Усмішка збігла з його обличчя: він утупився в капітана прозорими скельцями своїх ясних очей. Далі, не чекаючи відповіді, впевнено виклав капітанові ще одну теорію.
— Мундир може бути і смішним: усе залежить від того, хто його носить. Але в сучасному суспільстві він необхідний, якщо справді прагнути того, щоб забезпечити щастя кожному його членові.
Бачачи, що капітан мовчить, Карл Ріттер знову всміхнувся.
— Отже, форма аж ніяк не полегшує існування: бо ж щоразу, надіваючи її, ми переслідуємо якусь вищу мету. Крім того, поряд зі мною, поряд з вами, моїм італійським товаришем по зброї, в уніформі ходять дурні й боягузи. Ми надіваємо військовий однострій і задля їхнього щастя також.
Того вечора в офіцерській їдальні на темних горбах Ліксурі, постеленої під зоряним покривалом нічного неба, де за вістрями затоки починається чисте море, Альдо Пульїзі не мав такого стрункого й чіткого погляду на життя, як у обер-лейтенанта Карла Ріттера. Капітан знизав плечима, все більше переконуючись, що цей чудовий організм підточено важкою недугою. І на відповідь не дуже рішучим тоном сказав лише, що розуміє життя зовсім інакше.
Зовсім інакше, але як саме, не пояснив і край. Він відчував, що розмови все одно не вийде. До того ж ця його туга по домівці і теплота, з якою він думав про людей Кефалонії, про очі Катерини, схожі на очі його дружини, були несподіванкою для нього самого. Відтоді, як Катерина Паріотіс того разу на пляжі всміхнулася і взяла на знак дружби його фотографію, відтоді, як він зрозумів, що він не завойовник, життя набуло для нього зовсім нового сенсу: захотілося кинути мундир у кропиву, зброю — в море і блукати дорогами Греції або іншої якої країни з туристським паспортом у кишені.
Але як розтлумачиш це Карлові Ріттеру, якщо важко розібратися навіть у самому собі?
Бо ж вони також ішли з дому завойовувати нові землі.
Хіба йому розкажеш, як, приїхавши сюди, вони ввійшли в ці чисто вибілені кухоньки, де стоїть стіл, відполірований до блиску, — скільки років на ньому місили тісто, — як італійські солдати день у день вирушали з мотикою в руках у поле або на виноградник. Карл Ріттер подивився б на нього своїми холодними німецькими очима, з неприхованим жалем окинув би його своїм поглядом теоретика і завойовника.
— Чого тільки не роблять в ім'я щастя людства, — міг би він сказати йому.
Але зрозумів, що вони ніколи не підуть далі загальників, витриманих в офіційно коректному тоні: їх розділяв якийсь невидимий бар'єр, дарма що доля звела їх разом, дарма що капітан знав: той хворий. Тому він промовчав.
Наприкінці вечері востаннє піднесли келихи, після чого німецькі колеги пішли до себе, подалися вниз стежкою, і їхні кроки й голоси згубилися в ночі. Наслухавшись теорій Карла Ріттера і не відгукнувшись на них, Альдо Пульїзі почував себе самотнім, самотнішим, ніж будь-коли. Йому було сумно, ніби він зрадив дружбу Катерини Паріотіс.
Сівши на мотоцикл, він поїхав униз, до Аргостоліона.
2
Мені було важко, та й не хотілося аналізувати причину свого пригніченого стану. Можливо, тугу на мене наганяла сама природа острова, завдані землетрусом спустошення, тільки що притихлий вітер і дощ, який лляв цілу добу. Не знаю. Ми рушили вздовж обсадженого деревами бульвару, проминули майдан Валіанос. Фотограф ішов, накульгуючи, спираючись на палицю, але нізащо не хотів, щоб ми взяли таксі Сандріно. Поступово місто залишилося позаду, бульвар перейшов у вузьке шосе, праворуч щільно підступало море, ліворуч височіла густо поросла соснами гора.
Паскуале Лачерба й далі щось розповідав, перескакуючи з одної речі на іншу. Можливо, мені було смутно ще й тому, що він не був здатний довести до кінця жодної думки, від споглядання його обтріпаних знизу, широких, як мішок, штанів і побувалого в бувальцях піджака непевного жовтувато-сірого кольору.
— Я відведу пана до Катерини Паріотіс сам, — сказав він.
Ми йшли — я це твердо знав — дорогою на мис Святого Теодора, тією самою дорогою, якою вирушив у свою останню путь перед розстрілом мій батько. Але Паскуале Лачерба розповідав про якогось свого приятеля із Патраса, — не пам'ятаю вже, чим той приятель займався, — і відвертав мене від моїх думок. Потім він говорив, що в монастирі святого Герасима має початися храм і коли випогодить, а мабуть, воно й буде так, то можна туди сходити подивитися на процесію. Аргостоліонські прочани виїхали туди зранку автобусом. Для вивчення народного побуту це видовисько незабутнє.
Я урвав його, запитавши, чи далеко до Червоного Домка. Він мусив перейти на іншу тему і відповів ствердно.
Цією дорогою проїхали машини з офіцерами і солдатами дивізії "Аккві", котрих везли на розстріл. На одній з них був мій батько. Очі його бачили оці самі дерева (землетрус не зміг їх знівечити), обриси цієї гори і море, що обполіскує ось це каміння і ці кущики. Він дихав тим самим теплим повітрям, бо це діялося в вересні і погода, можливо, стояла така сама, як нині. Тут, дорогою на мис Святого Теодора, повітря було напрочуд м'яке, тому що, окрім білого каміння й чагарів на березі, була сила польових квітів, стіни зруйнованих будинків замаяла бугенвілія, скрізь росли агави. А з лісу приємно тягло деревом і живицею. І що далі ми йшли, що далі йшли машини, то дужче пахло морем; оскільки береги затоки розступилися, море ширилося, показалися мініатюрна вежка маяка, а за нею безмежний морський простір, Середземне море без кінця-краю.
Вирушаючи в свою останню путь, вони дивилися на нього так само, як зараз ми. Можливо, воно було спокійніше і лежало зовсім нерухомо у прозорому ранковому світлі — адже це почалося на світанні. Тепер воно брижиться, хоча вітер нібито давно притих, а тоді панував цілковитий спокій, усе довкола було недвижне. Тишу порушували тільки машини, вони снували туди й сюди до мису Святого Теодора і назад, везучи все нові й нові партії солдатів та офіцерів на розстріл. Чи радше, тишу порушували автоматні черги, вони долинали десь ізвідти, де колись був Червоний Домок, якого не видно, якого теж не стало.
— Але де це? Нічого не розберу. Де ж він був, цей Червоний Домок? — запитав я.
Паскуале Лачерба показав туди, де застигла в повітрі зграя чайок з розгорнутими крилами.
— Ось за цим поворотом, — сказав він.
Перед нами неподалік моря здіймались чотири зруйновані мури з сірого каменю, високі, вузькі. Руїни морського млина, пояснив мені Паскуале Лачерба. До землетрусу тут, на узбережжі, таких млинів було кілька. Їх крутила морська вода, ринучи водоспадом у щось ніби колодязь; ці так звані морські колодязі, пояснив він, показуючи ціпком, зяють на рівні землі в розпадинах ніздрюватих скель, у них нуртує морська вода, збігаючи якимись невідомими підземними каналами.
— Ще й досі не відомо, звідки вона береться, — не без утіхи приказував він. — Звичайно, з моря. Але як? Вивчати це явище приїздили геологи з цілого світу, але нічого не знайшли і поїхали, піймавши облизня.
Здавалося, він пишався, що Кефалонія так ревно зберігає таємницю своїх морських колодязів. Крім того, вів далі Паскуале Лачерба, на дні моря є діючий вулкан. Річ у тім, пояснив він, що Енос спускається в море і тягнеться вздовж морського дна до самого суходолу, до материка і продовжується вже у вигляді гір Пелопоннесу. Це найсправжнісіньке гірське пасмо, таке саме, як і на острові, з тими самими верховинами, долинами та ущелинами. От хіба що, додав Паскуале Лачерба, над ним не небо, а вода, та ще між відногами гір снують не зграї птахів, а косяки риб.
Ми вирушили далі. Під соснами, що збігали вниз аж на край дороги, тяглися низенькі муровані загорожі садів, зарослі травою й мохом. Вони майже не зазнали шкоди, але від осель, що їх вони колись оточували, залишилися самі руїни. Очевидно, це була найаристократичніша дільниця острова, дільниця багатих вілл. Я уявив собі, які вони були гарні, ці пофарбовані нарожево або наблакитно вілли з розчиненими навстіж зеленими віконницями, і як із вікон визирали тут фіранки, там бильце ліжка, там лампа під абажуром з бісерною торочкою. Нині за огорожами не було нічого, окрім руїн та бур'янища. Подекуди біля муру стояли дерев'яні будівлі, нібито хатки в мініатюрі. Вони також були пофарбовані начервоно чи наблакитно, вони також мали двері, вікна й зелені віконниці.
— Ось ми й прийшли, — сказав Паскуале Лачерба, зупинившись перед іржавою залізною хвірткою. Кам'яні східці, видовбані просто в породі, вели до однієї з тих хаток: вона була ніжно-рожевого кольору. Біля входу висів ліхтар із кованого заліза; обабіч фасаду майоріли дві невеличкі клумби, густо засаджені квітами: ми ще дорогою відчули їхній ніжний аромат. Далі за дахом виднів саморослий неправильної чотирикутної форми садок, він тягнувся аж до узлісся.
Сюди ходив ночувати мій батько. Не до цієї самої хати, а до іншої, але саме тут, поблизу, зупиняв свого мотоцикла. А кам'яні східці збереглися, мабуть, ще з того часу. Коли його везли мимо машиною, він, певне, повернув голову в цей бік, сподіваючись востаннє побачити Катерину Паріотіс та її батьків, крізь відчинене вікно кинути погляд у кімнатку, винайману в них.
Ми пішли сходами. Фотограф ішов попереду, постукуючи палицею по каменю і спритно підтягуючи натруджену праву ногу.
Ми зупинилися біля порога, під корабельним ліхтарем із кованого заліза. Паскуале Лачерба постукав кривою галкою своєї палиці в тонкі фанерні двері, з-за яких не доносилося жодного звуку. Потім почулася хода, двері розчахнулися, і в темному чотирикутнику входу показалося бліде худорляве обличчя Катерини Паріотіс, освітлене яскравим опаловим світлом ранку. Вона була трохи розпатлана, в чорних косах прозирала сіра якась сивина, але очі, без прожилок, ясні, нескаламучені, були чорні-пречорні.
Паскуале Лачерба заговорив — очевидно, пояснював, хто я і навіщо ми до неї завітали. В міру того як він говорив, вона все більше вдивлялася в мене, ніби намагалася — цього разу я був певен, що не помилився, — побачити батьківські риси. Я їй усміхнувся і, зненацька охоплений почуттям якоїсь провини, збентежився.
"Ну навіщо, — питав я себе, — ти прийшов до цих людей і збудив давно забуті спогади, спогади, остаточно поховані землетрусом!"
Лише в цю хвилину, відчуваючи на собі погляд Катерини Паріотіс, я зрозумів, що лізу в чуже життя.