В купе пахло свіжою постільною білизною, комплекти якої лежали на полицях. Коло вікна сидів чоловік років тридцяти п’яти і час по часі поглядав на двері. До відходу поїзда лишалося всього три хвилини, а сусідів по купе — жодного. Чоловік підвівся, розпустив замок коричневої вельветової куртки і схилився над розкритою книгою. Він так заглибився в читання, що й не помітив, як рушив состав, як повільно поплив повз вікно сірий фасад вокзалу. В його вітражних вікнах, здавалося, вирувала пожежа. То відбивалося в склі проміння призахідного сонця. В коридорі почулися поспішливі кроки й захекані голоси. В купе ввійшла дівчина в синіх джинсах і смугастій безрукавці, за нею — непоказний літній чоловік і худорлявий, довгий хлопець з рудими вусами.
Подорожні привітались.
Рудий молодик і його літній супутник втягли до купе туго напханий рюкзак і, піднявши на руках, силкувалися впхнути в нішу над дверима. Другий рюкзак, зовсім ще новий, нагадував велетенську зелену жабу, що розсілася в коридорі. Його лямки звисали, як лапи. Чоловік у вельветовій куртці подумки тішився з марних зусиль прибулих, мовляв, охляли, чи що, а тоді поспішив на допомогу. Він мав широкі похилі плечі і зріст, як у вусана. Під курткою випиналися тугі біцепси. Рюкзак був важкий, напханий твердими предметами. Другий рюкзак, якого молодик втягнув за лямки до купе, виявився ще важчим. Проте і він опинився в ніші над дверима і вже поблискував звідти двома анодованими застібками.
— Спасибі, — мовив літній чоловік.
Подорожній щось буркнув, мовляв, за віщо ж, і знову сів до книжки. Але читання йому не йшло. Не давали лукаві, а ліпше сказати, зухвалі очі кругловидої смаглявої дівчини. Щось було в неї від школярки, яка ще не навчилася привертати до себе уваги, не виказуючи при цьому своєї зацікавленості. Подорожній закрив книжку і, розширмивши білосніжні фіранки, втопив очі в вікні. Поїзд уже минув передмістя, коксохімічний завод і тепер мчав вздовж лісосмуги, яка час по часі обстрілювала вікна купе вогнем заходу…
— Гіпотетичні аспекти перебігу часу, — почувся тихий голос. Пасажир, повернувши голову від вікна, побачив перед собою літнього сусіда по купе, який, короткозоро мружачись, намагався розібрати прізвище автора його книги:
— О. Замітовський…
— Заміховський, — поправив господар книги.
— Справді, — чоловік кинув на горішню полицю рушник та мильницю і, розсукуючи рукави строкатої сорочки, мовив:
— Дозвольте глянути?
Пасажир у коричневій куртці підвівся, звільняючи місце біля вікна, сказав:
— Сідайте, тут зручніше. Перегорнувши м’яку обкладинку, літній чоловік досить швидко пробіг очима зміст.
— Час, енергія та паралельність існування різних історичних епох, — прочитав він з ледь вловимою іронією в голосі. — Нісенітниця, — сказав твердо.
— З позиції здорового глузду, — озвався власник книги. В словах "здоровий глузд" вчувалася така ж іронія, як у його сусіди при оцінці змісту книги.
Літній пасажир з цікавістю глянув на співбесідника, однак промовчав. Погортавши сторінки, він знайшов окремий розділ і заглибився в читання. Читав швидко. Сухі нервові пальці щохвилі шелестіли сторінками. На довгастому тонкому обличчі весь час вигравала ледь вловима посмішка. Коли б не гіллясті темні судини, що понабрякали під шкірою на скронях, скидалося б, що чоловік розважається збіркою анекдотів чи жартів. Нарешті закрив книжку і продовжував сидіти мовчки, щось обмірковуючи.
— Але ж і конгломерат! — обізвався по якомусь часі. — Тут тобі і філософія, і фізика, і математика, і радіаційна хімія!
— І що ж, ви помітили в тому конгломераті протиріччя? — поцікавився пасажир у коричневій куртці.
— У тому-то й справа — так хвацько все припасовано, що й леза у шпарину не просунеш. Писав талановитий ілюзіоніст від науки. Я, коли читав, вірив.
— Що ж вам заважає вірити й надалі?
— Мабуть, те ж саме, що й моїм опонентам — вірити в ідею геологічного календаря — традиційний спосіб мислення або, як ви щойно зауважили, здоровий глузд, — літній чоловік весь час відбивав нервово дріб тонкими довгими пальцями, ніби то була не книжка, а клавесин. — Коли цю монографію прийняти всерйоз, то маємо вже готові теоретичні підвалини для створення хронос махіна.
— Атож, — погодився власник книги. — Слід лише усвідомити, що вектор часу можна обернено поляризувати в системі від сучасного до минулого. — Він підвівся і, скинувши куртку, повісив її в кутку біля дверей. Крізь батист сорочки проглядався міцний торс.
— Отже, коли повірити Заміховському, — чоловік нарешті перестав вибивати пальцями і поклав долоню на книгу, — то ми, Славко, скоро їздитимемо по зразки порід не на свердловини Донбасу, а в саму карбонову систему, — чоловік тихо засміявся.
— Хоч в архей, — промовив вусань, — аби польові платили. — Він сидів, стомлено розвалившись і випроставши худі довгі ноги.
Власник книги завважив, що у його літнього сусіди густе, зачесане на проділ русяве волосся, широке, без жодної зморшки, чоло, засмагле обличчя. Йому було років п’ятдесят.
У дверях з’явилася провідниця з тацею… Чай був міцний і гарячий. Дівчина відпивала дрібними ковтками, її повні вуста м’яко торкалися берегів склянки.
Літній пасажир між тим знову розгорнув книжку. Згодом він зауважив:
— Щось не второпаю, який саме спідометр пропонує автор до своєї машини часу, — в голосі не чулося більше іронії.
— Уран-свинцевий годинник, — відповів власник книги, обережно відпиваючи зі склянки.
— Дивно, досі цим годинником відміряли час в системі від минулого до сучасного, — нерішуче нагадав чоловік.
На запалих щоках рудого вусаня заграла ґречна посмішка.
— Мабуть, уже існують способи, з допомогою яких можна відновлювати свинець аж до урану, тобто радіоактивний розпад навпаки, — зауважив він.
Літній чоловік докірливо подивився на вусаня.
Проте власник книги, послабивши краватку та розстебнувши комір, відказав незворушно:
— Усе значно простіше. Час вимірюється не в період руху машини, а на зупинках. Тобто машина визначає вік породи, на якій вона стояла до подорожі і на наступній зупинці. Різницю ділять на хвилини, які відлічить годинник, — чоловік обсмикнув манжет сорочки, показавши зап’ястя з масивним білим годинником. — Швидкість визначається в тисячах або й мільйонах років на хвилину.
— Цікаво, цікаво… — промовив літній пасажир і по миті запитав: — Із бесіди я зрозумів, що ви знаєтесь на радіоактивних методах визначення віку порід?
— Так. Я працював в лабораторії Браїлка. Мусите його знати. Його всі палеонтологи знають. Ви теж, певне, палеонтолог?
— Так. Який же тісний світ!
— У просторі. В часі він не тісний, — зауважив власник книги, посміхаючись.
Палеонтолог узяв свою склянку і, не поспішаючи, мовчки пив уже холодний чай. Нарешті порушив мовчанку:
— Ви сказали, що працювали в лабораторії Браїлка. Зараз уже не працюєте?
— Ні.
— Я здогадуюсь чому, — посміхнувся палеонтолог.
— Правильно здогадуєтесь, — серйозно мовив власник книги.
— Ну, і що ви збираєтесь далі робити?
— Шукатиму організацію, де б займалися проблемами часу.
— Мирославе Петровичу, а може, нашого подорожнього зацікавить ота організація на Ігрені, де працюють в білих халатах? Там, здається, чимось подібним займаються, — обізвався вусань.
— Гадаю, ні, — лагідні зеленкуваті очі вченого на мить недобре зблиснули. — Гадаю, Славко, та організація навряд чи зацікавить нашого сусіда по купе. До речі, як вас звати?
— Олексою. Олекса Заміховський. Учений перегорнув тильну обкладинку книжки і прочитав:
— Заміховський Олекса Михайлович… То це ви?! — запитав.
— Авжеж…
— Вибачте, що обізвав вас ілюзіоністом від науки. Але, погодьтесь, як на нормальний глузд, це справді трохи теє…
Директор був байдужий до проблем часу. Проте його доконав останній аргумент, а саме: лабораторія, хоч і списана з космічного центру як морально застаріла, була начинена розмаїтою електронною апаратурою, отже вимагала спеціаліста. А Заміховський, що там не кажи, працював у самого Браїлка.
З приймальні Мирослав Петрович повів нового науковця на інститутське подвір’я, де в кутку між двома висотними корпусами стояло щось на зразок металевого гаража, з вузенькими дверцятами і круглими ілюмінаторами. Поки вчений нишпорив по кишенях, шукаючи ключі, Заміховський оглянув тильну стіну старовинної п’ятиповерхової споруди головного корпусу, яка, на противагу блакитному фасадові, була сірою і облупленою. Оживляли її тільки високі, заокруглені зверху, вікна. Раптом його погляд застиг на вікні третього поверху, де дівчина, з якою він їхав у поїзді, поливала на підвіконні квіти. Вона дивилася на нього без тіні посмішки, ніби вперше бачила.
Нарешті клямкнув замок. Приміщення всередині було облицьоване сірим пластиком. Довгий вузенький стіл нагадував шинквас у барі. Поряд стояло три лабораторних стільці. Решту лабораторії понад стінами було ощадливо заставлено апаратурою та приладами, призначення багатьох із яких не міг пояснити й сам господар. Він звернув увагу на головне, як на його думку: хроматограф, гравіметр, лічильник Гейгера — Мюллера, біоаналізатор та уран-свинцевий годинник, з допомогою якого можна робити виміри як в самій лабораторії, так і за її межами.
Заміховський клацнув кількома тумблерами, на панелі враз заблимотіли вічка індикаторів, стрілка на шкалі лічильника Гейгера — Мюллера затремтіла.
— Десь близько працює атомний реактор, — зауважив він.
— За стіною, в фізичному корпусі, — сказав Мирослав Петрович стривожено. — А що, небезпечно?
— Та ні. Фон у межах норми. Просто прилад дуже чутливий.
Мирослава Петровича Чумака в інституті поважали, але коли мова заходила про геологічний календар, у співрозмовника очі поблажливо веселішали. Та поблажливість спершу боляче вражала вченого, і він поступово перетворився на дволику особу, одна частина якої — незаперечний науковий авторитет, глибокі знання та ерудованість — правила йому за фасад, інша ж — здатність сприймати все до серця, дивуватись і по-дитячому фантазувати — ховалася в затінку. Нікому з колег і на гадку не спадало запідозрити Чумака в дволикості. Тільки сам він відчував постійний дисбаланс тих двох основ — одна процвітала і мала неабияку перспективу, друга ж зазнавала утиску, бо була позбавлена як можливостей для розвитку, так і спільника.