Неймовірні оповідання

Загребельний Павло

НЕЙМОВІРНІ ОПОВІДАННЯ

ВОЛОСОЖАР

Вітер не вщухав уже кілька днів, і море клекотіло такою пронизливою синявою, що здавалося, ніби вхлюпується вона тобі в саму душу і стаєш ти безжурним, як хлопчисько. Синява вічності.

Для Колядки цей стан був зовсім незнаний. Його дитинство і юність ніхто б не назвав безжурними. Та й усе подальше життя. Хоч дехто б міг сказати: а слава, а визнання, а успіхи? Нікого не обходить, якою ціною дістаються тобі успіхи. Ніхто не зазирне в твою душу. Хіба що оце чуже тепле море з його дико синіми очима.

Тут були ще древні греки, тоді важконогі римські легіонери, жебруючі християнські проповідники, турецькі корсари, венеціанці і мало не сам Наполеон, який гордовито написав чорногорському владиці: "Злізь із своїх гір і впокорися мені, імператорові французів!" — на що владика відповів: "Злізь ти зі свого коня і вклонися нашим горам, а чорногорці нікому не вклоняються!"

З вузького узбережжя повсюди видно гору Ловчен, де похований великий чорногорець Петро Негош, колишній світський і духовний владика цієї землі і довічний владика чорногорських сердець, зачарованих його "Гірським вінцем". Кажуть, з Довчена в гарну погоду можна побачити Італію на тім боці Адріатики. Колядці не пощастило: двічі був він на Ловчені, і щоразу гірське пасмо потопало в густих хмарах. Машини металися по крутих серпантинах у такій безнадійній білій пітьмі, що так і здавалося: під цей страшний шерех шин по камінню, під одчаєне вищання гуми і скрегіт гальм летиш на той світ. А колись чорногорці на плечах несли на цю неприступну гору велетенську труну з тілом Негоша (він мав понад два метри зросту) під спів тужливий і мужній, під молитви, юнацькі свої пісні і вірші самого митрополита Петра. І поклали його на Ловчені, щоб бачив усю Чорногорію, і все море, і навіть за море.

Узбережжя вигинається біля підніжжя суворого Ловчена, мов квітуча гірлянда, з його апельсиновими садами, лаврами й магноліями, і тисячолітні маленькі міста на ньому — теж мовби дорогоцінний вінець, покладений до ніг Негоша: Бар, Петровац, Будва, Котор, Херцегнові.

Колядка жив у Будві вже другий місяць. З кіностудією "Ловчен-фільм" працювали над сценарієм фільму для сгальної постановки. Фільм мав умовну назву "Вязьма". Так звалася маленька сербська дівчинка, яку врятував радянський танкіст. Родом він був з Вязьми — таке ім'я отримала й дівчинка. Вона не пам'ятала нічого. Ні батька, ні матері, нікого з родичів. Усіх убили фашисти. Лише згодом, уже в дитячому будинку в Земуні, з далекої дитячої пам'яті припливала до неї страшна згадка про хижого чоловіка в чорній шкірі, який сидить на камені під дзвіницею маленької сільської церковці і стріляє з величезного чорного пістолета в старий мідний дзвін, і дзвін від кожного удару кулі стогне і плаче, а за ним плаче маленька Вязьма, безсила розповісти будь-кому про це жахливе видиво з минулого...

Таку колишню дівчинку, тепер уже заміжню жінку, Колядці показали, і він з нею і з професором Академії мистецтв Джуровичем та режисером Голубовичем поїхали на Дунай, до тих місць, що могли бути її рідними, і коли Вязьма побачила безмежну долину і почула розповідь, як між тих вод і лоз радянські сапери під бомбами й снарядами фашистськими прокладали містки й гатки для танків і як танки радянські, палаючи, тону чи, пробивалися до цього берега, вона вжахнулася і заплакала, як колись у Дитинстві, і спробувала розповісти кінематографістам про свій давній кошмар, але так і не зуміла.

За півтора місяця, сидячи в просторих приміщеннях "Ловчен-фільму", вони викурили тисячі сигарет з міцнющого чорногорського тютюну і випили тисячі чашок ще міцнішої кави, звареної по-чорногорськи. Переписували двадцятий чи тридцятий варіант сценарію і ждали приїзду представника кінокомітету, а тим часом переглядали цілі кілометри зарубіжних кінофільмів, які їм люб'язно привозили прокатники з закупівельної комісії.

Окрім тютюнового диму і пахощів кави, в усіх приміщеннях "Ловчен-фільму" настирливо панував пил. Дрібний, сірий, якийсь древній, ніби з тисячолітніх гробниць або доріг, він висів у повітрі, лежав тонким, але незнищенним шаром на підлозі, на меблях, на всіх предметах, норовив притрусити й людей, так що тим щоразу доводилося обтріпуватися, мов голубам на покрівлі. Найдавніше, що в самій Будві ніде більше не відчувалося цього пилу. Ні на пляжах над морем, ні на зеленому острові Святого Миколи, до якого через бухту біліла затоплена морем білокам'яна дорога, споруджена ще римлянами, ні в дорогих готелях для німецьких туристів, ні в підгірських садах, ні на базарі, на який удосвіта спускалися з гір на віслюках старі чорногорки в традиційно чорному (без будь-яких слідів пилу!) одязі, привозячи свіжу зелень, садовину, курей і гребенястих півнів, що будили місто бадьорим співом. Коли з Ядрану, як звали тут Адріатичне море, подув густий вітер, він ще більше вичистив усю Будву, та водночас на "Ловчен-фільмі" ще настирливіше запанував пил, що вже межувало чи то з чудом, чи з містикою.

Так ніби в цих непривітних павільйонах, залах і кімнатах якимись надприродними силами зібрано було всю ту пилюгу, що здіймалася від ніг усіх, хто хоч і короткочасно, але товкся на цьому узбережжі протягом цілих тисячоліть.

Колядка відчував, що той пил починає діяти йому на мозок і на серце.

І яка вже там безжурність од кипіння морської синяви! Тому те, що з ним сталося тоді, Колядка ладен був пояснити дією пилу, який не знати як проникав у всі приміщення "Ловчен-фільму". Бо як і чим міг ще пояснити той випадок?

Вони дивилися фільм італійського режисера. Назва — ніяка. Арифметична. Число — і все. Фільм теж напочатку нічим не вражав. Модерністська плутанина. Холодне й навмисне. Згодом Колядка впіймав себе на думці, що вже ніби знає цей фільм. Заспокоїв себе тим, що все на світі повторюється, а в кіномистецтві, де один у одного вистригає цілі сотні метрів, це явище майже узаконене. Але тут було не те. Кінорежисер, задум нового фільму, дружина, кіногероїня, коханка, щось незвичайне, екзотичне і водночас сувора реальність. Видиво неземної краси переслідує режисера. У фільмі видиво біле. А в тому знанні, яке мав у своїй пам'яті, видиво було чорне. Чорнява прекрасна жінка з загадковим іменем. Тайах звали її. ТайахІ Тепер Колядка знав, звідки ця подібність! Ще в дитинстві читав він роман Яновського "Майстер корабля". Нічого тоді в ньому не зрозумів. Та й ніхто не зрозумів. Роман розкритикували, він, власне, пропав і для людей, і для літератури. А тепер ось оживав у чужому фільмі. Той італійський режисер ніяк не міг прочитати "Майстра корабля". Книжка не була перекладена навіть російською мовою. Тоді що ж це? Перегук талантів через десятиліття? Але як опинився між ними він, Колядка, і чому опинився? Там, у тому далекому романі, було написано: "Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне — якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни".

Тепер у фільмі — ніжна й тремтяча, як запах, постать білої дівчини, вся в білому, спершу тільки її рука, знизу від джерела вона простягає герою склянку води, тоді її очі, усміх у глибині — і темрява, пітьма, небуття...

Колядка опам'ятався від того, що хтось бризкає йому в обличчя холодною водою. Він розплющив очі й побачив професора Джуровича. В проекції горіло світло, над Колядкою нависали стурбовані обличчя колег.

— Що з тобою? — спитав Джурович.

— Не знаю. Мабуть, я наковтався пилу.

Більше він не сказав їм нічого. Та й що мав казати? Що зненацька опинився між давно читаним, забутим романом і цим чужинецьким фільмом, якого й не додивився до кінця? Але то тільки випадкові орієнтири його болю і несвідомого страждання, яке не дає спокою Колядці ось уже кілька десятиліть, ще з війни, мало не з перших її місяців, і не зникає, не замулюється в безжальних розтоках часу, а щодалі увиразнюється, стає дорожчим і ближчим, як згадка про молодість, чистоту й радість.

Я ехал к вам: живые сны

За мной вились толпой игривой,

И месяц с правой стороны

Сопровождал мой бег ретивый.

На війні перед тобою щомиті постають справи конечні, і для душі немає ні розслаблення, ні туги, ні нездійсненного. І це тому, й*о смертей там завжди більше, ніж життя. Дивно, але він уцілів. Било в танк твердо і страшно, гриміла смерть над ним і тупо вдаряла йому майже в саме серце, він вижив. Але ті удари боліли в серці більше й більше, війна не відходила від нього, стояла біля узголів'я і — диво! — вела за собою геть незбагненне, не властиве їй, вороже й чуже.

Всі ці роки дедалі частіше й болісніше приходила в його сни біла ніжна постать, виникала некликана й незвана, ласкаво усміхалася йому, огортала і обвивала його м'яким серпанком, тихо вела за собою, і він слухняно й безтямко йшов за нею, мовби провалюючись у солодке небуття, щоб опинитися самотнім і покинутим у безнадії і розпачі туги. Зворушливо-ніжне видиво з чарівливо легкою, як шовк, постаттю, з ласкавою усмішкою, що пливла в просторі, тонка й прозора, мов ранковий туман під сонцем, виникало завжди несподівано й неждано, в мандрах і вдома, короткими літніми ночами і взимку, в знеможеності й нестомі, і щоразу кликало за собою, вело і вабило, а тоді тихо щезало в глибинах сонної уяви, лишаючи в душі Колядки тяжку тугу, самотність, покинутість і сирітство.

Самотність людина ще може подолати, але покинутість і сирітство ніколи й нізащо.

Студентом він якийсь час наймав кімнату в підвалі. Вона з'являлася тоді мало не щоночі і виводила його з того підземелля на волю, на простір з міста, яке ще все лежало в руїнах з війни, кликала в поля, під небеса, до сонця й вітру. А тепер, іноді з'являючись, знову вела Колядку в той підвал, і вже не було те підземелля темним і гнітючим, як колись, а здавалося таким дорогим і безнадійно втраченим, що серце щеміло і хотілося плакати. Колядка розумів: то його молодість, до якої не вернешся, він щоразу прокидався з того сну весь у сльозах, з тяжким стогоном, дружина, коли була поруч, ласкаво гладила йому руку, а його наскрізь проймала лють — і не проти дружини, а проти всього світу. Чому життя таке безжальне і чому воно тільки відбирає, нічого не даючи людині навзамін, крім дріб'язку тимчасовості й нікчемних знад?

Він ніколи не бачив обличчя тієї жінки у своїх снах.

1 2 3 4 5 6 7