Українська зима

Переклад із російської Олени Коваль

ЧАСТИНА ПЕРША

Без вітчизни можна прожити

Я працював, чи то пак підпрацьовував, парамедиком "швидкої допомоги". Три, а іноді й чотири зміни на тиждень, із напарником їздив Нью-Йорком, забираючи пацієнтів із різних околиць і доставляючи їх за призначенням. Серед пацієнтів, котрих обслуговувала наша компанія, переважали люди похилого віку. Ми відвозили їх у лікарні чи в інші медичні заклади. Хоча зустрічалися і молодші, і середнього віку. Іноді за дорученням диспетчера ми підбирали з вулиць жертв автотрощ або ж вуличних бійок, чи передозованих наркоманів, мали також справу із психіатричними пацієнтами.

Останнім часом я намагався вибирати свою зміну так, щоби на пару зі мною працював мій 20-річний син Давид, котрий нещодавно отримав сертифікат парамедика. Давид навчався в коледжі Мангеттену за спеціальністю медичного інженера. За моєю порадою, він закінчив іще й піврічні курси, щоби під час навчання в коледжі підпрацьовувати парамедиком. Та робота синові подобалась, навчанню в коледжі вона не перешкоджала, тим паче, на мій погляд, вона розширювала коло його медичних знань, що могло підсобити йому у майбутній професії, теж пов'язаній із медициною. Ну, і зайвий долар у кишені теж нікому ще не завадив. Словом, у нас зі сином несподівано виникла сімейна команда парамедиків.

Для мене ж ця робота, насамперед, була потрібна як фінансова підмога. Щодо самої роботи як такої, то справжнє живе зацікавлення нею я проявляв тільки на початку, а вже через три роки отой інтерес значно впав. Те, що колись для мене здавалось таким різноманітним і непередбаченим, поступово перетворилося на рутину. Щось подібне відбувається, либонь, із будь-якою роботою, подейкують, навіть із акторами чи журналістами, тобто з творчими людьми щось подібне часто-густо трапляється. То що вже казати, в такому разі, про роботу санітара!

За освітою я історик. Колись у Києві закінчив історичний факультет ув університеті. У Нью-Йорку тривалий час довелося попрацювати в різних місцях, які нічого спільного не мали з фахом історика. Хоча пристрасть до історії мене не покидала і в Нью-Йорку. Врешті-решт, мені вдалося отримати посаду викладача з історії в одному із коледжів у Нью-Йорку, де я вів два класи за програмою для бакалаврів. Також три роки опісля я поступив ув аспірантуру, щоби здобути ступінь доктора (PhD) історії. Це уможливило би мені посаду професора у коледжі, і вже не згідно короткострокового контракту, а на постійній основі і на повну ставку. Тобто, мати не два класи, як зараз, а чотири чи п'ять, брати участь в різних академічних проектах, розробляти освітню програму, токмо, мати повноцінну працю, улюблену і відповідну до моїх внутрішніх запитів, де я би відчував себе на своєму місці.

Так буває в житті, в кожного складається по своєму: один зразу ж знаходить своє покликання і всю снагу скеровує туди, б'є в одну точку і здебільшого досягає успіху. (Хоча, і не завжди). А ось в іншого шлях іде зиґзаґами, інколи такими химерними, що людина може навіть збитися з курсу і втратити кінцеву мету. Та раптом — виходить переможцем! Тобто однакових правил нема.

Як аспірант третього курсу університету, я вже розпочав дисертацію. Її темою вибрав "Опозиція в часи цезарів у Давньому Римі". Звичайно ж, я міг би вибрати тему, пов'язану з Києвом, Київською Руссю чи сучасною Україною, що було би, безперечно, природніше і простіше, оскільки я родом із Києва, та ще й цілих п'ять років у київському універі вивчав історію України. Але я вибрав Стародавній Рим.

Україну я ніколи не любив, так само як не любили її, здебільшого, багато євреїв, що там проживали, але покинули її за першої спромоги "звалити" після розвалу Совка. Я вважав українців, якщо не всіх, то переважну більшість, антисемітами, антисемітами за духом, і цього для мене було достатньо, аби не любити ні Україну, ані українців.

При цьому, як не дивно, більшість із моїх київських друзів студентської пори були українцями. Близькі друзі, з котрими "гуділи" під час навчання, "відривались" на дачах у Бучі та Ірпені, їздили до Криму, Одеси чи в Карпати. Ми й одружувалися всі приблизно одночасно, були одні в одних весільними свідками, пізніше у наше коло доєдналися і дружини.

Після мого від'їзду в Америку минуло вже ледь не чверть віку. З Америки друзям до Києва я дзвонив щорічно усе рідше і рідше, — життя іммігранта у Нью-Йорку надто вже відрізняється від життя киянина, спільного в нас все меншало. Бо з найпершого дня у Штатах в мене завирувало напружене життя: пошуки роботи, вивчення англійської, та й пошуки себе. Інколи доводилося працювати одночасно на двох-трьох роботах, тикатися у всі діри, щоби не лишень пристосуватися до нових реалій у чужих місцях, але й досягти чогось. При тому постійно вносити свою лепту в сім'ю, у сімейну касу, у виховання сина та опіку над похилими батьками.

Коли я дзвонив до Києва на якусь певну дату, як ось день народження друга чи його дружини, то наші розмови тривали до безконечності. Вони там, у Києві, були готові розмовляти годинами, я ж мав відчуття, що мені постійно кудись треба поспішати, що в мене повно невідкладних, по заріз, справ, а часу катма, що я нічого не встигаю, а тільки витрачаю на теревені свій дорогоцінний час. Розмови із київськими друзями викликали в мене роздратування ще й тому, що наші життєві шляхи вже надто розійшлися, і тому ми не в змозі бути такими близькими, як були колись. Друзі в Києві, напевно, теж все те філігранно відчували, як я здогадувався, і звідти, з іншого берега океану, я також усе рідше отримував дзвінки від них чи меседжі Фейсбуком або Вотсапом.

Україна для мене була країною третього світу.

Моя дружина за національністю — змішана українка-росіянка, народжена і вихована у Києві. Ми з нею зустрілися і одружилися двадцять п'ять років тому перед від'їздом у США. Вона, взагалі, не вважала Україну державою. "Україна — це не країна, а територія. Все, що там відбувається, мене взагалі не цікавить," — заявляла вона, коли зрідка я ділився із нею якоюсь новиною з України, що випадково потрапила мені в очі у стрічці новин.

Такий категоричний погляд моєї жінки на Україну як на "не країну, а територію" — мені не подобався як занадто спрощений. Хоча, я і сам, по суті, думав подібно.

Ну так, безперечно, Київська Русь, "Плач Ярославни", Київська Печерська Лавра... Козацтво. Єврейські погроми Богдана Хмельницького, котрого ще декілька поколінь українських євреїв по смерті називали "Хміль-лиходій". Гайдамаччина. Знову єврейські погроми, повішені чи з відрізаними геніталіями єврейські шинкарі в польсько-українських містечках та селах. Невдала спроба української державності під час революції початку минулого століття, коли українці перечубились між собою і знову майже на ціле століття втратили шанс на свою державу. І сьогоднішня Україна — сонмище корупціонерів при владі, хабарників, бариг із поросячими очицями, котрі ні на йоту не мають поняття про громадянський обов'язок, а рухаються виключно завдяки жадобі дорватися до корита, де гроші, гроші і хатинки на Печерську. Вбивчий непрофесіоналізм, продажність і невігластво. Кожний народ достойний своєї влади. І хто сказав, що всі народи є рівними? Народи — як люди, серед них є талановиті і бездари, освічені та дрімучі, миролюбні чи войовничі, тощо. Про це не слід говорити вголос, але так і є все, насправді, важко заперечити очевидне.

Я звикся з думкою, що в мене нема Вітчизни. Україна не була мені Батьківщиною. Америка Батьківщиною не стала.

Але то не біда. Не можна прожити без хліба та води. Не мож' прожити без повітря.

Важко обійтися без даху, без грошей чи без сім'ї. Бо це першочергові базові потреби для кожного. Без Вітчизни прожити можна. Без Вітчизни ніхто не вмер іще.

В Америці мене називали "русским" (Russian) — ще зовсім донедавна "русскими" тут називали всіх іммігрантів із колишнього Совка. Зрідка я в'яло виправляв: "Я не з Росії, а з України". Але багато хто з американців взагалі не знав, що то за така країна Україна, і де вона є. А пояснювати, що я єврей із України, але моя рідна мова чомусь російська, таке взагалі може збити з пантелику необізнаного співрозмовника. Тому я й давно звик до того, що в Америці я "Russian". І, до речі, не бачив у цьому нічого поганого. Навпаки, бути "русским" у Штатах все ж таки значно краще, аніж "ж**ом" в Україні. "Русский" — все ж таки представник великого народу, що прославився, в першу чергу, своєю культурою. Я завжди відчував себе пов'язаним невидимими надійними нитками з Толстим, Пушкіним, Булгаковим, Єсєніним, Шукшиним, з героями російських народних пісень. Я їх любив і розумів. Російські поети та письменники, історики, герої романів та пісень — і замерзлі в степу "ямщики", і поручики Голіцини, і доблесні російські солдати, — всі вони мені були зрозумілими, близькими, вони були невід'ємною частиною від мене. Навіть персонажі з блатних пісень Висоцького мені видавалися благороднішими від українських козаків чи гайдамаків, котрих я, єврей, завжди сприймав яко вбивць і гнобителів своїх предків.

Тому я й поїхав до Штатів. Тому темою для своєї докторської дисертації я вибрав Стародавній Рим, а не Україну.

Всі ці уявлення мені здавалися правильними і непорушними, само собою зрозумілими, і такими, що не викликали сумнівів.

Так тривало до 24 лютого 2022 року.

Почалася війна.

То не моя війна

— СєнькО, брате! Ти чув, ті суки оточують Київ? Сьогодні передавали новинами про якусь-там нічну стрілянину на Подолі, так виглядає, що їхня ДРГ (розвідувально-диверсійна група) проникла в місто. Але її знищили. Ти бачив всі ті довжееелезні колони російської бронетехніки, що пруть на Київ? Жах, справжній жах, бляха!

— Так, так. Це вражає, це круто! Вони повинні здатися — і все. Опиратися безглуздо, і навіть смішно.

— Хто повинен здатися? Українці повинні здатися? Ти серйозно так вважаєш? Ти хочеш, аби московські танки увійшли до Києва? Ти хочеш, аби українців вигнали з їхніх будинків, відправили до Сибіру, а в їхніх помешканнях оселилися буряти і кадирівці? Брате, ти що, бля, не розумієш, що москалі влаштують українцям такий же геноцид, як німці колись євреям?

— Ну, на рахунок геноциду ти перегнув.