Переходимо до любові

Переходимо до любові

Роман

Відтоді, як стала відома моя розповідь "З погляду вічності", що її можна було б назвати "Жити в залізі!", мені довелося почути багато цікавого. Мене, тобто Дмитра Череду, називали "образом нового робітника", інші вважали, ніби я ще й не народжувався взагалі, а виступаю ненароджений, від імені молодих робітників прийдешнього, мене називали "вчорашнім восьмикласником і принциповим недоуком", а один доктор наук, ухопившися за мої самокритичні слова про "недовихованість і недовченість", заявив, що в цьому більше глузду, ніж у тім, що ми одержали Ленінську премію.

Але поки тривали ці глибокодумні балачки, життя не стояло на місці, я вже відійшов од своїх восьми класів на цілих десять років, відомо ж, що найостанніший дурень може чогось навчитися за такий час, а мене оточували люди далеко не останні, в чому кожен має змогу переконатися, коли я в своїй розповіді перейду до любові.

Тут виступають так чи інакше всі ті, хто виступав у розповіді "З погляду вічності", а ще:

Англійський капіталіст

Товариш Книш

Клементина

Марія — Мрія

Кривцун

Держикрай

Валерія та інші, яких завжди повно в нашому житті, надто ж там, де щось роздають таке, чого їм не перепадає.

Тягар популярності, навіть розділений на трьох, однаково важкий для таких молодих плечей, як у мене. Насправді ж вийшло так, що й на трьох воно якось не поділилося, бо мій дорогий друг Євген, не витримавши удару, завданого йому Алею, все-таки повернувся до своєї дипломатії, а інженер Льоня Шляхтич належав до людей, які не надаються до популяр пості вже в силу свого характеру або ж законів природи, як сказав би доцент Крижень. Отож виходить, що вся популярність припадала на мене,— відомо ж усім, який малий, коли не сказати мізерний, внесок зробив я в ту справу з хитрими трубами. Ідея належала Шляхтичу, наукове обгрунтування — Гриші Фрусіну, технічне виконання — Євгенові, а мені що? Співчування, помагання, плутання під ногами і роззявляння рота? Тепер лауреатське звання всіх нас зрівняло, сказати б, знівелювало, або, як сказав би доцент Крижень,— зінтегрувало, і внаслідок цієї інтеграції-нівеляції, коли всі мої товариші розскочилися хто куди — той у свій інститут, той у дипломатію, а той у скромність, я лишався самотою і мав підставляти свої молоді плечі під оту загадкову і відлякуючу популярність.

Ще коли б це діялося якихось п'ятнадцять-двадцять років тому, то, може б, воно й легше було. Бо тоді, як уявляється мені, громадська слава й популярність обмежувалися сидінням у президіях і надиманням щік. Але ж було це, вважайте, ще до моєї ери, а тепер не те. Тепер зі сфер чисто офіційних все переносилося в щоденне життя, щохвилини тебе міг зустріти хтось знайомий чи незнайомий і почати розмову про таке, що тобі ще вчора й не снилося. І стій, відповідай, надимай, брате, не щоки, а всі свої розумові здібності, бо ти ж популярний, бо ти ж лауреат, бо ти ж представляєш своїх достойніших товаришів. Ось так.

Колись, бувало, доцент Крижень, зустрічаючи мене, поблажливо змахнувши рукою, по-панібратськи міг спитати на ходу: "Ну як, Череда, гризеш граніт науки?" — "А кінчаю тринадцяті курси!" — сміявся я. На тому й кінець особистим контактам.

А тепер довелося мені мати з доцентом Крижнем розмову в межах моєї популярності, бо товариш доцент, як натура витончено-наукова, виявив у цьому плані чутливість, яка могла перевершити навіть чутливість Токового.

Доцент Крижень ніколи не ходив самотою. Завжди довкола нього крутилося кілька супутників. Нічого дивного: з тих пір, як людство розділилося на тих, хто складає екзамени, і власне екзаменаторів, завжди знайдеться достатня кількість охочих одержати оцінку бодай трохи вищу за незадовільну. А в нашому місті саме доцент Крижень належав до тих, у чиїй владі й волі було роздавання оцінок таких і сяких, тобто він був у цьому незалежний, мов бог у своїх милостях і карах, а всі інші, таким чином, залежали від нього — тому й крутилися.

Ну, та цього разу виходило мовби так, що несподівано сам доцент став залежний від когось, бо, недбалим рухом руки відпустивши всіх своїх сателітів на волю, він попрямував мені назустріч, щоправда, не кинувся до мене з обіймами, навіть не всміхнувся за звичаєм, а досить заклопотано, я б навіть сказав, стурбовано промурмотів до мене:

— Слухайте, Череда, нам треба поговорити.

— Раз треба, то треба,— згодився без зволікань я.

— Запрошую вас у "Вербичку",— сказав Крижень.

"Вербичка" — це в нас кафе в центрі, коло пошти. У нас тепер у місті все має легкі й веселі назви: кафе "Вербичка", ресторан "Марічка", магазин "Черевички". Очевидно, всім отим дядькам, які вигадували назви, не хотілося відстати від веселих вигадників, що назвали поїзд від Донецька до Києва "Вугольок", а від Курська до Москви навіть "Соловей"!

"Вербичка" — то й "Вербичка". В мене був вільний час, а коли маєш вільний час, то якось не хочеться протестувати проти дружніх пропозицій, до того ж висловлюваних таким ученим чоловіком, як Крижень.

А ще мені було цікаво: що ж доценти п'ють — каву, чай а чи щось таке, що в ніс шпигає? За таку несерйозну цікавість я був покараний відразу, щойно ми всілися за пластмасовий столик. Бо доцент Крижень, поставивши бокаса свою розкішно-вчену голову, обдарував усміхом тоненьку кельнерку, отримав од неї усміх порозуміння, і за якусь хвилину перед нами поставлено... по цілій горі морозива.

— Що це? — спитав я трохи спантеличено.

— Морозиво,— сказав Крижень.

— Але ж тут його цілий кілограм!

— Помиляєтесь, Череда, всього лиш чотириста грамів. Я завжди з'їдаю саме стільки для загартування горла І тих — як їх? — гланд... Окрім того, морозиво — досить поживна річ. Будучи ж, як вам відомо, старим парубком, я повинен, так би мовити, сам дбати про своє прохарчування і не можу споживати продукти малокалорійні. Морозиво — річ унікальна. Навіть парадоксальна, бо в тілі вашому з крижаного холоду морозива витворюється тепло. Це всупереч усім законам природи, що діють повсюди, як вам відомо, неухильно й неминуче. Та ви їжте, не слухайте моїх теревенів, їжте й насичуйтесь. Я ж хотів з вами поговорити про інше.

Я трохи поколупався в морозивній горі, їсти цю підсолоджену кригу мені не хотілося.

— Щодо гланд,— сказав я для підтримання розмови на вченому рівні,— то вони потрібні не людям, а хірургам. Так само, як сліпа кишка. Хірурги повинні мати щось для відрізування, інакше навіщо ж вони? Так само як для доцентів потрібні завжди будуть дурні набиті і дурні ще не набиті наукою, тобто не напхані всілякими назвами, датами, цитатами...

Доцент Крижень враз засумував, аж зчорнів на виду.

— Слухайте, Череда,— трагічно розпочав він,— саме про це я хотів з вами... Ви тепер на такому рівні, коли... Вам треба... Водночас ви... Бачте...

— Та кажіть прямо, бо так я нічого не второпаю.

— Ви гарний хлопець, Череда,— мурмотів далі доцент,— у вас попереду блискуче майбутнє... Але...

— Але?

— Але мені не подобається ваша... ну, як би це сказати?.. Не подобається ваша манера висловлюватися!.. Ваша дотепність, вона... У французів є вислів... Французькі фейлетоністи ще в минулому столітті... Ну, та забув. Не грає ролі... Але вам не личить тепер бути... Дотепність — це що? Від неї до легковажності раз ступнути... А ви...

Він і далі снував свою думку, то заплутуючись у ній, то виплутуючись, а я дивився на його перевчену голову, і так мені кортіло розповісти йому... Ну, про що? Ну, хоча б про погоду на завтра.

Але розповідати доцентові про такі очевидні речі, як погода на завтра, все-таки було якось незручно. Тому я спитав його:

— А що ви знаєте про кроликів?

— Про кроликів? — спантеличився доцент так, що аж перестав доїдати свій запланований чотирьохсотий грам морозива.

— Їх розводили вже стародавні римляни. Годівля кролів вважалася найвищим привілеєм. Таку розкіш могли дозволити собі лише володарі держав. Від слова "кроль" походить слово "король", бо тільки королі мали змогу розводити в себе цих коштовних тварин. На Україні є місто Кролевець, назване так через те, що там вигодовували кролів для українських гетьманів. Можливо, для Мазепи.

— Який Мазепа, які кролі? Що ви таке кажете, Череда? — нарешті схаменувся доцент Крижень, який був упіймався на гачок моєї вдаваної серйозності.— Ось вам яскрава ілюстрація того, про що... Ну, подумайте, Череда, ви... ваше становище... Тут треба відчувати щохвилинну, щосекундну, щомиттєву, я б сказав, відповідальність за вчинки й слова... А ви... Така несерйозність...

— Ну, а коли я веселий хлопець, тоді як?

— Ви повинні думати тепер не про веселощі, а про... досконалість! От! Ви повинні думати про досконалість, Череда.

— З погляду вічності,— сказав я.

— Що ви сказали?

— Повторив колись почуті від вас слова, які ви адресували тоді Алі Чемерис, але вона їх в одне вухо впустила, а з другого випустила, я ж затямив собі, та й не просто затямив, а навіть дошукався, кому вони належать, і спробував дещо довідатися про того філософа.

— Про Спінозу?

— Про Спінозу. Він справді мріяв про досконалість людську. Намагався створити досконалу філософію, а тим часом, щоб мати собі на харчі, шліфував лінзи на продаж. Лінзи він відшліфовував досить досконалі, але, постійно вдихаючи скляний пил, заробив собі не менш досконалий туберкульоз, від якого помер на сорок четвертому році життя.

— Спіноза був великий філософ-матеріаліст, і такі жарти...

— Це не жарти, а факти. Я зацікавився без видимої потреби, навіть не для екзамену...

— Ви знову,— наставив на мене пальця Крижень.— Але мені хотілося покінчити на тему про Спінозу.

— До речі, в нього я знайшов слова, які мені дуже сподобалися: "Веселий настрій до деякої міри необхідний для того, щоб людина могла назватися досконалою, бо смуток і туга суть ознаки слабкості й безсилля".

— Цитатами ніколи нічого не можна довести,— зітхнув доцент,— на жаль, на жаль. Нічого не маючи в даному випадку проти Спінози, я можу навести вам слова Достоєвського: "Істинно великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі великий сум". Але я закликаю вас не до сумувань, а до серйозності або ще точніше: хочу од вас високої гідності. Тепер на вас звернені погляди всіх... І тому ви... Ваше становище зобов'язує...