Дума про невмирущого

Павло Архипович Загребельний

Дума про невмирущого

історія недокiнченого життя

Не плач, мати, не журися!

Не дуже 'го порубано,

Не дуже 'го пострiляно:

Головонька на четверо,

А ножечки на гишечки.

Біле тiло, як мак, мiло.

Да їдь понад лугом-Базалугом,

Та понад Днiпром-Славутою!

То як ушкала гудуть

Ей, то ти сторонися,

А як лебедi ячать

Ей, то ти озовися,

А як козаки ідуть Днiпром-Славутою

Ой, то ти об'явися!

(з українських народних дум)

Худорлявий високий хлопець, у сірому сукняному костюмi переправився через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно. Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.

Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село, батько, мати, друзi — попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.

Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi, але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах завжди спiвали солов'ї. Своїм тьохканням вони нiби змагалися з шумом пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав i квiтiв, капiтан любив стояти на своєму мiстку, слухати солов'їний спiв i думати про свою молодiсть.

Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч.

…Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв:

— Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi Днiпра, а ми ховаємося?

— Що ж ти з тими чортами зробиш? — спитав хтось з пастухiв. — Аби хоч стрелити було чим…

— Стрелити! — перекривав його Петько. — А ти так спробуй!

I вiн спробував.

Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд "буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв з довжезними пугами i навчав їх ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного, i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши "кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено вигукували:

— От би ще й пароплав затопити!

— Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!

— Ге, попливти! А хто рульовим?

— Хто? Та Петько ж!

— Змiг би, Петьку?

— Може, й змiг, чого там?

— А капiтаном?

— Може, й капiтаном…

Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрiє про капiтанство. У Петра сталася так, як мрiялось.

Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.

Та от не встигли одспiвати цiї весни солов'ї, як почалася нова вiйна. Капiтан вiв свiй пароплав до Києва i не знав, чи повернеться назад, чи нi. I отой юнак, мабуть, теж їде до Києва i теж, напевне, не знає, чи вдасться йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.

Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть, збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.

— Ти не Коваленкiв? — несподiвано для самого себе спитав капiтан.

— Коваленкiв, — зупинився здивований юнак.

— Василя Коваленка?

— Нi, Дмитра.

— А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.

— Я бiля Днiпра вирiс.

— Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.

— Багато.

— А тепер їдеш?

— Їду.

— Їхати добре дiло.

Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати iнакше.

Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому фартушку.

— Куди?

— А туди, — махнув у бiк салону юнак.

— Як же вас звати зволите? — знущаючись, вела далi дiвчина.

— Андрiй, — цiлком серйозно вiдповiв юнак. — Андрiй Коваленко.

— У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, — закопилила вона губу. — Квиток у тебе є?

— Є квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер є. Чула таке слово?

— Подумаєш, лiтер… Та в мене он у третiй каютi генерал їде, а вiн менi лiтер!..

— Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, — вiдступив Андрiй. — Я ще живого генерала зроду не бачив. Боюсь.

— Пхi, — сказала дiвчина. — А я — так нiскiлечки.

— Та менi й їхати недовго, до Кременчука, — немов виправдовуючись, промовив Коваленко. — Я й на палубi побуду.

— Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, — повiдомила дiвчина, якiй, мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.

— А що означає слово Келеберда, ти знаєш? — запитав її Андрiй.

— Звiдки менi знати, я сама з Канева.

— А "Канiв" що означає?

— Присiкався, наче сам знає.

— Ого, — засмiявся Андрiй. — Я все знаю. Я вченим збирався стати.

— Чого ж не став?

— Як чого? Ти ще й питаєш. Вiйна.

— Пхi, вiйна — подумаєш, злякалась, — зневажливо кинула дiвчина й поправила свiй фартушок.

— Та ти, виявляється, мало що розумiєш, а я час гаю на розмови з тобою, — засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешеної дiвчини, навiть не озирнувшись на неї.

— Подумаєш, вчений, — кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.

Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води, i все живе на них. I ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько? Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька, сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося їхати не попрощавшись, не побачившись востаннє з батьком. А їхав же вiн на вiйну.

Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари, турки, шведи, поляки, нiмцi — всi чомусь лiзуть на Вкраїну. Колись же мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на їхнiй територiї. Пострiляють там трошки — та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що Андрiй не встигне й до фронту доїхати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому й не прибiг прощатися?

Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика, засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" — "Е, моя дитино, сказала мати, — їдеш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться".

Їдеш у далеку дорогу… Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер, i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому добратися назад.

Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському мiстку сказали: "Келеберда".

А вiд Келеберди до Андрiєвого села було всього тридцять кiлометрiв. Не так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армiї добровiльно, вiйськовим тобi нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не встиг попрощатись.

Андрiй не вернувся.

Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на поїзд i мчав далi, на захiд до Києва.

На станцiї Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирськi поїзди тут вже не ходили, бо всi лiнiї були забитi вiйськовими ешелонами. Андрiй довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантiв "пiдвести до Києва", але нiхто не хотiв його й слухати.

— Документи є? — питали коменданти.

— Та є.

— Покажи.

Андрiй показував великий пакет з сургучною печаттю. Всi його документи працiвник райвiйськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет i наказав здати в училищi, куди Андрiй їхав.

— Може там у тебе бомба, в тому пакетi, — смiялися коменданти й вiдмахувалися вiд високого худорлявого хлопця в сiрому костюмi.

Нарештi Андрiєвi пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк, повний веселих молодих бiйцiв, що сидiли у вагонах, позвiшувавши ноги, i спiвали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капiтан, в нових рипучих ременях, одразу ж побiг до чергового по станцiї й став вимагати, щоб його ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капiтана й ждав, поки той викричиться.

— Товаришу капiтан, — сказав вiн, ковтаючи слину.

— Що таке? — рiзко повернувся капiтан.

— Менi треба завтра бути в Києвi, в артилерiйському училищi.