Недалеко звідсіль.
— Хочеш, заїдемо ненадовго?
— Та звісно, хочу.
Ми розвернулися на кільці, виїхали на естакаду, а потім помчали бульваром під гору нижнього Печерська.
— Якщо не помиляюся, цей будинок? Чи наступний? — уточнив Антон.
— Наступний.
Ось вона, знайома дорога, якою ми з братом Сєнькою довгі роки спускалися до школи і поверталися додому. Той шлях пройшов і крізь усі мої університетські роки, а потім і перші післядипломні роки, коли я працював викладачем історії у школі. Тією ж дорогою колись я привів додому і свою майбутню дружину, щоби запізнати її батькам. Нею ж ми виїжджали до Америки.
— Якщо можна, зверни і зупинись тут, у провулку. Я швидко, туди й назад.
На моє прохання Антон зупинив авто у вузькому провулку, що веде до п'ятиповерхової "хрущовки". Я вийшов з авто і, обійшовши будівлю з тильного боку, зупинився біля невисокого паркану, що загороджував невеличкий сад.
Сад! Сад! Яблуні темніли за його тином, розкинувши своє кремезне гілляччя. Дерева були все тої ж висоти, як і двадцять п'ять років тому, коли я виїхав. Без сумніву, це вже нові дерева. А може, й ні! Може, це ті самі яблуні, які щовесни квітчалися біло-рожевою барвою, а понад отим цвітом кружляли бджоли та метелики, а птахи ховалися у кронах. З ранньої весни і до глибокої осені я спав на розкладачці ось тут, на балконі оцього будинку, на другому поверсі. Влітку і восени, пам'ятаю, листя дерев так голосно шелестіло вночі, аж здавалося, ніби перебуваю в якомусь таємничому саду, варто лише простягнути руку — і можна зірвати яблуко.
У квартирі, яка колись була нашою, світло зараз не горіло, і балкон був засклений по-новому. Вдихнувши на повні груди морозне повітря, я попростував назад до автівки, де чекали друзі. Але перед тим зробив ще невеликий "гак", підійшовши до невисокого пагорба неподалік від будинку.
Колись тут, на цьому місці, стояла дерев'яна лавка. Поруч росла береза. Мама часто виходила сюди, вона любила посидіти тут, у тіні берези. В останні роки, перед від'їздом до Штатів, у мами часто виникали запалення суглобів ніг через хронічний остеохондроз, їй було важко ходити, але до тієї лавки відстань від дому була не така вже й велика, можна було її здолати. Тут мама сиділа зі сусідкою Катрею, про щось із нею гомоніла, напевно, про мене зі Сєнькою, про те, аби ми вже чимскоріше поженилися, щоб їй було спокійно за нас.
Матусю, моя нене...
Змахнувши сльозинку, щоб ніхто не вздрів, я розвернувся і за мить вже сидів із друзями в авто.
— До речі, Юрасю, як там твій брат Сєнька? Якщо не помиляюся, то він у Німеччині, чи не так? — запитав Антон.
— У нього все гаразд. Працює. Дружина, доросла донька, коханка. Коротше, повний набір.
Якщо чесно, то мені було прикро від того, що між мною та братом все так склалося. Він мені декілька разів писав і дзвонив, шукав "перемир'я", називаючи нашу сварку "непорозумінням". Але я йому не відповідав. Мама би такого не схвалила, мама завжди шукала злагоду в сім'ї, для неї мир і згода в нашій родині були найвищою метою її життя. Мамо, вибач, я не правий, що розірвав зв'язки зі Сєнькою, і не впевнений, чи помиримося ми з ним взагалі.
Я вирішував, чи варто розповідати друзям про те, що я розсварився із братом через війну. Ні, мабуть, не варто. Кожна людина, народжена в Україні, незалежно від національності та нинішнього місця свого перебування, незалежно від своїх політичних поглядів, свого віку та свого характеру, кожен, хто з України, сьогодні щось втрачає. Так чи інакше. І в образному значенні, і, на жаль, в буквальному. Порівняно з іншими, розірвані стосунки з рідним братом — моя втрата, — не найбільша у світі. Можна сказати, дрібничкова...
— Я не знаю, як довго ця війна триватиме, — промовляв Антон. — Але і їжаку зрозуміло вже: вона не на один день, і, ймовірно, не на один рік.
Антон також був одним із нашого кола "істориків", проте після закінчення університету майже не працював за фахом. Він вигідно одружився, його жінка розкрутила фірму з продажу нерухомості, швидко вивела її на широку бізнес-орбіту, і Антон став їй допомагати. Вони з дружиною тепер належали до класу бізнесменів-"крутеликів", тобто жили на широку ногу, мали розкішну заміську віллу, з озером та басейном, колесили світом, часто міняли дорогі автомобілі.
— Та я не проти жити в Києві. Але як довго таке може тривати? Ка*апи руйнують нашу інфраструктуру, теплостанції. Вони знищили майже половину всієї енергосистеми України. І далі продовжують ракетні обстріли. Так, ми щось із того збиваємо, але навіть ті поодинокі ракети і дрони, що вціляють, завдають нам колосальної шкоди. Адже наші ресурси не безмежні. Якщо такими темпами все триватиме, то що залишиться від нашої енергетики за місяць, за півроку чи за рік? Ми ж перетворимося на печерних людей, житимемо, як дикуни. Напевно, Путін цього й домагається. Тому я переконую Валю купити будинок десь у Португалії чи в Іспанії, але краще все-таки в Португалії, там нерухомість дешевша, і в нас там є контакти. Житимемо там, а коли війна закінчиться, і все відновиться, то повернемося до Києва, хата у нас, хвала богу, тут є.
Антон любив комфорт. Ми всі те знали. Він не був боягузом, не був негідником. Він був наймилішою і найдобрішою людиною. Його гаманець завжди був відкритий для друзів, а гаманець той був зовсім не худеньким.
Та Антон дуже полюбляв побутові вигоди. Війна привнесла великий дискомфорт у його життя. І того дискомфорту Антон не міг позбутися, незважаючи на всі його зусилля та витрачені шалені кошти. Тому він і воліє виїхати до Португалії, тим паче йому вже 60 років, вже не військовозобов'язаний, то ж має повне право.
Антон пропонував махнути зараз до нього, на його віллу за містом, де можна пограти у більярд чи теніс. Не кажучи вже про "добре випити та закусити". Купіль у басейні та сауну, через ситуацію з електрикою, він запропонувати, на жаль, не міг. Але на завтра в мене були інші плани.
Ми проїжджали містом, де одні райони були цілком занурені в темряву, і де озброєні солдати патрулювали мости. А в інших районах яскраво горіло світло, були відчинені крамниці, бари і супермаркети, сяяла реклама, мчав потік дорогих автівок. Зараз у салоні машини було так затишно, тепло і спокійно, що здавалося, тече нормальне звичайне життя, і жодної війни немає, і ніхто не гине в цю хвилину.
Обличчя зла
Був ще світанок. Ми знову їхали в авто, на цей раз із Андрієм та його дружиною Людою.
На лобове скло летіли дрібні сніжинки.
— На Заході ця війна сприймається зовсім інакше, все бачене із прекрасної далечини далеко не відповідає реальності. Наскільки я тепер усвідомлюю, на Заході уявлення про цю війну дуже спотворене. Так, у Нью-Йорку я переглядаю новини, CNN, BBC, бачу нові руйнування, нові вирви від вибухів, понівечену бронетехніку, і т. д. Іноді в тих відео-сюжетах, як тло — на задньому плані, гримить канонада, якщо журналіст працює неподалік лінії фронту. І в мене, коли проглядаю таке день за днем поспіль, починається поступове пересичення. Тобто, хочу наголосити, що навіть до показів обстрілів та руїн мимоволі звикаєш, "війна з телебачення" в якийсь момент перестає справляти враження, перестає "зачіпати за живе". А глядач постійно чекає на нові ефекти, на новіші емоції. Напевно, це одна з причин, чому на Заході останнім часом стали менше говорити про Україну і менше цікавитися тією війною. Це перше, що я зрозумів. А ось друге — про наших емігрантів: з початком війни у них відбувся неймовірний переворот у мізках та серцях. Особливо в людей, котрі виїхали саме з України, тут вже не має значення, якої вони національності, українці, євреї чи росіяни. Адже не секрет, що переважна більшість тих, що від'їжджали років двадцять-тридцять тому, особливо євреї, до України не мали теплих почуттів. Україна для них була нерідною, мачухою. Я знайомий із одним парамедиком, ми разом із ним працюємо у Нью-Йорку. Його звати Льова — звичайний, нічим не особливий єврей, котрий виїхав із Києва майже тридцять років тому, ще зовсім молоденьким. За його словами, він тоді так зневажав Україну, що в аеропорту, перед входом у літак, розвернувся і плюнув у бік Києва. Усі тридцять років в Америці він не цікавився Україною взагалі, йому було до лампочки все, що тут відбувалося. У Нью-Йорку він одружився, отримав фах, народив та виростив трьох дітей. І ось, коли почалася теперішня війна, він пережив дивні метаморфози, з ним трапилося щось таке, чого він сам від себе не очікував. Віроломна навала і варварство ка*апів, мужній опір українців, млява підтримка Заходу, — все оте разом потрясло його нутро до такого, що він — не повірите — нещодавно взяв у боса відпустку за свій рахунок і на три місяці поїхав на Донбас. Він зараз у Краматорську, керує там відділенням військових медиків, що приймає поранених з поля бою, та розподіляє їх за різними шпиталями, в залежності від важкості поранення. Інколи я з ним зв'язуюся. Він каже, — там зараз війна така, що страшно собі уявити. Але він щасливий, якщо так правильно сказати в даному контексті, що він вчинив саме так. Він впевнений, що будь-яка людина, кому небайдужа справедливість, саме так і має вчинити. Це невигадана історія. Недавно у Фейсбуці я натрапив на цікаву думку, висловлену талановитою поетесою з числа іммігрантів, що існує так званий dormant patriotism, себто, сплячий патріотизм. Людина живе, навіть не здогадуючись, чим для неї є Батьківщина, і на що вона готова заради цієї Батьківщини. Вмить війна пробуджує в душі людини приспані почуття та цінності, про існування яких вона і не підозрювала. Сплячий патріотизм — dormant patriotism — саме так. Щось подібне сьогодні можна спостерігати в українсько-єврейсько-російській імміграції на Заході. Ми всі в Америці, хто в різний час залишив Україну, нині ніби прокинулися, розбуджені цією війною. Ми раптом зрозуміли, що би ми там не говорили раніше, але частина нашої душі і далі живе тут, на цій українській землі. Саме тому в Нью-Йорку, особливо там, де мешкають наші іммігранти, сьогодні несподівано з'явилося безліч українських прапорів на будинках та у вікнах, багато іммігрантів, включаючи і мою дружину, раптом заговорили українською.