Франциск Ассизький

Петро Немировський

ФРАНЦИСК АССИЗЬКИЙ

Оповідання

Переклад Ірина Гаркуша

1

Всю ніч я думав про завтрашню риболовлю, крутився з боку на бік, часто дивився на годинник у своєму мобільному телефоні — боявся проспати.

Ввечері напередодні я поставив електронний будильник на п'яту ранку, кілька разів перед сном нагадав татові, аби й він не забув на своєму телефоні встановити будильник на п'яту ранку.

Завтра я наловлю бага-а-ато риби. Нема нічого прекраснішого за риболовлю! Ані морозиво, ані катання на велосипеді, ані навіть ігри на комп'ютері не можуть зрівнятися з риболовлею. Звичайно, це не означає, що я не люблю їсти морозиво, кататись на велосипеді і, тим більше, грати на комп'ютері. Але риболовля — це щось особливе.

Коли батьки запитують, ким я хочу бути, коли виросту, відповідь в мене готова — рибалкою. Нещодавно я заявив батькам, що хочу кинути школу. "Чому?" — "Тому що, вже вмію рахувати, читати й писати, а рибалці інші знання не потрібні. Рибалці потрібна вдача".

Ми довго сперечалися, поки нарешті я не погодився: школу закінчу, але в коледж не піду. Відразу куплю собі катер, рибальські снасті, високі гумові чоботи і з ранку до ночі буду рибалити.

Зловлену рибу буду продавати. Для цього відкрию свій магазин: винайму робітників, може, навіть батьки погодяться там чистити рибу і стояти на касі. В нас буде справжній сімейний бізнес.

Тато потиснув мені руку — мовляв, угода відбулася. Мама, щоправда, пробурчала, що коледж все ж таки потрібно буде закінчити.

2

— Колись ми з мамою їздили до Італії, ти тоді ще не народився і лежав

у мами в животі, — розповідав тато, коли зранку ми їхали з ним у машині. — Так от, у Флоренції ми увійшли в знаменитий собор Санта Кроче. А там зберігається ряса святого Франциска Ассизького — давним-давно жив такий чоловік. Лежить за склом така собі темна ряса і мотузка, якою святий Франциск підперезувався.

         Позіхаючи, я дивився у віконце, де у сутінках, що почали вже танути, проступали обриси будинків і дерев.

         Тато продовжував:

— Ми оглянули в тому соборі розписи на стінах, і мама пішла далі, а я

все стояв перед рясою, наче прикутий, не міг зрушити з місця! І раптом — сам не знаю, що на мене найшло — почав молитись і дякувати Богові! І ледь не розплакався, уявляєш? А вся справа — у шматку цупкої матерії і звичайній мотузці. Так, іноді в нашому житті стається щось таке, що важко пояснити… Повернувшись з Італії до Нью-Йорку, я прочитав життєпис святого Франциска. Виявляється, він був дивовижною людиною — віддавав ближньому останнє, що мав. До речі, він проповідував не лише людям, але й тваринам, птахам і рибам.

— Це як?

— Якщо на його шляху зустрічалися річка або озеро, він йшов туди і з

берега починав вчити риб любити Бога. Вони підпливали до нього, висунувши голови з води. Збиралися й інші слухачі: жаби, равлики, черепахи. Звідусіль зліталися птахи, приходили звірі. Всі слухали святого Франциска. Кажуть, він і сьогодні допомагає людям і всім живим істотам, він ще й досі ходить по землі…

         Тато ще щось розповідав, але повіки мої стали важкі, і я заснув.

3

Тр-р-р! — простягнута крізь вушка спінінгу волосінь швидко розмотується у котушці; темне грузило з двома гачками, що бовтаються на ньому, летить понад затокою. Я міцно тримаю спінінг. Дивлюся, як грузило — бульк! — падає у воду, і навкруги розлітаються бризки.

— Молодець! — хвалить тато. — Ти навчився добре закидати.

Я намагаюсь встановити спінінг поміж двох каменів, але він падає.

Піднімаючи його, я випадково вступив у воду, промочивши шкарпетки та кросівки. Якби була зараз тут мама, вона б відразу змусила мене вдягнути сухі шкарпетки. Але сьогодні вона з нами не поїхала, а тато нічого не помітив.

— Є! Є! Зачепив! — вигукнув я.

О-о, ця блаженна мить, за яку можна віддати все на світі — і морозиво,

і велосипед, і навіть комп'ютер! Коли риба клює, і в моїх напружених руках смикається вудилище, мені здається, що я щасливий аж до неба.

         Цікаво, хто ж на гачку?

4

— Спіймали щось? — запитує дядько, підійшовши до нас.

Цей дядько — безхатько.

Неподалік від місця, де ми ловимо рибу, у гайку, стоїть його намет. Ми

оминаємо його щоразу, коли стежкою йдемо до берега. Біля намету справжнє звалище: всюди розкидані порожні бляшанки і пляшки, на землі валяються ковдри в пропалених дірках, стоїть крісло-каталка для інвалідів із купою мотлоху на сидінні.

За словами тата, цей дядько — безхатько і алкоголік. Незрозуміло, якого він віку і якої раси — чи то чорношкірий, чи то мулат. Завжди нечесаний, в лахмітті і стоптаних кросівках без шнурків або взагалі босоніж. Минулого разу він до нас також підходив, запитував, чи добре клює. Але тоді була погана погода, не клювало взагалі, і дядько відразу пішов.

— Мій син щойно спіймав камбалу, — відповідає йому тато, кивнувши

в мій бік.

— Бой, покажи-но, що ти спіймав, похвалися, — звертається безхатько

до мене.

         Від нього тхне перегаром. Не дочекавшись відповіді, він виймає з води рибник зі спійманою камбалою.

— Яка красива риба! Віддай її мені! — просить він і, хитрувато

примружившись, дивиться на мене.

— Не дам! — я видираю в нього з рук рибник. — Це моя риба!

Мені хочеться розмахнутись спінінгом і вдарити його!

Він кривить обличчя, наче йому боляче.

— Ти поганий бой. Ти злий. Fuck you, — бурчить він.

— Не кажи такого моєму синові, — втручається тато. — Не можна так

розмовляти з дітьми.

         Безхатько повільно розвертається обличчям до тата. Стискає величезні брудні кулаки.

         Вони стоять один навпроти одного. Безхатько вищий за тата і ширший за нього в плечах. Якщо він зараз кинеться на тата і вб'є його, що буде зі мною? Мені хочеться бігти додому, до мами.

— Соррі, винний, — вибачається безхатько.

Він відходить, сідає на якусь колоду, запалює цигарку.

Неподалік від нас у воді на худих лапах стоїть сіра чапля. Зрідка,

нахиляючись, чапля встромляє гострий дзьоб у воду і щось висмикує звідти.

         Подалі від неї стоїть чорна чапля. Часом вона зривається з місця і летить в наш бік, але сіра чапля з криком летить їй назустріч і відганяє від своїх володінь. Щоразу, коли ми тут, я спостерігаю цю сцену — війну двох чапель.

— О-о! Уо-о… — раптом горлає бомж, встаючи і простягаючи вперед

руки.

Чи то він співає, чи то регоче.

З протилежного берега відразу здіймається зграя качок; чайки, чаплі — всі летять до нього. Птахи знають — зараз їх будуть годувати.

Продовжуючи співати і реготати, безхатько дістає з кишені булку, відриває від неї шматочки і кидає птахам.

Я бачу, як з кущів вибігає кіт! Дикий смугастий кіт біжить до безхатька, переплигуючи через впалі гілки та калюжі. Кіт стає на задні лапи, а передні впирає в ноги безхатька. А потім танцює на задніх лапах. Безхатько бере кота за шкірки, піднімає і… цілує в писок.

Як страшно!

І як красиво тут! Високе небо, і трави високі, наче позолочені сонцем; вода в затоці грає такими ніжними відтінками, що важко передати словами. Якби я не хотів стати рибалкою, то обов'язково став би художником.

5

— Ось так: провели ми тут із тобою цілий день, а спіймали лише одну

рибку, — говорить тато, виймаючи з води рибник. — Візьмемо її додому? Чи краще відпустимо, нехай плаває?

— Візьмемо, — відповідаю я сердито.

— Добре, — погоджується тато. — Тоді нумо збиратись, час вже

додому.

Ми складаємо снасті і йдемо через гай стежкою до нашої машини. Проходимо повз намет безхатька-алкоголіка.

Він сидить на землі, розчепіривши ноги, і весь якось дивно труситься. Навіть не дивиться в наш бік.

— А-а-а! — раптом він починає страшно волати. Падає на землю,

обличчям на каміння та гілки. — М-мм… Хр-хр… — хрипить він задихаючись.

         Тато ставить сумку на землю, швидко підходить до безхатька. Присівши поруч, перевертає його набік. Намацує в нього пульс, підклавши під голову свою долоню.

         Я стою у кількох кроках і бачу, що обличчя безхатька в крові, грязюці та прилиплому листі.

— Хе-хе, — хрипить безхатько, продовжуючи труситись. Його ноги

смикаються, як у жаби, яку оглушили каменюкою.

         Тато дістає мобільник, дзвонить:

— Не знаю його імені, на вигляд йому років п'ятдесят. Він безхатько.

Схоже не епілептичний напад. Скоро приїдете? Добре, буду чекати.

6

Їдемо в машині додому. Перед моїми очима сцена: санітари кладуть безхатька на ноші і, прив'язавши ременями, несуть до фургону "Швидкої допомоги". Безхатько великий, чорний, брудний, страшний…

— Треба було віддати йому ту рибину, — каже тато, пригальмувавши

на повороті. Схоже, він чимось засмучений.

         Мене охоплює така лють, що я починаю бити ногами в спинку переднього сидіння.

— Припини! — наказує тато. — В тебе мокрі та брудні кросівки.

Але я наперекір йому ще сильніше лупцюю ногами спинку сидіння.

Тому що це моя риба! Нікому її не віддам!

7

Ніколи досі я не був таким нещасним, як у той останній місяць літа.

Як і раніше, у вихідні ми їздили на затоку.