Тигренята

Тільки тепер доктор Крюбел помітив, що телекамеру встановлено в лікарні — скляні шафи з медикаментами, стетоскоп на столі, й жінка в білому міні-халаті, — мабуть, лікарка.

Крізь прочинені двері цибата санітарка вкотила столика, на якому в пелюшках лежав рухливий клубочок. Лікарка взяла його на руки. На її долонях заворушилася істота, що тільки голівкою нагадувала дитину. На місці рук і ніг ворушилися рожеві кукси.

Лікарка заговорила:

— Мати цієї дитини була найщасливіша жінка у світі, — вона назвала ім’я відомої кіноакторки. — Але в тривожні дні своєї першої вагітності вживала талідомід. Запам’ятайте, шановні телеглядачі, талідомід! Зграя бездушних фармацевтів, що створила цю отруту, не дуже клопоталася про наслідки. Ті людці гендлювали своїм чорним крамом, спекулюючи на тому, що вживання його полегшує стан вагітності...

Шеф не витримав — натис на кнопку в бильці крісла. Телевізор погас.

— Годі! — В голосі чулося роздратування. — Бузувіри! Хіба ваші серця не обливаються кров’ю після того, що ви побачили? А матері! Бідолашні матері тих крихіток! Як їм тепер? — Він звівся, по-спортивному розминаючи суглоби. Незважаючи на статечний уже вік, це був стрункий чоловік із русявим волоссям — кажуть, воно в нього штучне. Шеф обвів всіх прикрим батьківським поглядом: — А все від невігластва. Хіба я вам радив калічити людину, псувати звичну людську оболонку?

Він поправив краватку, накинув макінтоша.

— Мало не забув. — Витяг із кишені чекову книжку і, схилившись над столом, щось у ній написав. — Ось, за перший успіх. Та затямте: оболонки не руште. Людина мусить бути людиною. Робіть щось із характером. Адже він передається у спадок. Ну, щось там на молекулярному рівні. Калічте оті кодони, молекули ДНК, РНП, амінокислоти. Рвіть їх, відкручуйте їм голови.

Бетонові двері бункера важкою тінню зімкнулися за спиною шефа. Доктор Крюбел узяв чека.

— Ого! — вигукнув він.

Фармацевти теж позіскакували з місць і нетерпляче зблискували очима.

Озвався один, з оголеним черепом:

— Що там, докторе?

— Якоїсь дещиці вам, гирявому, вистачить, аби відростити густу синтетичну чуприну, як у шефа, — сказав Крюбел.

— Добродію Крюбеле, а нащо все це шефові? Оті моральні покручі й таке інше? — запитав молодик років двадцяти п’яти.

Крюбел насторожено окинув поглядом його запухле, неголене обличчя. Вчора, мабуть, знову десь набрався. "Спровадив би я тебе, голубе, за такі запитання. Та гаразд, без твоєї голови нам буде важкувато. Адже це тобі належить отой багатонадійний вислів: "В основі кожної потворної думки лежить хімічно спотворена молекула".

— Послухай-но, Фербе, — звернувся він до молодика, — ти пам’ятаєш випадок, коли б нам затримали платню? Отже, не пам’ятаєш... Чи, може, шеф не досить щедро платить?

— Шедро, щедро! — озвалися всі.

— То до чого такі запитання?

— Запитання таки безглузде, — сказав гирявий.

Фармацевтична лабораторія займала весь цокольний поверх стоповерхового хмарочоса. Доктор Крюбел ішов повз прозорі вікна, щільно заширмлені від стороннього погляду жовтим оксамитом. "Треба змінити назву, — подумав він. — Замість "Фармацевтична лабораторія" повісити дошку з написом "Лабораторія астробіології", бо лікарка скомпрометувала фармацевтів". Йому спало на думку, що пухкенька лікарка в міні-халаті з зачіскою "фантазія" нагадувала зовні богиню материнства Астарту з давнього шумерського епосу.

Збоку щось зашурхотіло, і Крюбел помітив, як до тротуару ковзнуло авто. За кермои сидів шеф.

— Сідай, — показав той на місце поруч.

За мить електромобіль вже нісся широкою вулицею.

— Ти, мабуть, думаєш, навіщо шефові люди із запрограмованою психікою? — озвався водій. — Тобі, Крюбеле, я можу пояснити, в чім річ. — Шеф однією рукою витяг сигарету, обережно припалив, не скидаючи рукавичок. — Ти ж хімік-фармацевт, знаєш, що одним антибіотиком не можна довго лікувати хворобу. В організмі виробляються речовини, які зводять нанівець дію даного антибіотика... Вся та пропаганда, яку донедавна успішно споживало суспільство, нині не здатна нікого переконати...

— Тоді слід дібрати інший антибіотик, — вставив Крюбел.

— Авжеж. Але коли хвороба хронічна, то й до того антибіотика організм звикає. Людина стає глухою і сліпою. Потрібен інший підхід. Треба повернути людині втрачені ознаки: почуття надлюдини, войовничість. Коротко, щоб людина вже народжувалася із наперед заданими ознаками.

Вони зупинилися біля кав’ярні з дивною рекламою: на вітрині сидів рожевий гладун й уминав сардельки, запиваючи їх пивом. Було чутно, як хрумтить на зубах оболонка сардельки. У гладуна лице — як помідор, здавалося, ось-ось репне.

— Бачиш, до якого натуралізму вдаються підприємці? Аби тільки залучити клієнта, — зауважив шеф, виймаючи ключа із дверцят. — А рекламні фірми нічого кращого їм не порадять. Брак ідей. Криза.

У кав’ярні не було жодної живої душі. Їх обслужив робот, який нічим не відрізнявся від звичайного кельнера. От хіба що не був такий гнучкий та не брав чайових. Робот запропонував після вечері порозважатися у товаристві дівчат.

Шеф, зиркнувши на співрозмовника, непевно буркнув:

— Там видно буде.

Крюбел вирішив йому допомогти. Він зажадав, щоб робот дав йому рахунок, після чого сказав:

— На жаль, у мене через півгодини зустріч. Я мушу йти. До побачення, шефе. Спасибі, що підвезли.

— Бувай, — сказав шеф, хильнувши четвертий келишок рому. — Не базікай ні з ким про ту розмову.

"Ти ба, коли б не знав, що йому за шістдесят, дав би не більше сорока. От як люди живуть!" — сказав собі Крюбел. Він подумав, що коли їм пощастить винайти той препарат, можна буде й собі зажити на всю губу. "К лиху всі ці інститути соціології! Вивчати характер суспільства, щоб ним керувати — що може бути примітивнішим?! Треба не вивчати фізіономію суспільства, а ліпити її за власним бажанням. І це зробимо ми і хіміки. Тобто я, доктор Крюбел, бо я керівник групи. Треба буде — виліплю суспільство з чортячою пикою, і всі вважатимуть, що роги — окраса голови, а над безрогими глузуватимуть. Захочу — зроблю його зовні схожим на ангела, а роги та інші чортячі атрибути сховаю у підсвідомість".

Була вечірня година. Крюбел дибав гомінкою вулицею, яку, немов світний туман, заповнювало неонове світло" Він не помічав, як пливуть по бруківці безгучні авто, не відчував поштовхів юрби, він думав про свою роль у створенні нового суспільства.

* * *

— Ледацюги! — ревів шеф у мікрофон. — Минуло більше як рік, а від вас ні слуху ні духу. Бачу, плакали грошики...

Крюбел поблажливо посміхався колегам, мовляв: даремно старий лютує.

— Ти мене чуєш?

— Чую. Заспокойтесь, шефе. Все буде гаразд. Препарат Д-2 готовий.

— Який Д-2, що ти мелеш? Чому Д-2? — голос ураз полагіднішав.

— Дегенерат-2. Вживається, як і талідомід, вагітними жінками для заспокоєння нервової системи. Дітлахи народжуються, як огірочки. Хочете, зробимо так, що всі будуть схожі на вас?

— Що за жарти?! Мене жінка з дому вижене.

— Дарма, шефе. А то б ви стали матрицею нової людини. Уявляєте, ви — Бог, а вони всі створені за вашою подобою.

— Хм... Дивно, — почулося на другому кінці. — Як це вам пощастило?

— Довго пояснювати. Щоб зрозуміти, вам довелося б пізнати таємницю подвійної спіралі Уотсона-Кріка, за умови, що ви знаєте загальну хімію і генну інженерію. Популярно вам сказати, наш препарат порушує будову хромосом зародка. Причому не якось там собі довільно, а так, як ми хочемо.

— Гаразд. Що вам ще треба для роботи? Грошей, устаткування?

— Реклами, шефе. Нехай телебачення розрекламує наш препарат. Краще, коли це зробить та лікарка, що гудила талідомід. У неї фотогенічне обличчя. Тільки доведеться ще з місяць почекати. Хай народиться хоча б із десяток дітлахів.

— Добре. За цим не стане. — Шеф посміхнувся.

* * *

Телекамеру, мабуть, було встановлено на тому ж місці, що й попереднього разу. Бо всюди стояли скляні шафи з медикаментами, медичне устаткування. "А ось і Астарта. Нічого собі хода. Років десь має до тридцяти. Міні-халатик і все та сама зачіска "фантазія". Цікаво, є в неї чоловік? Мабуть, нема, бо не світила б так колінцями", — думав Крюбел.

— Шановні тедеглядачі, цього разу ми з вами зустрілись у студії телекомпанії... — І пішла цокотіти.

"Знала б ти, красуне, кому даєш рекламу. Д-2, кажеш, заспокоює нервову систему, сприяє безтурботному сну вагітних жінок! Він ще декому заспокоює нервову систему — ось сидить Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий. Батько нового суспільства. І подумати тільки, що мільйони томів соціологічних досліджень і вчень, які було написано дотепер, та й пишуться нині, не варті десятка хімічних формул".

Та ж сама цибата санітарка вкотила столика, на якому в пелюшках брикався жвавий малюк.

— Останнім часом у всіх наших пологових будинках не помічено жодного виродка або дитини, що мала б незначний дефект. Наші жінки дають нації гарних дітлахів. — Астарта взяла на руки малюка і, прощебетавши йому щось, пестливо притулила до щоки. Хлопчисько виривався, звивався і незабаром укусив її за вухо. — Ой! Мало не забула! — скрикнула лікарка скоріше від болю, ніж від згадки. — Нова генерація малят народжується із зубами. Для нації це багатонадійний факт, чи не так, шановні телеглядачі? — Вона помовчала, щось пригадуючи. — Хотіла вам навести один латинський вислів про роль зубів у розвитку суспільства... Ех, забула!

Крюбел почувався дещо спантеличеним. "Чого у цих дітлахів така важка нижня щелепа? Та й ікла помітно, як розтуляють рота. Адже зовнішні параметри було запрограмовано як на пересічну людину. А шеф, здається, нічого не помітив". Раптом на нього війнуло холодом, а за мить немов обдало всього окропом... Коледж. Допотопний старий читав якусь архаїчну науку. Потім ту науку зняли з програми як непотрібну. Там ішлося про якийсь зв’язок між змістом і формою. Крюбел копирсався в пам’яті, наче у старому архіві. "Ага, ось! Зміст відбивається в формі. В житті форма і зміст взаємодіють у процесі розвитку. Тобто баран є бараном тому, що в його свідомість закладено баранячу психологію. Заклади йому вовчу, — і по часі в нього відпадуть роги, видовжиться хвіст. Тоді він із задоволенням ласуватиме своїми єдинокровними братами... Як же я цього не врахував? На старості ці хлопчаки деградують у кращому разі до людиноподібних мавп.