Діти Мардука

Савченко Віктор

ДІТИ МАРДУКА

Фантастичний роман-трилер

Світлій пам'яті Миколи Даниловича Руденка

"31 Ти, царю, бачив, аж ось один великий бовван, — цей величезний, а блиск його дуже сильний; він стояв перед тобою, а вигляд його був страшний. 32 Цей бовван такий: голова його — з чистого золота, груди його та рамена його — зо срібла, нутро його та стегно його — з міді, 33 гомілки його — з заліза, ноги його — частинно з заліза, а частинно з глини. 34 Ти бачив, аж ось одірвався камінь сам, не через руки, і вдарив боввана по ногах його, що з заліза та з глини, — і розтрощив їх. 35 Того часу розтрощилося, як одне, — залізо, глина, мідь, срібло та золото, і вони стали немов та полова з току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду; а камінь, що вдарив того боввана, став великою горою, і наповнив усю землю".

Біблія, Книга Пророка Даниїла, гл. 2.

Частина перша

ПРИМАРА

РОЗДІЛ 1

Вони стали з’являтися на межі сну, коли починає охоплювати дрімота. Я немовби опинявся на краю гомінкої вулиці, з протилежного боку якої — сон. По кілька разів наближався до того живого потоку, та щораз спинявся, й по миті вихоплювався з передсоння весь у холодному поту. Це не було марення. Постаті чоловіків, жінок, чоловіків з ознаками жінки й жінок з ознаками чоловіка, "небачених у людському світі чудовиськ коливалися у чорно-білому, як і вони самі, просторі. То були оболонки, що не мали твердого наповнення. Вони видовжувалися, потворилися, зникали і знову з’являлися, шкірилися або ж кликали до себе. Бувало, по кілька разів я опинявся перед тим видивом, та потім виснажений забивався у важкому сні, у який мене щось уперто не впускало.

А почалося з того, що тільки-но я входив у передсоння, як на моє обличчя сідала мошка, яких насправді в моїй квартирі не водиться, або ж свербіла щока, ніби по ній легенько провели пір’їною. Це тривало тижнями, місяцями. Часом сама згадка про те, що мені доведеться засинати, псувала настрій.

Людина звикає навіть до болю. Став звикати і я до кордону з потвор, який щоночі мені доводилося долати. Ні — не долати, а спинятися перед ним, виборсуватися з дрімоти і по часі робити нову спробу пробитися крізь них у сон. Часом мене зустрічали інтелігентні обличчя, котрі, щойно я ступав у їхній бік, враз оберталися на жахливих монстрів. Вони не були схожі на героїв містичних фільмів-жахів. Це й не була моя фантазія, збурена великою таємницею, до якої мені судилося доторкнутися. Це був невідомий для мене досі, але цілком реальний світ.

Щоночі я немовби опинявся в приміщенні океанаріуму. Переді мною в каламутному середовищі рухалися пластичні людські оболонки. Вони щось казали, але я не чув їхніх слів. Ми-бо перебували у двох світах — з одного боку невидимої межі був я, з іншого — вони. Я зрештою перетинав їхній світ, як перетинають запруджену машинами вулицю. Але, як не дивно, у ньому й ноги моєї не було. Я з жахом спостерігав, як голова занедбаного чоловіка, схожого на бомжа — замість волосся в нього було якесь клоччя — розплескалася, а потім стала роздуватися й обернулася на голову потвори, що тільки віддалік нагадувала лев’ячу. Я бачив ще таке, яке, щоб його переказати, потрібні слова, котрих немає в словниках; свідомість нормальної людини не адаптована до тієї дійсності. Що частіше з ними зустрічався, то менше їх боявся. Зрештою, настав час, коли я дивився на них як на картину, схожу на "Герніку"[2] і водночас бачив там окремі деталі з якихось сюрреалістичних полотен, а тільки не статичні, а в динаміці. Здавалося, я проник у самий задум автора, ще не втілений у полотно. Попри велику розмаїтість мешканців того світу, я спостеріг дещо, яке їх поєднувало. Довго не міг утямити, що саме, та нарешті збагнув — усі їхні рухи, вирази облич виказували навісніння, одержимість, озвіріння і брутальне бажання чогось. Якось я прийшов додому напідпитку, якщо не сказати п’яний. Дрімота знову віднесла мене до потоку оболонок. Тіло моє лежало на дивані, Я ж "стояв" біля самої межі і, як це буває з п’яними, похитувався. "Ну, що, вашу мать! — гарикнув я. — Хочете втягти мене в свою компанію? А ось вам!" — Я показав непристойний жест. Рух за невидимою перетинкою раптом припинився. Оболонки вклякли і нагадували справжній модерністський твір з бездоганно вимальованою перспективою — вгадувався другий, і третій плани. Якби то люди, то можна було б сказати, що вони очманіли від несподіванки. Але тільки на мить. Середовище, точніше сказати масив оболонок знову заколивався, але цього разу, як мені здалося, їхні лиця, пики, писки, пащі не були занадто агресивні. Між мною й ними немовби промайнув якийсь зв’язок. А саме — я побачив себе їхніми очима: на порозі їхньої реальності стояв голий чолов’яга з кущиками сивіючого волосся на грудях, лаявся найпослідущими словами і, як і вони, похитувався. І тут на передній план натовпу вигулькнула жінка небаченої вроди. Вона, як і я, була зовсім гола й палала хіттю. Ні — то була сама хіть. Такої досконалої форми стегон і грудей у природі не існує. Вони живуть лише в уяві вибагливого до любощів чоловіка. Я не помітив, як вона перетнула межу, а, може, я сам переступив "поріг" їй назустріч, а тільки ми вже були в її реальності. Вона скочила на мене як на дерево й охопила мою постать руками й ногами. Тієї ж миті все зникло, а ми опинилися на пустельному березі моря — я лежав біля самої піни прибою, а вона сиділа на мені і здригалася від оргазму. Це був секс без табу, без сумнівів, без відповідальності. Такого відчуття я не пам’ятав відколи спізнав жінку. То не була їхня — чорно-біла дійсність, а був куточок справжнього раю. Віддалік зеленіли пагорби, вкриті смарагдовою зеленню тропічного лісу, до якого підкочувалася мусянжова куля надвечірнього сонця, ліворуч від нас розкинулася безкрайня голубизна моря (а, може, то був океан), яка зливалася з небом. Мене висмикнула з тієї дійсності хвиля прибою — значно більша, ніж попередні, яка накрила нас із жінкою. Ще встиг помітити між її довершеної форми персами щось схоже на татуювання людського ока, жовтого з чорними цяточками, як і колір її очей.

Я вийшов зі сну з тягарем важкого гріха. Марно намагався усвідомити у чому ж полягає той гріх. Мені здавалося, що я порушив якусь із Божих заповідей, а от яку саме — не знав. Працюючи над езотеричним твором "І бачив я звірину…" я кілька разів перечитав Біблію, і тепер намагався згадати, у якому ж з її розділів натрапляв на таку тему. Раптом сяйнув здогад: це десь у Книзі Левит.

"А душа, що звертається до померлих духів та до чарівників, щоб блудити з ними, — то Я зверну Своє лице проти тієї душі, — і винищу того з-посеред народу його..." — читав я Книгу Левит при світлі нічника. І страшно мені стало, немовби мене не зґвалтували, а я вчинив перелюб з власної волі з духом померлої. З почуттям страху я й провалився в сон.

Коли наступного дня я оповів про нічну пригоду моєму заступникові, то він запитав:

— І чим усе закінчилося?

— Щойно я прокинувся, то хутко поспішив у ванну…

— Тобі слід ще одне зробити.

— Що?

— Сходити до венеролога, — незворушно відказав мій товариш. — Про всяк випадок.

— Хе-хе… Послухай, те, що я оповів — не вигадка і не уривок з нового твору.

Він якийсь час не озивався, а тоді мовив:

— У чоловічих монастирях братчики часом шаленіють, а то й божеволіють від надмірної в них сексуальної енергії, яка не має виходу. Чоловік мусить жити повноцінним життям, а це значить мати секс. Ти ж давно розлучився з жінкою і, настільки мені відомо, живеш одинаком. Отож, друже, знайди собі земну подругу, а не астральну, як ти кажеш, і ніхто тобі не заважатиме проникати в сон.

Він зняв трубку і заходився набирати номер. Не додзвонившись, додав:

— Писав би ти краще свої фантастичні твори. — Завваживши, що я не збагну про що йдеться, пояснив: — Коли я редагував твою езотерику, то натикався на такі моменти, що мені ставало моторошно. Ну, немовби підгледів таке, що людині бачити заборонено. Може, й ти, заглиблюючись у древні пророцтва, також надірвав щось у своїй психіці.

Колега знову заходився накручувати номер, а тоді сказав:

— Уже рік, як не стало Замули, а листи йому все йдуть. Дзвоню доньці, нехай забере.

— А звідки лист?

— З журналу. Мабуть, добірку віршів даватимуть, а це, — він показав на грубий конверт, — схоже, верстка. Чи вони там не читають некрологів?

— А чого ти — доньці? Телефонуй до редакції.

— Слушно. Тільки зараз там ще нікого немає. — По миті колега зауважив: — Якась дивна смерть. Ніколи не скаржився на здоров’я і раптом — ні сіло, ні впало — немає Сашка. Знаєш, важко уявити нашу організацію без Голембіовської, без Замули… Вони ніби виросли в ній. А чому? Бо слово для них — не засіб виплеснути почуття, а спілкування з Вищою Силою. І вони те чітко розуміли.

Я подумав, що колега казав не властиві для себе речі. За натурою він прагматик, і твори свої, попри багату словесну палітру, якою володіє, пише стисло; якщо ж це гумореска, то іронія в ній часто переходить в сарказм. Жодного ухилу в розмірковування — йде точна думка, від зав’язки до фіналу. Через це сатира його по-справжньому дошкуляє.

Раптом він озвався:

— Чого ти посміхаєшся? Я щось не те сказав? — У його світло-сірих очах майнула настороженість.

— Та ні, все правильно. Просто я подумав те ж саме. Ми, письменники, живемо одразу в двох вимірах — у тому, що тримає нашу плоть, і тому — безмежному, в якому селиться наша сутність, дух. Справа лише в тому, хто і скільки перебуває в якомусь із світів. Замула й Голембіовська тільки іноді навідувалися в матеріальний вимір. Є шматок хліба з салом, якась картоплина, то й добре.

Колега довго не озивався, на його широкому вилицюватому обличчі було знати нерішучість.

— Загадкові смерті, — сказав нарешті. — Ну, не було причини у Наталки. В Олександра таки була, але це не та особистість, що розклеюється.

Нашу розмову увірвав телефонний дзвінок. Трубку зняв колега. Вислухавши, сказав: "Гаразд" і підвівся.

— Клопіт удома, — пояснив, — мушу бігти.

Він мав невисоку постать, на ньому були штани, які не знали праски, й сорочка в синю клітинку.

"Чого загадкові?" — подумав я, дивлячись йому вслід.

… Коли ховали Замулу, був кінець січня, під ногами хрупав лід замерзлих калюж.

1 2 3 4 5 6 7