Місіс Гіггінс припускає, що дівчина могла образитись на чоловіків, але її син вважає це за нісенітницю. До кімнати заходить Пікерінг. Місіс Гіггінс перепитує, чи справді вони такі дурні, що телефонували в поліцію і заявили про те, що з будинку зникла дівчина, ніби вона повія чи якась втрачена парасолька. Але чоловіки відповідають, що не мали іншого виходу. Покоївка перериває розмову, увійшовши в кімнату. Вона повідомляє, що містера Генрі хоче бачити такий собі містер Дулітл. Гіггінс дивується зі слів, коли економка називає Дулітла містером, а потім ще й джентльменом.
До кімнати заходить містер Дулітл. Він — розкішно та дорого вбраний чоловік. Не помічає місіс Гіггінс, а одразу ж підходить до її сина з докорами, мовляв, що він зробив з нього. Колись він був звичайним сміттярем, а тепер доводиться одягатися в отаке ошатне вбрання. Дулітл розповів історію про те, як він отримав листа від американського багатія, де було сказано, що Генрі відгукнувся про Дулітла, як про найбільшого мораліста у всій Англії, хоч якого низького він стану, тому американець перед своєю смертю вирішив написати в заповіті, що Дулітл буде отримувати щорічну винагороду в розмірі 3 тисячі прибутку за умови, що буде читати лекції з моралі для його "Воннафеллерової світової ліги Моральної Реформи". Дулітл запевняє, що й не проти почитати лекцій для якихось багатіїв, але він абсолютно проти того, що з нього зробили джентльмена. Обґрунтував він це тим, що колись він був вільним, а тепер закований у лапи буржуїв. Колись він міг хоч кожного дня просити грошей у кого завгодно, а тепер почали вже й нього просити грошей. Колись коли він був у лікарні, то його й лікувати не хотіли, бо не мав грошей, а тепер знайшли в нього мільйон болячок і примушують платити за всі ті обстеження. Місіс Гіггінс радіє за Дулітла, бо ж тепер, отримавши спадок, він може забезпечити Елізу всім необхідним, проте Генрі заперечує, мовляв він дав тому чоловікові 5 фунтів відкупу за дівчину і тепер не має жодного права забирати її.
Місіс Гіггінс зізнається, що Еліза прийшла до неї ще зранку, і зараз вона нагорі в цьому ж будинку. Генрі збирається піднятися й спустити її до них, проте місіс Гіггінс примушує його спочатку вислухати все: Еліза прийшла до неї зранку й розповіла про те, як негарно вони з нею повелися (що одразу ж почали заперечувати Гіггінс з Пікерінгом). Місіс пояснила, що дівчина від природи має чулу та вразливу натуру, шість місяців вона тяжко працювала на чоловіків (а розумова робота для дівчини її класу, то неабияк тяжка праця), а коли прийшов головний момент — її головне випробування на церемонії, вона повелася якнайкраще, аби виправдати сподівання обох. Але після її вдалого виходу в світ, чоловіки не мовили до неї ні слова, а лише перемовлялися один з одним, які вони молодці, що таки довели справу до кінця, і що все вдалося, попри найгірші сподівання на початку праці. Місіс Гіггінс додала, що на місці дівчини вона б не капці кинула в Генрі, а кочергу. Місіс Гіггінс стверджує, що зможе покликати Елізу спуститися лише за умови, якщо Генрі буде поводитися чемно та не ображатиме дівчину. Гіггінс ліниво погоджується. Місіс Гіггінс просить свою покоївку покликати Елізу, аби та спустилася. Гіггінс починає нервувати, мовляв не збирається так довго чекати "те дівчисько". Мати знову заспокоює його. Пікерінг говорить, що чоловік і так старається з усіх сил. У цей момент до кімнати заходить Еліза, вона просто сяє своєю вродою, розкішним вбранням та розкутістю. У руках тримає кошик із шиттям, стає зрозуміло, що в цьому будинку вона почувається, як вдома. Пікерінг сидить з розкритим ротом, бо не може повірити в те, що бачить. Еліза вітається до всіх присутніх, Гіггінс не надто привітний до дівчини. Чоловік починає огризатися, Еліза не звертає на нього уваги, сідає на крісло й починає вишивати. Гіггінс впевнений, що вона корчить з нього дурня, що їй не потрібно тут перед ним красуватися, бо ж це він вивів її в люди, навчив її елегантності, а без нього вона б так і залишалася пожмаканою капустиною. Мати Гіггінса обурена поведінкою свого сина, вона робить йому зауваження, та той не зважає. Еліза запитує Пікерінга, чи забуде він її після закінчення всього цього експерименту, та той відповідає, що ніколи не вважав ці зміни експериментом, і що не збирається забувати таку прекрасну дівчину. Еліза розповідає все від чистого серця: починає з того, що змінилися не завдяки Гіггінсові (як той всім розповідає), а тому, що перед її очима завжди був Пікерінг, який допомагав їй і підтримував у труднощах, саме тому їй було би шкода, якби він просто забувсь їй. Еліза впевнено стверджує, що поважає його й дякує не завдяки тому, що він купував їй всі ті сукні, бо ж вона то знає, що він дарує гарні речі багатьом. Еліза говорить, що приклад Гіггінса, який вона бачила щодня, змушував її опустити руки та бути таким ще неохайним, як і він, проте вона не здавалася (коли Еліза говорить ці слова, Гіггінс починає обурюватися). Еліза говорить, що її справжнє виховання почалося не тоді, коли вона прийшла в цей дім і навіть не тоді, коли Гіггінс почав учити її культури усного мовлення. Справжнє виховання почалося для неї тоді, коли Пікерінг назвав її "міс Дулітл". Саме тоді вона й зрозуміла, що чогось варта і що може змінитися хоча би для того, аби її частіше так називали. Еліза називає Пікерінга справжнім джентльменом, перед яким просто не можливо не бути леді: він і двері відчинить, і капелюха зніме, коли дівчина заходить до кімнати, і посміхнеться. Саме ці дрібнички давали їй зрозуміти, що вона жінка, і що варта більшого. "Різниця між леді й квіткаркою полягає не в тому, як вона поводиться, а як до неї ставляться. Я довіку буду квіткаркою для професора Гіггінса, бо він з самого початку ставиться до мене як до квіткарки й вічно так ставитиметься. Але я знаю, що можу бути для вас [Пікерінга] леді, бо ви повсякчас ставитеся до мене як до леді й завжди будете ставитися до мене так." — зауважує Еліза. Тоді Еліза просить, аби Пікерінг називав її Елізою (хоч до цього звертався до дівчини виключно — міс Дулітл), а Гіггінс — міс Дулітл. Генрі обурюється, мовляв швидше пошле її до чорта ніж називатиме таким чином. Пікерінг закликає Елізу називати Гіггінса теж якимось зневажливим іменем у відповідь, та дівчина відповіда, що тепер стала справжньою леді і вже не може поводитись так бридко, як професор. Тут у кімнату заходить містер Дулітл, Еліз дивується її вроді та дорогому чистому одягу, припускаючи, що той став мільйонером. Батько повідомляє Елізі, що сьогодні одружується і запрошує дівчину на весілля. Еліза погоджується, вона йде одягатися. Дулітл говорить, що сильно хвилюється і просить Пікерінга прийти на церемонію і прослідкувати, аби його не обдурили на гроші на цій церемонії. Гіггінс теж проситься сходити до Дулітла на весілля. Жених нікому не відмовляє. Місіс Гіггінс замовляє карету для себе й Елізи, а Генрі та містер Дулітл йдуть пішки. Пікерінг просить Елізу залишитися жити з ними й на далі, проте дівчина не впевнена й запитує дозволу в батька, але той погоджується. Дівчина думає й, аби не зустрічатися з Гіггінсом віч-на-віч, виходить на балкон, та чоловік навмисне підходить до неї. Він запевняє дівчину, що, якщо вона повернеться до них, то він буде поводитися з нею так, як і раніше, бо не можу змінити своєї натури та й не хоче її міняти. Гіггінс просить у неї вибачення, але говорить, що ні з ким він не поводиться інакше. Гіггінс же демонструє Елізі іншу мудрість: суть її в тому, що всі люди мають бути рівними — не важливо, як ти ставишся до людини, головне — ставитися до всіх людей на один манір, ніби в світі немає пасажирів першого та третього класів, а панує рівність. Гіггінс просить дівчину повернутися, просто аби зберегти дружні стосунки між ними, а якщо дівчина схоче, то він може й підмовити Пікерінга, аби той одружився на ній. Еліза обурюється — не потрібно шукати для неї жениха, бо ж вона, якщо захоче, то й сама його легко знайде і вийде заміж — кожного дня, наприклад, їй пише Фреді. Гіггінс називає Фреді дурнем і радить дівчині не зв'язуватися з ним. Еліза всіляко захищає хлопця. Потім Гіггінс називає Елізу дурною і стверджує, що Пікерінг теж так вважає. Професор стверджує, що зробив з неї дівчину для короля, а вона тепер хоче заміж за Фреді, який ні на що не здатен. Еліза знову захищає хлопця й говорить, що планує піти вчителювати: викладатиме уроки фонетики. Та Гіггінс обурюється, мовляв він не для того вчив її всього цього, аби вона тепер розкидалася знаннями для інших людей, чоловік обіцяє скрутити їй в'язи. Еліза зовсім не лякається з цих погроз. Дівчина починає розуміти, чого по-справжньому боїться чоловік — того, що йому вже не забрати тих знань, які він дав дівчині. Він припускає, що дівчина може просто стати якоюсь мірою кращою за нього. Вона заперечує, не погоджується з ним і не боїться — саме такою Еліза й подобається Гіггінсові. Потім він говорить, що з цього часу "буде нас троє заклятих самітників замість якихось там двох чоловіків і дурного дівчиська."
У цей час до кімнати заходить місіс Гіггінс, говорить, що карета вже готова і їм час їхати. На запитання Елізи місіс Гіггінс відповідає, що Генрі не поїде з ними до церкви, бо не вміє гарно поводитись. Еліза прощається з чоловіком, бо вже не побачиться з ним. Місіс Гіггінс стверджує, що її син має сильно шкодувати за такою гарною дівчиною:
Місіс Гіггінс: Боюсь, ви зіпсували цю дівчину, Генрі! Я б потерпала за тебе й за неї, коли б вона не любила так полковника Пікерінга.
Гіггінс: Пікерінга? Дурниці! Вона збирається заміж за Фредді! Ха, ха! Фредді! Фредді!! Ха-ха-ха-ха-ха!!!!! (Його громовим реготом і закінчується п'єса.)
Висновки:
"Пігмаліон" — це п'єса, написана Джорджем Бернардом Шоу, є його найпопулярнішим твором, складається з 5 дій.
В основі сюжету закладено історію про перетворення звичайної дівчини-квіткарки з вулиці на справжню леді.
У кінці читач починає розуміти, що незважаючи на те, що Гіггінс вчив Елізу, є багато речей, яких йому варто повчитися в дівчини. Цим Автор нагадує нам, що не потрібно високо задирати носа і вважати себе досконалими та ідеальними, натомість — постійно працювати над собою та досягати нових вершин, як це робила Еліза — у кінці п'єси вона заходить своє кохання, історія з приводу власного квіткового магазину так і залишилась нерозкритою, проте автор дає нам зрозуміти, що дівчина вже ніколи не повернеться до колишнього життя.