну. Казав, що люди його покоління й родилися в уніформі, і все життя не носили нічого, окрім уніформи, і в ній і помруть. У голосі його чувся не сум, а якась приреченість.
— Мундир туди, мундир сюди, яка різниця? — сказала Катерина, намагаючись звести розмову до жарту, підбадьорити його.
А капітан:
— Різниця в ще одній війні.
І надовго замовкав. У такі хвилини Катерина починала його уважно роздивлятися. Риси обличчя він мав аж ніяк не тонкі, а радше важкі, грубуваті: їх пом'якшувало тільки світло променистих очей, ледве примітне, неяскраве, воно йшло десь іздалеку, притьмарене. Катерина дивилася на нього, намагаючись зрозуміти цю раптову вперту мовчанку і не зважуючись його потурбувати. Тепер між ними лежало лиш це, тільки в такі хвилини сприймала вона його як чужого, як заброду, не в змозі сказати йому, щоб він їй довірився, щоб не соромлячись вилив свою душу, поплакав у неї на плечі, якщо йому від цього полегшає.
Чи йому, переможцеві, негоже плакати на плечі в переможеного?
Може, його мучила думка про те, що англо-американські війська ідуть по італійській землі, ідуть завойовувати італійські міста і що невдовзі вони дійдуть і до його міста, і воно поділить долю Аргостоліона і Кефалонії, всіх міст і сіл Греції. Чи, може, він уявив собі, як його дружина канючить буханку хліба й бляшанку консервів у свого пожильця — американського офіцера й кладе його спати поряд із собою на подружнє ложе?
При бажанні Катерина могла б нагадати йому, як вони напали на Грецію, — зараз для цього був найслушніший момент, — але гостра материнська жалість — хоча вона мала трохи більше двадцяти років — туманила зір, стискала горло. З нею відбувалося щось таке, чого раніше не бувало: їй здавалося, ніби вона старша за нього на багато-багато літ і навіть віків і що, навчена віковим досвідом, вона може допомогти йому — досить сказати кілька слів, покласти руку на очі.
Капітан відкидав недопалок, що припікав уже пальці, і, ніби прочнувшись від важкого сну, вертався до себе; він сидів, підпершись, тепер уже зовсім близько від неї. Катерині було видно, як сяяли неяскравим світлом його очі.
— Дякую тобі, — казав капітан.
— За що? — питала вона, позираючи на нього знизу вгору.
Погляд Альдо Пульїзі блукав далеко, в морі.
— За твою доброту.
Катерина збентежено сміялася.
— Це неправда. Звідки ти взяв, що я добра?
— Ми завдали вам багато лиха, — вів далі капітан, ніби розмовляючи з собою. Він говорив про аргостоліонських дівчат і солдатів-переможців; повстаючи одне на одного, всі завдали одне одному лиха, і отож, усі виявилися переможені.
— І ми також, — сказав він.
Катерина відверталася. Погляд її спадав на вершину Еносу, в сліпучому світлі пообіддя гора полум'яніла зеленою пожежею. В її душі вже не було ні зненависті, ні прагнення помсти. Як же це так, адже я гречанка, питала вона себе.
— Катерино, — запитував капітан, — ти мене любиш хоч трошки, як брата?
Катерина кидала камінець, дослухаючись до гудіння гідроплана, що вирушав з гавані в розвідувальний політ. Повітря над колодязями було нерухоме.
— Незабаром ви повернетеся до Італії, — казала Катерина. — Війна для вас, італійців, скоро закінчиться. Байдуже, ким ви повернетеся — переможцями чи переможеними, — треба вам радіти.
Альдо Пульїзі щось бурмотів крізь зуби, він намагався усміхнутися, але усмішки не виходило.
— Ти добра, — приказував він, — ти простила.
— Що простила?
— Кривду, що я тобі завдав.
— Коли, коли ти мене скривдив? — допитувалася Катерина. Вона не розуміла, не знала, чим він її скривдив. Тим, що залишав на столі хліб і консерви? Чи тим, що порівнював її очі з дружининими?
Вона втомилася від роздумів. Хотілося сидіти ось так, сховавши обличчя в затінку агави, прикривши очі рукою від палючого сонця і нічого не робити. Не хотілося ні про що думати.
4
Він не знав, як пояснити її довгу мовчанку. Катерина стояла в дверях кухні, чоловік поряд зі мною, теж чогось ждучи, фотограф гриз печиво і ложечкою зосереджено гріб по дну філіжанки.
Небо в квадратах вікон усе ще супилося, хмари летіли в той самий бік, до материка, все було залляте тим самим сірувато-опаловим світлом.
— Катерина може розповісти, — сказав чоловік, наче бажаючи вернути їй до дійсності, нагадати, що перед нею він, її чоловік, Паскуале Лачерба і я, син розстріляного капітана.
Але ж нині, сьогодні, а не вчора. Вчорашнє пішло в минуле, а минулого не вернути, хотілося мені сказати, щоб підбадьорити. Але Катерина вже взяла себе в руки й посміхнулася, обличчя її було смутне, очі запали, поморхли, але все-таки всміхнулися.
— Він прийшов уночі, — сказала Катерина. — Я почула — стукають і побігла відчиняти. В далечині біля мису Святого Теодора горіли багаття.
Капітан Альдо Пульїзі стояв, прихилившись до одвірка, ніби прийшов на побачення, і дивно посміхався. Розстебнутий френч і розхристана на грудях сорочка в якихось темних плямах — Катерині в пітьмі вони здалися плямами від поту. Вона впустила його й замкнула двері.
Він, заточуючись, ступив кілька непевних кроків. З того, як він виставляв уперед руки, можна було подумати, що він не бачить, осліпнув. Катерина злякалася, хотіла його підтримати, але капітан, учепившись у край столу, встояв на ногах. І довго стояв під електричною лампочкою, втупившись перед собою невидющими очима.
— Капітане, — покликала Катерина Паріотіс. Їй здавалося, наче вона кличе людину, яка фізично тут, а думкою витає десь далеко. Тоді вона збагнула, що капітан уже неживий: він ще тримається на ногах, серце його під розхристаною, забризканою кров'ю сорочкою ще б'ється, але сам він умер. Його розстріляли разом із рештою офіцерів першого ешелону — поставили під мур Червоного Домка, обличчям до моря, і розстріляли.
"Море, море, море", — невиразно пронеслося в його голові, коли цівки німецьких автоматів, ці маленькі чорні кружечки почали випускати вогонь. Він упав на землю, відчувши, як до горла підступає гаряча хвиля, відчув ядучий смак погару, потім запах армійського сукна, шкіри і більше нічого. Коли він розплющив очі, довкола панувала чудна тиша, ніч. Точніше, десь таки стріляли, а поряд, серед скель, колодязів і агав, валялися тіла. Внизу біліла якась дорога... ага, згадав: це дорога в Аргостоліон, до Катерининого дому, на батарею. Тепер він згадав, що сталося: всіх їх, тих, хто лежав тут, і його також, простертого поряд із цими френчами й шкіряними крагами, розстріляв Карл, Карл Ріттер.
Карл Ріттер чи хто-небудь інший? Цього він не пам'ятав, ніяк не міг пригадати, і до горла підступили сльози люті й безсилля.
Руки його, простерті по голій землі, заворушилися, вхопилися за жмут трави, потяглися до чийогось черевика, намацали щось: то був кашкет. Отже, він не вмер. Він чув тільки жар у потилиці, хотілося пити. Це дуже дивно. Бо ж тепер ніч, прекрасна зоряна ніч, і десь зовсім поруч має бути море, він чув його тихий шемріт, що віддавався дзвоном у вухах. А втім, може, це стугонить кров.
Аргостоліонською дорогою пройшла машина. Її чорна тінь виразно промайнула на ясній жорстві шосе, замасковані фари світилися двома помітними блакитними цятками, в кузові чорніли мовчазні тіні: ще одна партія смертників або німецькі солдати. Альдо Пульїзі перестав ворушити руками. Тепер він ясно розумів одне: він не вмер, його мають за мертвого, але він живий. Треба дістатися до дому Катерини Паріотіс, вона його врятує. Дістатися до неї: перелізти через цей бар'єр із мундирів, із тіл, кинутих долі, ніби порожні мішки, потім рушити вздовж шосе, не узбіччям, а нижче, щоб не освітили фари зустрічної німецької машини, щоб не нарватися на німецький патруль; можливо, доведеться повзти поволі, метр по метру до самого дому.