З його товстих вусів стирчала люлька.
Він зсунув на потилицю шкіряного берета і нагнувся слухати.
Але спершу обнюхав мене, як пес, щоб переконатися, чи не шпиг часом я; по тому, як я згадав ім'я Тобії, він заспокоївся. Повів мене до халупи, захаращеної сітями. Крізь відчинені двері видніло море.
Я почав умовляти його, щоб він узяв мене з собою в найближчу виправу, хоча я признався, що не маю ні шеляга. Я переконував його до хрипоти; правив, що буду в нього за юнгу, що відпрацюю, хай не має сумніву. Проте Толоне був невблаганний. Або гроші, або я залишуся на березі. За кого я його вважаю?
Я виклав на стіл револьвер і подивився, яке це справить враження, одначе Толоне тільки посміхнувся.
— Якщо нас затримає якесь німецьке судно, — мовив я, — побачиш, як я стріляю.
Звичайно, я змовчав про другого крука біля Санта-Анни.
Але, побачивши, що й це не допомагає, я вирішив розчулити його заздалегідь підготовленою історією і. почав витлумачувати, чому мені до зарізу треба їхати: моя мати, мовляв, тепер у Тріполі, я не бачив її кілька років, і ось якийсь моряк передав мені, що вона важко хвора. То був спритний хід.
— Господи Ісусе! — сказав Толоне. — А ти часом не брешеш?
Я побожився.
Я, мовляв, тут сам, війна відрізала мене від рідних. Мій батько уже давно поїхав до Лівії, і ось тепер мати залишилася сама-самісінька в Тріполі, та ще й прикута до ліжка, а батько загинув під гусеницями танка, воюючи проти П'ятої армії. Розповідаючи цю сумну історію, я навіть просльозився. І цим остаточно переконав його.
Вислухавши мене, Толоне помовчав трохи. У доці було тихо, як на цвинтарі, на паколах були напнуті сіті, ледь чутно плескало пустельне море. Коли-не-коли до нас долітали голоси якогось рибалки й жінки.
— Так ось, — мовив Толоне, дивлячись собі під ноги. — Я відпливаю завтра вночі. Тобі доведеться як слід попрацювати.
У мене перехопило подих.
— О котрій годині? — запитав я.
Він стиха мовив:
— Десь о другій, третій, — і люлька заходила в нього під вусами.
Я поклав револьвер до кишені і попрощався з Толоне. Він навіть не ворухнувся. Я поспішав вибратися з порту і мало не бігом перетнув док. Коли я вийшов на дорогу і залишив позаду себе море, погляд мій повернувся до гір. Над білими будинками Віареджо зносилися верховини Апуанських гір, а над ними — звуглілі руїни Санта-Анни.
І це також мало своє значення. Але головне те слово, яке гукнула мені Кончетта навздогін.
Мені знову здалося, ніби я в пустелі: довкола ані душі, тільки на тому боці вулиці, припадаючи до стін будинків, пробирався якийсь малий, не піднімаючи очей від землі; все завмерло, затихло, як перед бурею.
Я більше ні про що не хотів думати. Тільки про вітрильник і Марокко. Чекати залишилося всього кілька годин — завтра вночі все вже буде позаду. Я міг би навіть не вертатися до Тобії, ось так, узяти та й поїхати, навіть не попрощавшись. Але на цю думку я відчував глибоке невдоволення собою, і це невдоволення гнітило мене і приковувало до місця. Я стояв серед дороги, плечима до моря, не зводячи ока з гір, а десь усередині в мене лунали Кончеттині слова: "Гляди ж, синку".
І знов рушив далі, і сонце сліпило мені очі. Думав не про те, що завтра вночі прийде нарешті порятунок, а про те, що на всьому довкола лежить печать занедбаності й занехаяності. Я силкувався уявити себе в чистому морі, коли берег та Апуанські гори зникнуть з очей. Можливо, тоді позбудуся цього гнітючого почуття, що придавило мене до землі. Але зараз, простуючи цією дорогою, дізнавав лише почуття вини, в душі не було радості. Все в мені ніби перегоріло, звугліло, як сірі руїни Санта-Анни на Апуанських горах.
Я похопився, що йду до Форте деї Мармі, але простував і далі вперед. Адже Кончетті було чого непокоїтися. Краще вже побачитися з ними і прямо сказати, що завтра я їду. Подякувати їй за хліб і притулок, подякувати Тобії й Марині — за ті слова, що вона сказала мені біля човна. Тоді мені буде легше поїхати. Звичайно, Марина подивиться на мене суворо, як тоді востаннє в кімнаті, може, вона навіть знову скаже, що війна не скінчилася (тепер я вже дотямив, що вона мала на гадці, вимовляючи ті слова); але подякувати всім цим людям я зобов'язаний. І попрощатися.
Саме це і щось інше змушувало мене вертатися. Щоразу я повторював собі, що я зобов'язаний так учинити. Зобов'язаний.
"Прощавайте, люди добрі, — скажу я їм. — Я їду. Скінчено мою роботу, скінчено. Скінчено, кажу я вам. Зовсім не просто вистрілити в рідного брата. Так і передайте комісарові, якщо він запитає про мене. Скажіть це також хлопцям із Серавецци, якщо раптом здибаєте когось із них".
Цілу дорогу я обдумував, як я їм скажу. Сонце запалило вже гребені хвиль, і острівець на затоці чітко вирізнявся у вечірній заграві. Дим самотньої барки креслив у небі сіру смужку: якийсь рибалка вийшов у чисте море, не боячись мін. Над горами заблимали перші бліді зірки. Віяв теплий північний вітерець, знімаючи бризки й піщинки.
На ніч я дістався до соснового бору біля Форте деї Мармі, ноги в мене набрякли й боліли. Ледь я пройшов цей темний гай, переді мною виросли перші будиночки, оточені садками. Я мріяв швидше дістатися до своєї кімнати й кинутися на постіль. Я йшов з останньої сили.
І раптом мене вразило, що довкола стоїть якась чудна тиша. Перед будинком із висохлою гілкою, що билася об мур, нікого не було. З відчинених дверей шинку не доносилося ні звуку, звідти не пробивалося кволе світло гаснички. Будинок стояв пусткою. Я зупинився, озирнувся довкола, намагаючись утямити, що сталося. Але довкола не було ані душі. Стискаючи в руці револьвер, я переступив поріг і зайшов до остерії. Навпомацки рушив уперед, як сліпий, щокроку натикаючись на перекинуті стільці й столики. Я нічого не міг розгледіти в пітьмі. Тоді я всунув револьвер до кишені і дістав сірники… Тремтячий білий язичок освітив стіни, і в цьому кволому світлі я побачив Кончетту: вона грудьми лежала на шинквасі, і рука її звисала вниз.
Я обережно за коси підвів їй голову: двоє склистих очей утупилися в мене, вони нібито дивилися звідкись здалеку. Я випустив голову з рук. І вона з глухим стукотом ударилася об мармурову дошку; сірник погас.
— Марино, — промовив я, — ти тут?
Я сказав це тихо, ніби вона була поряд, у сусідній кімнаті. Потім знов викресав сірника. І рушив далі, але замалим не спіткнувся об тіло Тобії: він лежав на підлозі, обличчя його було залляте кров'ю, а на сорочці біля самого серця розпливлася червона пляма. Його здорові руки спочивали на поясі, а на шиї був пов'язаний усе той самий вицвілий вовняний шарф.
Я ввійшов до сусідньої кімнати. Марини там не було. Я знав, де її шукати, але в мене не стало духу піднятися нагору. Нарешті я зважився і майже вибіг сходами. На підлозі біліла сукня Марини, стіл і комод були перекинуті. На постелі нерухомо лежала Марина, але я не став запалювати сірника. Її голі ноги були широко розсунуті, сорочка подерта, одна рука стискала рот. Здавалося, Марина дивиться на мене, вона мала такий самий нерухомий погляд, як у матері, склисті очі дивилися ніби здалеку.
Я вийшов з кімнати. Переступаючи поріг дому, я не причинив за собою дверей, тепер це було ні до чого. Я рушив вулицями, думаючи здибати когось із мешканців. Погукав першого ж чоловіка, котрого побачив за рогом. Якусь мить він дивився на мене мовчки, голова в нього тряслася. Наставивши на нього револьвер, я наблизився.
— Що сталося сьогодні в остерії? — запитав я.
І тоді він відповів:
— Вони замордували всю родину Тобії. Нібито за те, що ті підтримували зв'язок з бунтівниками із Серавецци та якимись людьми з Дукки.
Я запитав, де рибалки.
— Чуєте? — сказав він. — Це плачуть їхні дружини. Всіх рибалок посадили до ваговоза і повезли на північ. Можливо, до Німеччини.
— Хто? Фашисти? — запитав я.
Він мовчки кивнув головою. І зник за поворотом, на стежці, обсадженій деревами.
Я напружив слух. Того вечора в кав'ярні не чулося пісень. Звідусіль з замкнутих будинків доносилося ридання й зойки жінок. Це голосіння супроводжувало мене аж до майдану. Ту ніч не горіли навіть лампочки, почеплені до платанів, не грав оркестр, не веселилися поліцаї. Кельнер у білій куртці самотньо сидів біля столика, підперши голову рукою. Я присів до столика і замовив кави. Він розгублено глянув на мене.
Принісши каву, він умостився за сусідній столик і почав дивитися, як я п'ю; я запитав його про поліцаїв.
— Поїхали, — відповів кельнер. — Напхали цілий ваговоз тутешніми людьми й рушили в гори.
— А куди саме? — запитав я.
— Хто знає, — озвався він. — Можливо, до Гарфаньяна, а може, до Моденезе. Кажуть, фронт пересунувся й американці наближаються до Гроссето.
Він усе ще дивився на мене, дивувався, що я п'ю каву.
— Чуєте? — запитав він. — Це наші жінки плачуть. Ви, мабуть, нетутешній.
— Чую, — сказав я.
— Перш ніж забратися, вони влаштували тут криваву оргію, — вів далі кельнер. — Замордували Тобію й Кончетту, таких добрих людей, а їхню дочку зґвалтували.
— Он як! — сказав я.
— Так, — повторив кельнер. — Гляньте туди, нагору! Он те село палало три дні і три ночі, а вони сиділи й співали. Ви самі звідки? — запитав він.
Я непевно махнув рукою.
— Бачите оті чотири дерева на майдані? На їхньому гіллі вони повісили чотирьох гірників із Серавецци.
— Я повинен розшукати Собацюру, — мовив я.
— Ви чули про нього? — здивувався кельнер.
— Чи чув я про нього? — перепитав я. — Це мій брат. Ось чому я повинен розшукати його.
Кельнер поперхнувся, ніби в горлі йому застряг камінь.
— Як ви сказали? — запитав він.
— І я розшукаю його, — вів я далі. — Навіть якщо мені доведеться перерити для цього половину Італії.
Здавалося, він зовсім розгубився і запитав:
— Ви давно не бачилися з ним?
— Цілу вічність, — відповів я. — Завтра ввечері я мав поїхати до Марокко. Але тепер волію зустрітися зі своїм братом.
— Авжеж, розумію, — відповів кельнер. — Що не кажіть, а брат завжди брат.
Замість відповіді я стиснув у кишені холодний держак револьвера.
— То ви з Марокко? — запитав по хвилі мовчання кельнер.
Здалеку долітали голосіння жінок, вони оплакували завезених на північ рибалок. З моря повіяв вітер. І я почув гуркіт ваговозів, що їхали з фронту.
Понишпоривши в кишені, я намацав папера з німецької комендатури.
— Що поробляєте в наших краях? — запитав кельнер, усе ще розгублено дивлячись на мене.
— Я представник однієї фірми, — заявив я, підвівшись на рівні.
І показав рукою на шосе, звідки долинав рев вантажних машин.
— Пора, — сказав я.