Безслідний Лукас

Загребельний Павло

СПРОБА ВІДКРИТТЯ

Повідомлення перше

Між бажанням

Та поривом,

Між можливістю

Та наявністю,

Між суттю та походженням

Падає тінь.

Т. С. ЕЛІОТ. Порожні люди

1

Лукаса переслідувало відчуття, ніби за ним стежать. Відчуття, треба сказати, досолі неприємне. Вдома, — за книжкою чи біля телевізора, на баскетбольному майданчику, в басейні, в старенькому "шевроле", перекупленому за триста доларів у попередника, в продуктовому магазині, навіть у постелі, — повсюди він відчував на собі тяжкий холодний погляд. Погляд у спину. Підступний і безжальний, мов постріл у потилицю.

Вперше це з’явилося у Лукаса після смерті професора Джонса і вже не зникало, не відступалося, переслідувало і мучило його, як мучать нічні жахи малу дитину.

Джоис вів у Стенфорді семінари з теоретичної фізики. Це не заважало йому повторювати всім, що він вірить в існування душі. Студенти знали, що душею професора Джонса була його донька Елінор. Великий портрет Елінор у сталевій рамі висів над столом у просторому професорському кабінеті, де Джонс проводив свої семінари. Це були вільні, невимушені бесіди, сповнені іронії, гри абстракціями, майже без категоричних суджень, зате в настирливих пориваннях до таких сфер, де розум не лякався навіть явної абсурдності. Панував там не віковічний альтернативний спосіб суджень з полюсами "так" або "ні", а скорше принцип невизначеності Гейзенберга, коли несподівано з’являється можливість ще й третьої істини. Цілком можливо, що завтра вже не досить буде й тризначної логіки і виникне потреба в чотиризначній, як у чотиривимірному просторі Ейнштейна. Джонс вірив, що невизначеність — це найкоротший шлях до істини, тому найперше дбав, щоб студенти почувалися в його двоповерховому котеджі, мов у себе вдома. Одягнений у синю художницьку блузу, пишний, вродливий, сивоголовий, він возсідав за своїм масивним столом, ніби древньогрецький верховний бог на Олімпі, але не володарював і не повелівав, а тільки поблажливо усміхався і вигравав густими бровами, спостерігаючи, як його юні вихованці реалізують даровану їм свободу суджень, вчинків і поведінки. Студенти охоче йшли на семінари Джонса, знаючи, що там кожен робитиме що завгодно. Одні розвиватимуть найбожевїльніші теорії, інші здійматимуть їх на глум, не пропонуючи нічого навзамін, треті розбрідатимуться по обох поверхах професорського котеджу, знаходячи собі роботу до вподоби: грати на піаніно у вітальні, варити каву на кухні, перебирати книжки в професорській бібліотеці (Лукас міг приходити на семінари в спортивному тренувальному костюмі, і на це теж ніхто не звертав ніякої уваги).

Джонс блаженствував од нестримності суперечки, від звуків Вівальді, від запахів кави, від тупотняви й метушні, щоразу дивився на портрет своєї доньки, зітхав:

— Ах, була б тут Елінор!

З дружиною в професора Джонса сталися якісь нелади, він залишився тільки з донькою (ясна річ, також із фізикою!), студенти це знали, співчували йому в межах молодечого егоїзму, але не більше. Лукас вважався улюбленим учнем Джонса, він платив професорові не меншою любов’ю, і причиною цієї любові, цілком ймовірно, була Елінор. Не жива (Лукас ніколи її не бачив), а тільки та, на портреті в стальній рамі, спокійна, сіроока, з великим чуттєвим ротом, якась ніби не з наших часів.

— Можете собі уявити, — казав професор, — я — фізик, а Елінор — актриса! Світ перевернувся, але як прекрасно перевернувся!

Елінор жила в Нью-Хейвені, штат Конектікут, і Лукас ніяк не міг збагнути, до чого тут актриса. Які театри можут бути в Нью-Хейвені? Нью-Йорк — це справді театри. А Нью-Хейвен хіба що Йельський університет — тут не буде ніяких заперечень. Але театр? Однак Лукасові не хотілося розчаровувати професора, до того ж цей спокусливий рот Елінор! Коли казати правду, то й з Пат у Лукаса все почалося з того, що вона чимось нагадала йому Елінор на портреті професора Джонса. Ясна річ, не проста схожість, а щось невловиме, майже містичне, якийсь таємничий дар.

Для представника точних наук і такі невиразні почуття? Але, може, це і є найпершою ознакою живої матерії?

Після Елінор професор Джонс найбільше любив божевільні ідеї. Саме тому він і допоміг Лукасові надрукувати реферат із його, на перший погляд, безглуздою тріадою: земний магнетизм, глина, людський розум.

Реферата ніхто не помітив. Нічого дивного, коли подумати, скільки наукових публікацій з’являється щороку на світі. Так було з ондулятором. У 1947 році радянські вчені Ландау і Гінзбург надрукували в науковому журналі статтю з описом магнітного пристрою, названого ними ондулятором. Це періодичний набір магнітів, між полюсами яких летить елементарна частка. Поля магнітних полюсів відштовхують частку, мов волейболісти м’яч, вона круто змінює напрямок свого руху і завдяки таким піруетам, заряджаючись, випромінює електромагнітні хвилі. Чи не так і наше мислення? Наш мозок в магнітному полі Землі — ніби частка в ондуляторі Ландау — Гінзбурга. Саме це поклав у основу своєї ідеї Лукас. Але що там його ідея? Та стаття 1947 року загубилася в сотнях тисяч публікацій; ніхто її не помітив і не зміг належно поцінувати, тому через двадцять років американському фізикові довелося знов "винаходити велосипед", тобто виступати з теорією ондулятора, а ще через двадцять років за цю ідею вхопилися ті продажні уми, які прагнули створити надпотужні лазери для зоряних війн, таких милих американському президентові.

Однак одноосібний читач Лукасового рефератика все ж знайшовся. Ніколи б не вгадав Лукас, хто це може бути. Не мав для того потрібного досвіду, а коли б і мав, то однаково тільки й міг, що безпорадно розвести руками. Бо читачів не вибирають.

Лукас сидів у гамірливому залі студентської їдальні, жував пісний біфштекс, запиваючи його томатним соком, коли біля його столика затемніла якась постать з підносом, що аж вгинався від безлічі наїдків, нагромаджених на нього.

— Біля вас можна?

— Будь ласка, — промурмотів Лукас.

Чоловік обережно поставив на столик свою ношу, влаштувався на стільці навпроти Лукаса і став розвантажувати піднос. Ніколи не бачив Лукас, щоб людина могла одразу з’їсти стільки страв! Гора індичого м’яса, замаскована широким листям салату, холодна баранина з баклажанами, вермішельна бабка завтовшки з поролонові мати в секторах для стрибків з жердиною, запечена в тісті риба, фруктовий салат "мімоза", пудинг з айвовим варенням, дві папайї, схожі на товсті жовті морквини, золотисте манго, з якого витікали сік і пахощі, дві металічні банки пива і висока пластикова посудина з гарячою чорною кавою.

Лукас і сам після виснажливих матчів міг попоїсти, але щоб отак! А між тим чоловік, що приволік стільки харчів, аж ніяк не відзначався вгодованістю і схожий був на зголоднілого чорта.

— Дивуєтесь? — підморгнув на свої припаси незнайомець. — Все дуже просто. Ідеальний обмін речовин. Згоряє в мені, як кокс у доменній печі. Їм не для розкошів і насолод, а лише для підтримання організму в робочому стані. Тут опинився цілком випадково, але не шкодую. Бачу, що в Стенфорді студентів годують, аби їхні гроші.

— Ви — не студент, — зауважив Лукас.

— Звичайно! Хоча й не професор. Просто: доктор Хантер.

— А я студент. Лукас.

— Прізвище невідоме, але може стати знаменитим.

— Хіба про це думаєш?

— Повинні знайтися люди, які подумають.

Хантер накинувся на принесені наїдки, як зголоднілий тигр. Запихаючись шматками баранини, він звів погляд на Лукаса.

— Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Лукас.

— Фізик?

— Щось схоже.

Хантер розправлявся з індичатиною, рибою, салатами, пудингами, смачно булькав пивом, тоді довго блаженствував, посьорбуючи каву, і весь час обстрілював Лукаса своїми несамовитими очима.

— Граєте в баскетбол?

— А. як би я зміг учитися в Стенфорді? Ніхто з моїх предків не був мільйонером. Доводиться заробляти самому.

— Це вас прозвали "Безслідний Лукас"?

— Припустимо.

— Мені довелося бачити, як ви граєте.

— Коли бачили, навіщо ж питаєте?

— Для певності. У вас виходить просто геніально! Ви прослизаєте через весь майданчик з м’ячем у руках, мов привид. Нічого подібного я ніколи не бачив.

— Саме завдяки цьому я й зміг добратися до Стенфорда з самої Пенсільванії.

— Але ви розумієте, що в науці отак прослизнути і закинути м’яч у кільце навряд чи вдасться.

— І ви прибули до Стенфорда, щоб повідомити мені про це? — не приховуючи іронії, поспитав Лукас.

— Іноді вигідно, щоб тебе вважали популяризатором банальних істин, — вишкірився Хантер. — Що ж до вас, то ви, здається, не тільки граєте в баскетбол, але й друкуєте іноді реферати?

— Коли не вживати множини, тоді справді так.

— Реферат про земний магнетизм і людський розум належить вам?

— На ньому стоїть моє прізвище.

— І викладені там думки — теж ваші?

— Інших претендентів ще не знайшлося.

Хантер поторохтів порожніми бляшанками від пива, зазирнув у пластикову посудину, де ще хвилину тому парувала ароматна кава, з жалем відсунув її від себе.

— Уявіть собі: я прочитав ваш реферат.

— Дочитали до кінця?

— Дочитав.

— Прийміть мої співчуття.

— Хвалю за реалізм. Бо ваш реферат — це суцільна маячня. А коли ще взяти до уваги, що на світі щороку друкується три мільйони наукових статей і шістдесят мільйонів сторінок технічної літератури, то читання вашого реферату слід вважати справжнім подвигом.

Лукас давно вже дожував свій біфштекс і випив томатний сік. Його ніщо більше тут не затримувало, і він усім своїм виглядом показав випадковому знайомому, що збирається його покинути.

— Стривайте! — сполошився Хантер. — Ви ж ще не вислухали мене до кінця!

— По-моєму, ви вже все сказали. Навіть занадто.

— Не ображайтесь. Коли я назвав ваш реферат маячнею, то це ще не означає, що я ним не зацікавився. Очевидні істини сьогодні не потрібні нікому. Вони просто набридли. Стали кісткою в горлі. Неминуче повинні з’явитися люди, які полюють за маячнею. Ви звернули увагу, що моє прізвище Хантер[1]?

— Мене всі звуть Лак[2], — усміхнувся Лукас, — але від того щастя не більшає.

— Не можу обіцяти вам щастя, — несподівано стаючи дуже серйозним (це йому зовсім не личило), повільно промовив Хантер. — Скажіть мені відверто: ви й далі сповідуєте всі оті дикі ідеї, які виклали в рефераті?

— Я зміцнююсь у своїх переконаннях щодня й щогодини, — твердо відповів Лукас.

— Тоді вважайте, що доля інтелектуального голодранця вам забезпечена довічно! — розреготався Хантер.

1 2 3 4 5 6 7