Під знаком Цвіркуна

Науково-фантастичний роман

МІРАЖ

1

Михайлюк у своїй великій, заставленій розмаїтою апаратурою, кімнаті розробляв новий акустичний метод для прозвучування порід. Його старовинний письмовий стіл нагадував верстак і стояв під глухою стіною з наклеєними на ній кресленнями дельтаплана і вирізкою з ілюстрованого журналу. Людина в овальних окулярах, над якою просвічувалося на сонці мусянжеве перетинчасте крило, була схожа на велетенську осу. Фотографував, мабуть, також дельтапланерист, бо внизу було видно схил пагорба, а далі — вузеньку річку, порослу деінде верболозами. Впізнати на знімку Михайлюка було важко, але то таки був він.

Попри велику кількість приладів, кімната справляла враження обжитої чи не по-домашньому. Сам господар найчастіше сидів у кріслі за прозвучувачем порід. Але, траплялося, я заставав його за виготовленням якоїсь деталі для дельтаплана; для цього на письмовому столі було приладнано лещата і невелике електроточило.

Михайлюка не можна було назвати компанійським чоловіком, хоча й відлюдьком він теж не був. Весь його час поглинала робота над акустичним методом, на який у міністерстві покладали великі надії. З вузлами дельтаплана морочився у хвилини відпочинку. Свої заняття він відкладав тільки тоді, коли заходив Ткач. Щось їх поєднувало — може, те, що були одного віку, а, може, щось інше... Тільки з Ткачем вони могли вести тривалі бесіди, які затягувалися допізна. Власне, Ткач мене з ним і познайомив. Мабуть, через це він і до мене ставився з відкритим серцем. Хоча довірливості, яка була в його стосунках з Ткачем, у нас не складалося. Загалом вдачу Михайлюк мав урівноважену. Та траплялося бачити його і знервованим; надто, коли щось не клеїлося з дослідами. Якось зайшовши до нього по обіді з банкою кави, я застав його вкрай заклопотаним. Він сидів перед прозвучувачем порід і в заціпенінні спостерігав, як крутяться дві бобіни. Худорляве обличчя з різкоокресленими надбрівними дугами, гострим носом і тонкими губами було якесь чуже, навіть сердите. Мене, схоже, помітив тільки тоді, як я відкрив банку і з неї війнуло пахощами свіжозмеленої арабіки. Він вимкнув прилад, скинув навушники і, не озвавшись і словом, заходився лаштувати електрокавоварку.

Аж коли зачахкала кавоварка і у чашечках запарував брунатний напій, я зважився запитати:

— Щось не так?

Він зиркнув на мене все ще сердитими очима і припав губами до чашки. Нарешті озвався:

— Все не так... Ні сіло, ні впало з’являються якісь дивні звукові перешкоди. Грішив на конденсатори, потім на опірники. Нарешті дотумкав змонтувати ще один такий самий прилад... Щойно з’являлася та звукова завада, як я враз перемикав на дубль. Де там...

— Мо’, залізниця?

— Ну, по-перше, я й без приладу чую, коли рухається поїзд. А по-друге, там скоріше сейсмічні, аніж звукові коливання.

— І як довго та перешкода псує вам настрій?

— Як коли. Буває, не більше п’яти хвилин, а часом і до години.

— Може, десь акустичний прилад працює? — висловив я припущення.

— Та я вже всі кімнати, всі поверхи обнишпорив... Навіть на горищі і в підвалі побував.

Михайлюк рушив до прозвучувача порід, певне, хотів, щоб я послухав звукозапис, але в цю мить прочинились двері і на порозі з’явився завідуючий відділом.

— Так от звідки пахощі! — Природа наділила зава приємним, дещо приглушеним голосом і блискучими чорними очима. В мене кожного разу виникало відчуття, що охват тих очей сягав щонайменше двісті градусів. Вони добре бачили не тільки попереду, а й з боків. Ясна річ, то була всього лише моя помисливість... Завідуючий відділом тим часом наблизився до письмового столу і втупився у фото дельтапланериста на стіні. Обличчя його стало добрим, майже лагідним. По хвилі він озвався:

— Дивний знімок... На перший погляд — не людина, а комаха якась. Велетенська золотиста бабка чи оса...

— Ага. Мені спершу теж так здалося, — потвердив я і запропонував: — Може, й вам кави?..

— Ні, ні, — відказав, чомусь зніяковіло, завідуючий відділом і, ще раз окинувши своїм "стереопоглядом" кімнату, вийшов.

Коли за ним зачинились двері, я спитав у Михайлюка:

— А хіба він не знає, що то ви на фото?

— Не знає, — відказав Михайлюк. — І, гадаю, знати йому про те не варто.

2

Десь за тиждень по тому, проходячи коридором, я почув за дверима Михайлюкової кімнати голоси. Було саме по обіді. Отож я, прихопивши банку з кавою, попрямував до акустика. А там панувала ідилія. На вікні у клітці тупцював папуга.

— Мамба хоче помаранчу! — волав він. — Помар-ранчу, помар-ранчу!

— А чи не переб’ється Мамба грушею? — озивався до нього Михайлюк, щось паяючи за столом.

— Помар-ранчу! — зухвало вимагав птах, тріпочучи сіро-зеленими крилами і стрижучи оранжевим хвостом.

— Гадаю, груша також прикрасить стіл Мамби... — казав Михайлюк. І до мене: — Бачили такого? Помаранчу йому подавай...

З моєю появою збудженість папуги помітно пригасла і незабаром поступилася місцем допитливості. Він сторожко зиркав на мене то одним оком, то іншим...

Коли ми повсідалися з наповненими чашками, Михайлюк, кивнувши на птаха, пояснив:

— Ткачів... Доглянути нікому. — Перегодом додав: — Контрабанда. Ткач проніс його на митниці, загорнувши в рушник.

Зателефонував мені Михайлюк наприкінці робочого дня.

— Загляньте на хвилину, — сказав.

У голосі вчувалася чи то розгубленість, чи то тривога.

Я облишив свої папери і поспішив на поклик. Перше, що впало в очі — папуга. Він метався по клітці, гриз гойдалку, настовбурчував пір’я, як це робить горобець, купаючись у пилюці, і якось тоненько-тоненько пищав. Михайлюк стояв біля прозвучувача, притисши рукою до вуха один із навушників. Він кивнув спершу на папугу, потім на бобіни і тихо сказав:

— Чуєте щось?

Я прислухався. Долинало гудіння траси, набіг і затих звук електрички, хтось грюкнув у коридорі дверима. Але то був звичайний фон. Нічого більше я розчути не спромігся. Тоді Михайлюк підніс мені до вуха навушник і я вловив чіткий, хоч і тихий, тон. Чимось він нагадував звук, який доводилося чути у парку в сутінках, коли вилітають на полювання кажани.

Тим часом папуга неначе сказився. Пір’я, горіхове лушпиння, вичавки груші летіли навсібіч із клітки. Він бив крилами так, ніби силкувався видертись з якихось невидимих пазурів, і тоненько пищав, майже так само, як чулося в навушнику.

Та ось звук урвався. Між тим прилад продовжував працювати в усталеному режимі. Папуга на мить укляк із розпростертими крилами, а тоді зробив рух, ніби щось струшував з себе і озвався, цього разу природним своїм голосом:

— Мамба хоче помар-ранчу.

У нього був такий вигляд, немовби він щойно виборсався з бійки.

Михайлюк глянув на годинник.

— Майже двадцять хвилин тривало це, — сказав. — І стільки ж хвилювався папуга.

З інституту колега не поспішав. І цікавила його вже не так робота, як невідома звукова перешкода... Він не одвіз папугу додому, як вони домовлялися з Ткачем. Тільки прибрав у клітці, налив у блюдце води і залишив на ніч чималий запас корму.

Два дні ми не бачились. Я мусив був терміново скласти кошторис до нової науково-дослідницької теми, яку ми укладали з геолого-розвідувальною експедицією. Та коли зрештою заглянув до Михайлюка по обіді, то застав його, як і минулого разу, в навушниках. Щоправда, тепер він не сидів за прозвучувачем, а випилював якусь алюмінієву деталь. Забачивши мене, Михайлюк сховав напилок у шухляду. Проте навушники не скидав. Папуга тим часом обідав. Шкаралупи волоських горіхів, які він трощив, летіли навсібіч.

...Господар скинув навушники аж тоді, як кавоварка, востаннє чмихнувши, витисла з себе останні краплини. Проте один навушник він усе ж тримав біля вуха. Спостерігаючи, як обертаються бобіни з магнітною стрічкою, я подумав, що, мабуть, невідомі звуки вже цікавили Михайлюка не як сама перешкода, а як предмет досліджень. Тим-то він розпочав на них полювання.

І тут почувся тонюсінький писк. Михайлюк аж стрепенувся. Пищав папуга. Але цього разу птах не хвилювався. Власне, він відтворював звук, почутий ним два дні тому.

— Це вже вп’яте сьогодні, — озвався господар.

Раптом папуга сказав високим жіночим голосом:

— Месьє Алі , месьє Алі... — і заходився вимовляти якісь незрозумілі слова.

Скоро я збагнув, що ті слова французькі.

— З усіх звуків папуги найкраще запам’ятовують високі, — мовив Михайлюк, не віднімаючи навушника. — І чим вищий тон, тим точніше папуга його відтворює. Б’юсь об заклад, що обертон, котрий його позавчора так наполохав, він відтворює не гірше за магнітофон.

Між тим жіночий голос, яким балакав птах, змінився на чоловічий . І то були вже не французькі слова, а якісь інші, складені з суцільних шиплячих і ретрофлексних звуків. Вимовляв їх папуга важко, і тільки слово "алла", яке між ними траплялося, він ніби виспівував. Нарешті птах замовк. Пір’я на ньому настовбурчилося, він втягнув голову і закуняв.

— Надзвичайно тямущий, птах, — зауважив акустик. — Ткач казав, що в Мавританії він знав одного гендляра, який з двома своїми папугами жако, до речі, Мамба — тієї ж породи, — вів цілком логічні діалоги... — Несподівано він сказав: — Ви, мабуть, завважили мою надмірну цікавість до тієї звукової перешкоди...

Але докінчити йому не дав завідуючий відділом. Він з’явився безгучно, ніби вродився на порозі. Взагалі він ходив м’яко, так, що й не чутно було. І двері прочиняв якось делікатно.

— А що, без допінгу вже й не можна? — сказав добродушно, окинувши кімнату своїм всеосяжним поглядом. — А це що таке?

Він підійшов до клітки з папугою і якось сторожко став розглядати. Папуга тим часом куняв на гойдалці.

— Чим ви його годуєте?

Запитання було трохи дивним, бо в клітці в кормушці лежали волоські горіхи і шматки груші.

— Та що під руку попаде, — сказав Михайлюк. — Крім петрушки. Бо для нього то отрута.

— А якоїсь тваринної їжі він потребує? Ну, скажімо, комах?

— Гадаю ні, — відказав Михайлюк. — Бо тоді б мені сказав про це Ткач — його хазяїн.

— Кумекає щось казати?

— Кумекає, — посміхнувся Михайлюк, не віднімаючи навушника від вуха. — Але щоб його краще зрозуміти, слід самому знати ще принаймні дві мови — французьку й арабську.

Я нишком вийшов. Нагадування начальника про допінг викликало в мене не почуття провини, а якусь ніяковість.