У мене іншого виходу немає. Потрібно зараз прийняти їхню колективну гру і вплутатися в нерівний бій. А тепер, — він, тихо затягуючи кожне слово, сказав, — я перетворююся на великого сірого й хитрого вовка.
Випустив червону пару з вух і схопивши себе за волосся, а потім ніс, стиснув пальці в шестикутний кулак і одним махом переробив текст.
Через двадцять хвилин із вовчими зубами повернувся до кабінету, але цього разу хлопець не встиг зайти всередину, як через двері почув такі слова:
— Ви знову все неправильно зробили. У нас, що працюють одні бовдури? Що за колектив? Ви ні чого самі не можете зробити. Краще зверніться до нашого фахівця, може він вам допоможе і розповість, як правильно потрібно виконати роботу. Зайдіть у сто десятий кабінет, там вам мають допомогти.
— Добре, — відповів Алекс.
Незадоволений побіг в інше крило до кабінету сто десять. Не розуміючи послідовність номерних знаків на дверях, які мали бути по порядку і поруч, а вони були розміщені по різних краях поверху в різнобій і далеко один від одного.
Без стуку і слів, уже не дотримуючись правил субординації елементарного етикету, із агресією увірвався до сто десятого кабінету. Побачивши, як перед ним сидить за столом на дерев'яному маленькому стільчику з квадратними плечима й великою лисою головою років тридцяти їхнього співробітника фірми, як Алекс відразу сказав:
— Вибачте за раптове вторгнення на вашу територію, але ви б не могли мені допомогти з однією маленькою справою.
Працівник, що сидів на дерев'яному стільчику, викривив обличчя з доброго, намагаючись показати себе грізним левом, сказав:
— Я нічого не знаю. Чули, я нічого не знаю. Я нічим не можу вам допомогти. Краще зверніться до сто дванадцятого кабінету, там вам мають підказати.
— Вибачте, — з насмішкою сказав Алекс.
Алекс вийшов із кабінету і побачив перед собою на дверях цифру сто двадцять.
— Ура, ось я прийшов, — він підійшов до щасливої цифри і відчинив двері, а там за великим блискучим столом у величезному шкіряному кріслі сидів у темних туфлях власною персоною Карлик, сказав:
— Зачиніть двері. Вам у сусідній кабінет.
Без пояснень і розуміння двері самі різко зачинилися. Алекс містичним способом від гучних слів Карлика, який сидів за столом, вилетів у коридор так, що він, немов колобок, який тікав від страху, покотився в інше крило, і зміг тільки зупинитися лише біля одного маленького віконця, яке було розташоване вздовж сірої стіни.
— Не компанія, а божевільня. З мене досить. Я більше не гратиму за їхніми правилами. Тепер я залишу все, так як є, і гратиму за своїми правилами, — сказав Алекс.
Із новим задумом та іншою протилежною стратегією повернувся до сто шостого кабінету, зайшов і сказав:
— Я все зробив.
— Добре, — він уважно подивився, — змініть ось ці два абзаци, а потім я думаю, ви знаєте, куди вам треба буде йти, — відповів чоловік, який сидів за столом.
— Чудово. Сказав Алекс і підстрибнув на місці.
Вийшов із кабінету, постояв кілька хвилин, і повернувся назад із такими словами:
— Я все змінив.
Насправді, він нічого не міняв, а залишив усе, так як було.
— Чудово, а тепер підтвердить у сто дванадцятому кабінети, — сказав чоловік, що сидів за столом.
— Причіпок, — тихо сказав Алекс.
— Що ви сказали? Той перепитав.
— Нічого, вам почулося, — відповів Алекс.
— Добре, тоді, коли закінчите, приходьте знову до мене, — сказав чоловік, що сидів за столом.
— Домовилися, — відповів Алекс.
Співробітник, який сидів за столом, з подивом подивився, але нічого не сказав.
— Зайду, я за годину, — Алекс тихо про себе сказав і зачинив за собою двері.
Задоволений своєю вигаданою хитрістю подивився на годинник і побачив стрілку, яка швидко пробігла по колу за пару секунд, і години як такої не стало, безслідно зникла з життя. Диким звіриним ревом бабака злякався і побіг у сусідній кабінет. Схопив за ручку і був повалений на повал несприятливою відповіддю:
— Двері зачинені.
Не вірячи тому, що відбувається, помчав в інше крило цього поверху і відчув у руках таку саму незрозумілу ситуацію:
— Чому ці двері зачинені?
Він підбіг до номера кабінету сто двадцять, і вони теж були зачинені, Алекс голосно сказав:
— Що тут відбувається? Куди всі поділися? Усі співробітники навмисно і раптово зникли? Залишили мене одного наодинці з чужою справою на руках. Зрадники.
Голосно закричав:
— У мене залишився останній і один єдиний варіант, — він на наступному реченні голосно викрикнув, — мені доведеться особисто самому відвідати директора і вирішити проблему, що виникла з ні з чого.
Алекс подивився на годинник і ще голосніше закричав:
— Уже кінець робочого дня. Хто вкрав мій час?
Швидким страусовим кроком побіг на третій поверх, де наприкінці палацового коридору, обкладеного мармуровою італійською плиткою, не схожою на ту, що була на другому й першому поверсі, залетів туди й попрямував квапливим кроком, зберігаючи спокій, що ще якось лишився, до пишно губастої секретарки із чорним, як страшна ніч волоссям, яка сиділа на прийомі в кабінеті головного вовка всієї компанії. Була одягнена в білу мереживну блузку з глибоким вирізом декольте, уважно робила собі французький манікюр.
Секретарка почула поспішний тупіт співробітника, який наближався до неї, і вона сама собі зволила відволіктися від такої важливої справи, коли хлопець сказав перші слова:
— Добрий день, — Алекс проричав незадоволеним басом.
— Не добрий день, а вже добрий вечір. На сьогодні прийом закінчено, — відповіла секретарка.
— У мене дуже важливе запитання до нашого директора, — наполегливим голосом сказав Алекс.
— Хочу вас заздалегідь попередити. Усі ваші спроби наполегливо пробратися до нього в кабінет зазнають поразки. У вас нічого не вийде. Вибачте, але мене так тут виховали, — секретарка посміхнулася зміїним поглядом.
— Ви хочете сказати, що моя наполегливість стане роком і не допоможе мені, — відкрито сказав Алекс.
— Правильно міркуєте. Ви абсолютно праві. Ви знаєте, він уже як дві хвилини тому покинув свій кабінет. Вибачте, ви запізнилися, — сказала секретарка.
— Куди пішов? Наполегливо запитав Алекс.
— Як куди? Додому. Робочий день уже як дві хвилини тому закінчився, — сказала і додала, — через той вихід вийшов директор, — вона рукою показала вздовж коридору на його спину, що спускається сходами, — відповіла секретарка.
— Я мав йому сьогодні повернути його справу в червоній папці в завершеному вигляді під кінець робочого дня, — сказав Алекс.
— Нічого страшного, що ви не встигли. Вас просто звільнять, але, може, й ні. З кожним так буває, коли вони не виконують своєї роботи. Ви ще можете його наздогнати, — додала вона.
Злякавшись слів секретарки, Алекс кинувся слідом за директором. Щучкою пірнувши головою вниз, ніби бачив перед собою домашній басейн, у сам отвір сходинок, що спускалися вниз. Маленькими шашками по вузьких сходинках із незграбним гуркотом туфель, що поспішали, ступаючи, наче розгублена в пустелі антилопа, на кожну сходинку ставав і так спустився з третього поверху на перший. Швидко вилетівши через пост охорони, не дотримуючись правил проходу, перестрибнув через турнікет, як неврівноважений бізон, що побачив перед собою трикутну спину свого начальника, яка сіла в чорну машину. Сховалася за рогом і Алекс голосно сказав:
— Ні, такого не може бути.
Алекс від відчутної поразки зняв із себе піджак і по-звірячому кинув його на асфальт. Подивився на всі боки і як незадоволений вовк, який упустив здобич, почав по ньому стрибати, стукаючи голосно підборами, вихлюпуючи на нього свій гнів і невдоволення.
Рівно за хвилину, не затримуючись довго на гарячому сонці, він покинув сцену амбіцій, і ще за хвилину вже опинився у своєму кабінеті на другому поверсі. Безцеремонно, не дотримуючись жодних правил, сів у крісло із заплющеними очима занурившись у заспокійливу думками подорож. Долаючи перешкоди незручностей на шляху до самотньої ночі, що чекала на нього попереду в обіймах молочної компанії. Він вирішив не витрачати час даремно і залишитися на ніч у своєму кабінеті, і переночувати в ньому. А в цей час паралельно життю Алекса в іншій реальності, стоячи перед великими дверима, наш самотній моряк Родіон шукав у собі відмовки, щоб лишитися на місці, й не йти далі палацом, відчиняючи інші двері.
Глава 5
На роботі
Родіон після побаченої своїми очима кумедної кімнатки з незвичайним привидом, що самотньо мешкав і повторив його наміри, зумівши привідкрити невелику важливу таємницю давно забитого й незначущого минулого не знав про що думати. Зіставленому відчутті та в легкому податливому пивному стані з невідомим чаклунством почав з легкістю задовольняти розуміння не великої метушні не до кінця проясненої ситуації, яка довгий час вводила його постійно в оману. Незвичайна схожість навмисних подій привела саме сюди, до цих дверей, і показала цю сцену дивних містичних подій, що не дала йому бажаної та необхідної відповіді, яка його довго катувала, і не менш важлива для того, хто шукав, і на половину знайдену відповідь.
Довгий час він сам собі ставив одне й те саме запитання, на яке почав отримувати невеликі порції відповіді, пройшовши не малий шлях. Подорожуючи островом після страшної аварії, що забрала в нього пам'ять, обличчя не здавалося, і йшло вперед, не дивлячись на всі труднощі, що зустрічалися попереду. Родіон не пам'ятав хто він такий. Пройшовши не великий і важкий шлях, але він не отримав бажаних відповідей, а тільки наблизився до розгадки. Не дрімаючи на місці, Родіон упевненими кроками пішов уздовж коридору в бік сходів, які виднілися, і які ведуть на інші поверхи, голосно крикнув:
— Хто я такий?
Не почув відповіді на своє запитання відчув трепет, і морський бриз океану, що знаходився далеко від нього. Він схопив себе двома руками за обличчя, заплющив очі і застиг на місці. У цей час, коли Родіон завмер від страху на одному місці в Києві, Алекс був незадоволений отриманою роботою, і намагався закінчити розпочате завдання, щоб не вилетіти з роботи, а його Кіт не залишився голодним. І все ж не хотів виконувати не свою роботу, тож він втомленими очима відклав папку вбік на потім і повільно різними безглуздими словами почав шукати й проговорювати кожну побачену на полиці книжку.