Ятрячи минуле, я роблю насильство над їхньою пам'яттю, самим фактом появи змушую їх витягати на світло те, що було вже ними поховане.
— Заходьте, — сказала Катерина Паріотіс.
Голос її мене вразив; дивлячись на її пожовкле обличчя, годі було подумати, що в неї такий свіжий, молодий і гарний голос.
— Заходьте, — сказала вона, хоча сама не рушила з місця. Катерина Паріотіс завмерла на порозі, не спускаючи з мене очей.
3
(Майнув спогад. Чомусь крізь серпанок минулого вона побачила не сцену його смерті, смерті капітана Альдо Пульїзі, а ніч на млині, їхню першу ніч на млині, коли між ними нічого не сталося. Саме цю теплу ніч заново перечувала вона мимоволі цієї короткої всеосяжної миті, побачивши молодого Пульїзі).
4
Капітанова постать чорніла проти зоряного неба. Вона не могла роздивитися його обличчя, але впізнала його зразу. Почувши тріскіт мотоцикла, вона підійшла до вікна й побачила: він стоїть на садовій доріжці й дивиться вгору, на неї.
— Каліспера, кіріє, — промовив він.
А вона:
— Каліспера, сіньйоре.
На узбіччі дороги вона побачила великий мотоцикл військового зразка: підняте заднє колесо ще й далі крутилося.
— Я приїхав провідати тебе, — промовив капітан.
Катерина Паріотіс усміхнулася в пітьмі: його приїзд не був для неї несподіванкою, вона його чекала, навіть сподівалася.
— Ви дуже люб'язний квартирант, — сказала вона.
"Яка смішна я, що розмовляю через вікно з італійцем". Він теж був смішний, коли стояв там, унизу, мовби сільський парубок під вікном своєї коханої. Слова падали поволі, розділені довгими паузами; обоє насилу знаходили, що сказати.
— Ну як, вам не щастить найняти кімнату в Ліксурі? — запитала Катерина.
Капітан ступив кілька кроків по доріжці, червоний вогник описав дугу серед квітів.
— Річ не тільки в цьому, — відповів він.
Теплу серпневу ніч заповнило сюрчання коників. Вони співали всюди: здавалося, острів роїться від них. Їхній багатоголосий хор линув до неба.
— А в чому? — запитала Катерина Паріотіс.
Капітан зупинився за кілька ступнів від дверей: він не знав, що сказати, аби вона зрозуміла його. Він сам не розумів, у чому річ. Можливо, через своє почуття провини він мав потребу перекинутися з нею кількома словами, переконатися, що вона все ще прихильно ставиться до нього, що ніщо не змінилася по тому, як його батарею переведено до Ліксурі. Річ у тому, що її дім здавався йому майже рідним.
— Хочеш, покатаємось? — запропонував їй капітан.
Катерина кинула погляд на море, постелене за плечима капітана, позаду білої смуги дороги, і її огорнуло збентеження.
Вона мовила:
— Зараз вийду.
Опинившись у садку, здивувалася, як усе виявилося просто. Але коли вона йшла слідом за капітаном посипаною жорствою доріжкою, то мала таке почуття, ніби вона допіру оце встала після важкої хвороби — така непевна і водночас легка була її хода.
— Куди поїдемо? — запитала вона. Насправді їй було байдуже, куди йти чи їхати. Не байдуже й дивно було тільки одне, що вона в таку пізню добу не вдома, а тут, у товаристві капітана Пульїзі, того самого капітана, котрого раніше вважала за свого ворога.
Вона сіла на заднє сидіння мотоцикла, широке й вигідне, мов кріселко: десь під нею, біля колін, оглушливо затріскотів мотор. Вібрація передалася її тілу, звідкись з-під ніг вихоплювалися й зникали за колесом спалахи голубуватого полум'я.
Вони мчали в пітьму, і, тиснута кермом, ніч відступала. Вітер хльоскав Катерині в обличчя, шарпав волосся. Від прудкої їзди й вітру їй захотілося співати, такого бажання вона не мала від передвоєнних літ. Вона забарабанила кулаками по спині капітанові.
— Швидше! — гукнула вона.
Але капітан не розчув, вітер підхоплював її слова і ніс геть.
Зупинилися вони біля морських млинів. Тут, над цими незграбними будівлями і над гладінню моря, зірки набули якоїсь особливої нерухомості й яскравості. Капітан зійшов з мотоцикла, трохи осадив його і поставив на підпірку, Катерина все ще сиділа на своєму місці. Він підступив до неї, їхні обличчя були тепер одне коло одного.
— Ну ось, — вимовив він.
Катерині стало лячно.
— Що — ось? — запитала вона.
Альдо Пульїзі труснув головою, він не знав, куди подіти очі.
— Нічого, — сказав він.
І подивився перед собою, кудись поверх маленької голівки, виразно вималюваної при відбитому світлі моря, очі в неї сяяли, як зорі. "Як зорі", — подумав він.
— Як зорі, — вимовив він.
Ну, хіба не смішне було все це?
Капітан зрозумів це тоді ж, але він був радий, що сказав ці слова. Він торкнувся до її обличчя, погладив.
— Твої очі схожі на очі моєї дружини, — сказав він.
Катерина всміхнулася, відчула, що їй більше не страшно. З моря віяв вітерець, вона мерзлякувато зіщулилася.
— Вертаймо додому, — прошепотіла вона.
Капітан натиснув на педаль, мотор загуркотів, і вони знов полетіли в темноту, в ніч, що відступала перед його кермом, перед ними і перед чимсь іще, про що вона тієї ночі ще не знала.
5
— Чому ж ви не заходите? — запитала нарешті Катерина Паріотіс, даючи їм дорогу.
Вона всміхнулася. Усмішка в неї також була свіжа. Гарна і свіжа, як її голос.
Ми зайшли. Паскуале Лачерба йшов перший і щось говорив по-грецькому.
Розділ шостий
1Достоту таку вітальню можна побачити в будь-якому містечкові Італії. Ми посідали на червону вельветову канапу. Посеред кімнати — стіл; на столі, на круглій серветці — скляна ваза з букетом із листя. Стіни дощаті — в цьому будиночку все дерев'яне, очевидно, з готових деталей, одержаних у подарунок від шведського Червоного Хреста; на стінах — портрети; старий селянин з вусами, вбраний по-святковому в наглухо застебнутій сорочці без краватки; на другому, широко розплющивши очі, напружено дивиться в об'єктив зморшкувата бабця в чорній хустці, накинутій на плечі.
Зі стелі на короткому шнурі звисає електрична лампочка, але замість неодмінного абажура з бісерною торочкою — ковпак з гранчастого голубуватого скла. В наших домах часто можна побачити такі.
Цілу протилежну стіну забирає буфет, майже такий самий, як у мене вдома, тільки трохи менший, за дзеркальними шибами з узорчастим малюнком стоять у ряд філіжанки, пляшки, стоси тарілок. За шибами буфета, так само як у кожній сільській хаті в Італії, — паперові образки, родинні фотографії, де увічнено весілля, причастя тощо, і листівки з краєвидами міст і портів, з неодмінним пароплавом, що крає морську гладінь на два пінисті крила.
У кімнаті приємно пахло витриманою деревиною і свіжим лаком. Крізь відчинене вікно зліва долинав вогкий запах лісу, цівки сосон видніли тут же, поряд, верхівки зеленіли оподаль. З вікна позад нас виднілося море за мисом Святого Теодора, хвилі все ще котилися в бік затоки.
З кухні приємно пахло турецькою кавою. В сусідній кімнаті, очевидно спальні, хтось посунув стільця, почулася хода.
Хатка була крихітна, але мені подобалася. "Добре б пожити тут трошки", — подумав я. Було в ній щось рідне, здавалося, я її вже десь бачив, уже бував у такій от вітальні. Але де і коли? З сусідньої кімнати вийшов чоловік у сорочці без піджака: крізь прочинені двері я встиг зауважити бильце ліжка з кутого заліза, неприбрану постіль. Чоловік сів поряд зі мною і потиснув мені руку.
— Це мій чоловік, — сказала Катерина Паріотіс.
— Італієць? — запитав він. — Я говорити по-італійському.
Він мав гарне засмагле обличчя, блакитні кришталево прозорі очі. Від нього пахло добрим одеколоном, мабуть, він тільки що голився. Він розповів, що знає Італію: бував у Спеції, Бріндізі, Генуї, Неаполі. Я, не розпитуючи, зрозумів, що він служив у флоті.
— Так, — потвердив він, — служив. А нині на пенсії. Баста.
Він показав картку з зображенням пароплава, то був його пароплав, пояснив він, "Егнатія". Прозора синь його очей засвітилася, на вустах заграла усмішка, ніби він говорив про улюбленого сина.
— Може, вип'єте кави? — запитав він. — Кавник уже на плитці.
— Авжеж, — відповів Паскуале Лачерба.
Я відмовився. Турецька кава мені набридла, але колишній моряк, приязно взявши мене за плече, наполягав. Укрита рудуватим волоссям рука була широка й сильна, ніби лопать вітряка.
— Кафе, кафе, — сказав він на італійський лад.
Діставши з буфета коробку печива, він почав нас наполегливо пригощати. Паскуале Лачерба узяв повну пригорщу, а я лише одне — мені не хотілося їсти.
Катерина Паріотіс вернулася, тримаючи в руках нікельовану тацю, що її поставила на стіл. На таці стояло чотири філіжанки з димучою кавою і стільки ж склянок із водою. Вона сіла в плетене крісло біля вікна, що виходило в ліс: отож, я бачив її в профіль.
"Можливо, живучи з нею стільки під одним дахом, батько в неї закохався? — питав я себе. — А чом би й ні?" Я слухав, що говорив її чоловік, а сам краєчком ока спостерігав за нею. Вона ще була по-своєму гарна, незважаючи на змарніле обличчя й сірувату сивину кіс. Пам'ятаю, капітан розповідав про якісь ліванські порти з екзотичними назвами, але я слухав лише наполовину: друга половина мого "я" була звернена до Катерини Паріотіс, яка повільно пила каву. Рука в неї була худа, зграбна: філіжанка з кавою здавалася в ній ще меншою. Вона помітила, що я на неї дивлюся, але спершу й знаку не подала. Потім оглянула мене довгим поглядом від ніг до голови, не пропустивши жодної подробиці, — від уволочених глеєм черевиків до чуба — і лише тоді відвела очі. Я відчув себе так, нібимене вона вивернула навиворіт, щоб подивитися, що в мене всередині.
Капітан і Паскуале Лачерба балакали по-грецькому. Я здогадався, що вони говорили про мене, обговорювали, навіщо я приїхав до Катерини Паріотіс, — у потоці незрозумілих слів я кілька разів уловив ім'я мого батька Альдо Пульїзі. Капітанове обличчя стало задуманим, сумним, його блакитні очі дивилися на мене лагідно.
"Боже мій, — подумав я, — що цей Паскуале Лачерба йому меле? Капітан ось-ось заплаче".
Катерина зібрала філіжанки й понесла їх на кухню. Я чув, як вона там поралася, певне, мила посуд під краном. Показалася знов лише по тому, як Паскуале Лачерба закінчив свою розповідь, і щось сказала фотографові по-грецькому, але що саме?
Я відчував себе тут чужим, ніби в пастці, хотілося втекти. Навіщо мені заманулося приїздити сюди, порпатися в минулому?
— Ваш батько помер тут, — вимовив капітан.