Неложними устами

Загребельний Павло

НЕЛОЖНИМИ УСТАМИ

(Павло Тичина)

КЛАРНЕТИ НІЖНОСТІ

Як це назвати? Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Маленький роман? Фантазія на тему однієї трагедії? Претензійне. Коли б я, скажімо, був композитором, то назвав би це сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр цієї речі? Не знаю, не знаю.

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвонні звуки,

І пітьми творчої хітон, І благовісні руки.

("Сонячні кларнети")

— Тичина? Пан Павло? Невже ж?

Голос молодо-молодий і знайомо-незнайомий. Кругла хутряна шапочка, руки глибоко в пухнастій муфті (сама себе ізв’язала!), мовби сповита, але від того — гнучкіша і ставна-ставна. Ставна панна, бліда, оката, мов діва Марія, йшла йому назустріч, йшла швидко, ніби аж бігла.

— Тичинко! Не впізнаєте?

А таки ж бігла! Лакованими полуботками — по зашерхлих калюжках. Пошерхлі губенята. І крихка постать, як весняний льодок. Сама себе ізв’язала...

Та звідки ж таке сизокриле голуб’я в цій сірій старовірській Добрянці, замкненій серед чорних борів, замурованій хмарами?

Втрачено навіки. І ту їхню першу зустріч, і весну, і ніжність. Ніколи не вернеться, і ніколи не відгадаємо. А змиритися з цим незмога. І знову й знову б’ється думка над нерозгаданістю.

А це ж не кам’яна споруда, де навіть в уламкові ще зберігаються якісь контури, обриси, натяки.

Людина — не камінь.

А людське почуття? Воно невловиме навіть на відстані дотику. Коли ж минають дні, роки, десятиліття, тоді що? Забуття, непам’ять?

Не вернеться, ніколи не вернеться.

Ні тонкий льодок на добрянських калюжках,

Ні гуси в темному небі,

Ні сміх її перламутровий,

Ні погляд яблуневоцвітний,

Ні...

Очі її літали за ним, металися сіро-чорними блискавицями, вловлювали гру його лиця, підхоплювали, підтримували, гладили...

Хтось гладив ниви, так ніжно гладив...

Але ж не могли вони ось так стояти посеред добрянської вулиці під суворими поглядами старообрядських хат.

— Ви не пам’ятаєте мене, пане Тичино?

— Як же, як же? Чи ж можна? А сам — ні згадати, ні пригадати.

— Я вам поможу.

Він злякано замахав руками, вперше видобувши їх з-під своєї чорносукняної розлітайки-розмахайки.

— Це ж я такий неґречний! Такий неуважливий. Але вона вперто йшла йому на поміч.

— Ви читали тоді свої поезії моїм кузинам Коновал.

— Гімназисточка з Києва! — сплеснув вій долонями. — Та гімназисточка ж! Вона сміялася.

— Виросла?

— Ніколи не сподівався.

— Що виросту?

— Не те, не те!

— Що опинюся в Добрянці?

— Я теж тут випадково. Добродій Сивенький [1] забрав меве, бо я недужий.

— Що з вами?

— Ет! Прохопилося, вихопилося. Що це я про себе та про себе? А ви ж...

— Наталя, — підказала вона.

— Наталя-Наталочка! Ви ж тоді сміялися з моїх віршів! Еге ж — сміялися!

— Я думала: ви станете благочинним. Благочинний — і вірші.

— Цур! Цур! — злякався він.

— А я земською вчителькою. Раїса з "Лялечки" Коцюбинського.

— Раїса? Гм. Та тільки з мене який же отець Василь? Ні лисини, ні туші!

Вона вела гру далі.

— "Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедреника?"

— Цур! Цур!

Вона присмучено поглянула на нього.

— Не вийде в нас гри в "Лялечку". Вже й ви не благочинний, а тільки... цей плащ і клямра лев’яча.

— Ет! Пусте. Студентство-молокосоство... Після семінарії чортом застебнешся — не те що левом! Я тепер у комерційному...

— Мені писала Інна Коновал.

— Про мене?

— Аж у Петербург. Бо я — бестужевка.

— Таки ж учителькою!

— А ви — банкіром чи все ж поетом?

Подала йому руку, щоб підтримав, перевів через зашерхлу калюжу. Він узяв ту руку. З неї било сухе тепло, вона пашіла жаром майже неземним. А яким же? Небесним? Сонячним?

Благовісні руки.

Повій її, обережно підтримував, самими пучками. Хто кого вів? Хто говорив, а хто мовчав? Молодий голос вабив теплом і крихкістю аж ставало страшно: ось-ось зламається. І тому хотілося, щоб не вгавав, бо в його безугавності запорука життя, а воно ж утікало від нього, втікало, як тумани, як хмари й вітри...

Самотня ти, самотній я.

(Весна! — світанок! — вишня!)

("Сонячні кларнети")

Він мав вести партію кларнета. Голос глибокий і тужливий, але й добрий, як у матусі Марії Василівни.

Хоч від матусі тільки спів, а музика — то ж від батька Григорія Тимофійовича. Пилку батько в сінях було повісить і показує, як у Чернігові в Руській церкві дзвонять.

А то камертоном об долоню — і вже сам слухає і тобі дасть послухати, а музика ж з глибин і тайнощів! Як по дорозі з Басані загубив батько камертона, то так же журився, так журився!

І слово "регент", почуте від батька, звучало велично, мов сама музика. Уявлялось: собор, над ним архієрей, а над усім цим — регент.

У словах може бути музика — це відкрилося вже п’ятилітньому. І жах теж може бути в словах, як у страшному слові "щелепи". Брат Іван, старшин па три роки, вже як учився в бурсі в Чернігові, налякав малого Павлуся тим словом. Звучить не тільки грубо, а навіть страшно, печерно, людоїдно. Пора б його змінить на інше. Хіба не можна вигадувати слів нових, квітучих і барвистих, як музика, як спів? Шовкових, ясносоколових, самодзвонних, ніжнотонних, волосожарних, енгармонійних — хіба не можна?

А нас же десятеро дітей. Чотири брати та шість сестер. І така ж бідність, такий голод. Прийде було матуся аж поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродьора Базики. Матуся була добра і милосердна, бо січнева. І Павлусь був січневий і вродився в маму. Ще зовсім маленького взяла матуся Павлуся до Києва на богомілля. В Печорській церкві приступила до святої ікони, а довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусі: "Пріобщається із малих сіх та великий будет".

Гляне сонце, як дитя,

А в селі голод!

Ходять матері, як тіні, —

Вороний вітер.

("Сонячні кларнети")

Від матусі діставалися їм дивні слова: перегулюється небо, окалавуритись, обговтатись, персминджигується. Дітвора смішила маму: "А йдіть, мамо, а то самовар перегулюється, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась".

І вже по матусиній смерті засяє її душа в її ж таки слові енгармонійнім:

День біжить, дзвенить — сміється,

Перегулюється!

("Сонячні кларнети")

Батько Григорій Тимофійович казав: "Ніколи під минуту не співайте". Вже він почув, що в Павла голос мов дзвіночок, і давав йому вести партію. "Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай півтон, а Оксана терції". Отак тригласом і співали "Отверзу уста", а Павлусику ж було 5 літ усього.

Надівши коло загати на кілки чоботи головками вгору, щоб дьоготь уходив, батько сідав на призьбу і довго-довго думав. Він так міг цілі вечори весняні просиджувати, слухаючи, як на Подолі жаби скрегочуть. Слух мав такий, що чув, як у Бобровицю поїзд ішов. А це ж дев’яносто верстов!

"Ти співай, Павлушко, "до-ре", і все вгору, вгору, а ми своє, пристанемо, як ти будеш "мі" співати".

Найбільше нам подобалось, коли на вершинах розминалися: сі-до! І зразу ж вони теж: сі-до!

Найбільше любив батько пісні "Тече річка невеличка", "Ой у лузі, у лужечку при крутому бережечку", "Ой з-за гори їдуть мазури", а ще "По синим волнам океана", про яку казав: "Запрещочна".

Старша сестра Проня завжди плаче, як почує "Ой у лузі, у лужечку". Згадує татуся рідного, який помер ще в дев’ятсот шостому. П’ятдесят шість літ прожив — хіба ж то вік!

Хтось горів світанно, Коліноприклонно:

Дай нам, земле, шуму,

Шуму — божевілля! —

Ніч.

Плач.

Смерть шумить косою!

Смерть шумить косою...

("Сонячні кларнети")

Батько повіз Павлушку до Чернігова, де в бурсі вже вчилися Іван і Михайло. А цей же малий і тонкий — дивитися нема на що. До бурси рано. А заспівав — і черстві монастирські душі злагідніли. Взяли малого в півчу. Жив у Єлецькому монастирі, а ходив щодня до Троїцького собору за три верстви співати на архієрейське служеніє, та ще й голодний. І ніс по півпуда нот. Все те за скудну монастирську трапезу. Отак шість років. Співав, і вчився, і плакав. Плакав і співав.

По хліб ішла дитина — трояндно! —

...тікайте! стріляють, ідуть.

Розкинуло ручки — трояндно...

Ні бога, ні чорта — на бурю!

...гей, стійте! Знайдем і в церквах.

Знялось гайвороння — на бурю...

(Сонячні кларнети")

З бурси — лиш в семінарію, а з семінарії ж куди? В попи? Василь Елланський, хоч молодший на три роки, підбивав Павла на заколоти. Домагатися, щоб приймали після семінарії в університети без екзаменів, як і гімназистів. Домагатися — та в кого ж? Коли он у них знайшли книжки Шевченка та Горького і конфіскували й не повертають.

Але ж Елланський таки знайшов у Києві комерційний інститут, куди приймали без екзаменів. Пішли у комерційний — аби не в попи.

Вирости душею і повідати світові про все те, що проходить крізь твою душу.

А вона була скрипкою, скрипочкою, скрипченятком.

Скрипка грає тоненько-тоненько, в ній немає того глибинного тону, що в кларнеті, і загадковості теж немає, вона відкрита всьому світові, навіть, сказати б, розпростерта й розпахнута.

А з чим одкриватися?

Київ. Натовп на Хрещатику, а тому натовпу — тисяча років. А ти ще зовсім мала і міцно тримаєшся за мамину руку. Але це не Хрещатик, а великий майдан, де скаче кінь і гетьман булавою вказує на жовтий будинок окружного суду, де працює помічником присяжного повіреного Орлова її таточко. Головою ж кінь обернений до Софійського собору. А може, гетьман показує па Десятинну церкву, де її хрестили, чи на пожежню, звідки баскі біло-булані коні вивозять лицарів-пожежних у золотих шоломах? Тане сніг, Житомирською, Михайлівською, Підвальною біжать бурхливі струмочки, біліють паперові човники, пущені дитячими ручками, летять униз-униз ген на Хрещатик.

Які надії вкладає кожне дитя в той біленький човник, і яку надію вкладали в малу Наталю, єдину дитину? Жандарми перетрусили скриню з дрібненькими сорочечками й стрічечками, і таточко зник. Його забрало вороже слово "заслання". З університету його вигнали. Міністр Делянов. Слова так само похмурі, як заслання. Але згодом мамі пощастило одержати для таточка дозвіл по повороті із заслання скласти екстерном іспити при університеті на юридичному факультеті.

1 2 3 4 5 6 7