Тривожний крик папуги

— Добрий день! — це хрипкувате вітання чую щодня, повернувшись додому.

— Добрий день, добрий день! — відповідаю якомога чіткіше.

— Ігор! — долинає радісне в коридор.

— Це не Ігор, це Олесь, — кажу, перевзуваючись у пантофлі.

— Лесю, вітаю вас, Лесю! — але це вимовляється хоч і голосно, проте; сухо, неначе вітання господаря, до якого прийшли небажані гості.

На телевізорі, столі й підвіконні легкий шар пилу. Навіяло знадвору: вікно прочинене ще з ранку. Папуга розгорнув крила, тріпотить ними, ніби збирається летіти. Ангельські крила. Всі відтінки зеленого й синього. Я певен, богомази, малюючи ангелів, примальовували їм саме папужачі крила.

— Рая! Ігор!

— Немає, Коко, ні Раї, ні Ігоря. Рая на гастролях, Ігор у лікарні… Скучив, лишень? Зажди, зараз випущу.

Папуга діловито вилазить з клітки, чіпляючись дзьобом за дроти. Вже на кухні я чую, як він пе-ревальцем, постукуючи кігтиками, дріботить до мене. Почувши шкварчання яєшні, зупиняється, сторожко веде оком. "Гех!" Різко кричить. Уже третій день, як він ухопив на язик оте "гех!" Перехожі зупиняються, почувши ті хрипкі звуки. Мабуть, так він висловлює неспокій. Мені також тривожно. Уже тиждень як Ігор у лікарні. Поліпи. Операція нескладна. Тільки боязно за серце.

— Ігор! — Кока оглядає всі закутки на кухні і, поквоктавши, іде в кімнату. І так до самого смеркання, аж поки не посаджу його в клітку, нишпоритиме по квартирі, гукаючи Ігоря, та бур-мочучи своє "Кокоч-ко-чко…"

Папуга до Ігоря просто липне. Ігор іде на кухню — птах слідом, Ігор — у ванну, птах, по-тупцювавши, просовує голову в щілину між одвірком і дверима… "Коко, ти чого підглядаєш?" — верещить Ігор. "Ко-кочко-чко…" — відповідає птах. Так він говорить, коли чимось заклопотаний.

Поки я вечеряв, Кока обійшов обидві кімнати, коридор, покрутився біля ванни і зараз, зважаючи на його збуджений вигляд, почне своє "Гех, гех!" Так і е. Та й горлає ж!

— Коко, припини, бо зажену в клітку!

Мого голосу зовсім не чути за тим криком.

Я набираю в жменю води і хлюпаю на папугу. Він замовкає, перелякано озирається, не може втямити, звідки на нього впало те лихо.

Я напівлежу в кріслі перед телевізором. З голови не виходить Ігор. Сьогодні йому видалили таки поліпи й аденоїди. Син втрачав свідомість. Потім жар, температура — сорок. Лікарі стривожені, особливо кардіолог. Розпитував про вузлувату пляму на лікті лівої руки — наслідок опіку, який підточив серце…

У коридорі телефон. Щосекунди він ладен забити на сполох. Якщо Ігореві погіршає, мені одразу зателефонує медсестра.

До звичного вуличного гамору раптом долучилися дитячі голоси. Кока, що весь вечір сидить сумирно у мене над головою, на спинці крісла, захвилювався. "Ігор!" — голосно кричить. Птах відгукується на дитячі голоси, ніби то голоси його крилатих родичів. Коли до Ігоря приходять друзі і вчиняють калабалик, папуга неначе перетворюється на хлопчика: бігає за ними, пурхає, викрикує їхні імена і в тому щебетанні не більше логічного зв'язку ніж у суперечках Ігоревих друзів. У такі хвилини здається, що у птаха стільки ж дитячого, як і в дітей пташиного. Зараз Кока нервово топчеться на бильці крісла, цмокаючи, гейкаючи, і знову волає:

— Валерка! Валерка!

…Я прокинувся від тиші. Екран телевізора мигтить, і в темряві здається діркою в стіні. Вже далеко за північ. І враз думка про телефон шпигонула в серце. Я ж міг не почути дзвінка. Вилітаю з крісла, і по миті вже набираю номер Ігоревого відділення. Кока все ще сидить на бильці крісла, втягнувши голову і нагиндичившись: спить перед мерехтливим екраном.

— Ало… — чую стомлений голос. Виявляється, це та сама медсестра, яку я просив телефонувати.

— Ви дзвонили мені? — питаю.

— Ні, не дзвонила. Йому не погіршало. Температура все та ж — тридцять дев'ять і п'ять. Марить. Весь час вас кличе, і якогось Коку.

— Може, мені приїхати?

— Не слід. Краще подзвонюйте. І то не дуже часто. Це відділення для важкохворих.

Я вимикаю телевізор. Кімната наповнюється каламутним світлом вуличного ліхтаря. Папуга в тому світлі схожий на сову. Щоб не наполохати птаха, я лягаю на диван. Мені здається, що я на дні акваріума з іржавою водою. Стеля інколи ряботить, а інколи на неї набігає тінь — то вітер хитає верхівку клена і гілки заступають ліхтар.

Раптом поверхня захвилювалась. Я вже не в акваріумі, а в кімнаті. У вікно вдарило двома потужними струменями світла. Папуга сонливо глипає, не розуміючи що сталось, а потім починає щубрати дзьобом під крилом. Він завжди, прокидаючись, починає чухатись і потягатись. По кількох секундах світло фар зникає. Знову акваріум. Я відчуваю, що ті кілька митей яскравим світлом відігнали від мене сумні передчуття, а зараз ці передчуття знову зароїлися в узголів'ї, вони майже матеріалізуються, тиснуть з усіх боків… А, власне, людське житло — чим не акваріум? Справа в середовищі: у риб — вода, у людей — повітря, і в обмеженості: у риб — прозоре скло, у людини — умовності, яких, так само, як і скла, не видно, і об які людина часто набиває собі лоба. Я підсвідоме почав обмацувати голову, шукаючи ґулю, та раптом посміхнувся: "Таких ґуль, як я собі набив, рукою не намацаєш…" Психологічна несумісність — надзвичайно зручний мотив для розлучення. Коротко і ясно. Правда, для Ігоревого розуміння ця формула заскладна. Тато з мамою не сварились, не бились, а вкупі жити не забажали.

Слід поспати або хоч покуняти і я намагаюся ні про що не думати. Проте не думати, виявляється, значно важче ніж думати. Думки, чим старанніше їх відганяєш, тим упертіше лізуть у голову… В житті, як і в природі, не завжди над головою блакить. Інколи сваволять і грози, й суховії. Та саме завдяки негоді синішим потім видається небо, прив'ялі почуття свіжішають, як дерева після зливи. Лихо тому, хто не забуває зла, тоді зле перестає відтіняти добре, стає отрутою, якої людині не легко позбутися. Так пари ртуті, потрапивши в організм, уже не виводяться з нього. Людина, отруєна злом, стає сама носієм зла… Мабуть, у роздумах я далеко зайшов. Навряд чи моя колишня дружина є носієм зла. Вона лагідна й добра, але рік тому перед розлученням, виплеснула стільки дрібних докорів, що я дивувався її пам'яті, ніби все, що було в нас протягом десяти років, старанно занотовувалось.

Гудить ліфт. А чи не випити мені чогось? Пити зовсім не хочеться, проте думка вже є і я підвод-жусь. Клацання вимикача на кухні, як пістолетний постріл. Аж здригаюся. Повагавшись, що пити, каву чи чай, вибираю чай. Після кави думки вихорить, нерви напружені, а чай тонізує.

У травні Рая прийшла до мене на шахту. Моя зміна щойно піднялася на поверхню.

— Я на хвилинку, — сказала, привітавшись. — Ти ж знаєш, театр збирається на гастролі. На все літо. Зможеш приглянути за Ігорем?

Приглянути — це на три місяці оселитися в її квартирі і бути з сином.

— Зможу.

— Я впізнала тебе лише по постаті. Як ви тільки відмиваєтесь?

— Та даємо собі раду.

У кухню налетіло зелених комах, вони мерехтять навколо лампочки. Вимикаю світло і дивлюся в ніч. Ігор теж любить дивитися в темне вікно і цікавлять його не зорі, а кажани. Він може годинами чигати на здобич, вивісивши на підвіконні білу ганчірку — хтось йому сказав, що кажани кидаються на біле. А одного разу, повернувшись увечорі з роботи, я не застав його вдома. Він з'явився після одинадцятої з луком через плече і цератовим мішечком у руці… Виявляється, вони з Середою, десь аж у лісосмузі, полювали на кажанів. Того вечора весь наш дев'ятиповерховий будинок нагадував вулик — пропали ж діти. В мені боролися тоді два бажання: відшмагати й приголубити, і оскільки обидва були емоційно однакові, а Ігор стояв замурзаний і розчарований невдалим полюванням, я його не відлушмачив. Потім, вечеряючи, він захоплено розповідав, як багато кажанів літає над лісосмугою, і що хоч одного, а вцілив би, коли б йому більше стріл… Кажани для нього таємниця. Вони з'являються в сутінках, приносячи на крилах супокій літньої ночі. їх не можна розгледіти, вони нагадують рухливі згустки темряви, вони — душа ночі.

Мене розбудило дзеленчання. Не розплющуючи очей, простягаю руку щоб натиснути на кнопку будильника, але рука зависає в повітрі — стільця, на якому він завжди стоїть, немає. Це ж телефон!

Сон умить випаровується. Я хапаю трубку. Голос медсестри.

— Так, це я. Що з ним?! — майже кричу.

— Спить. Марити перестав. Перед тим як заснути, поривався встати щоб подзвонити вам. Але я дала йому слово, що подзвоню сама.

— Температура… Яка в нього температура?

— Тридцять дев'ять. Приїдьте години через дві. Гадаю, він до того прокинеться.

Я дякую медсестрі. Годинник показує п'ять. Уже розвиднілось. За вікном у верховітті співає коноплянка. Тюї-тюї-тюї — чітко лунає дрімотною вулицею. "Це добре, що Ігор спить, — намагаюся себе заспокоїти. — Отже криза минула". Тільки зараз помітив, що папуги в кімнаті немає. Мабуть, пішов снідати. Та ні, його квоктання доноситься з Ігоревої кімнати. Він заклопотано походжає біля ліжка, схиливши набік голову, так, що одне око дивиться в стелю, а друге в підлогу.

— Кокочко-чко… Ігорок, — нарешті він змахує крилами і сідає на бильце. Але ліжко пусте і папуга горлає: — Гех-гех-гех! — аж моторошно.

— Коко, припини — людей побудиш! — я замахав на нього руками, і папуга змовк.

Він легко пересідає з бильця на жердину, яку йому підставив, і я відношу його в клітку. Після чого прочиняю двері на балкон, а сам іду в ванну. Пружні струмені прохолодного душу вибивають з тіла рештки тривожного сну, я відчуваю навіть голод.

Папуга, почувши шум води, починає "говорити".

— Ігор, Валерка, баба Ніна, хочу моркви, кукуріку! — він завжди реагує на плюскіт води, щось у нього пов'язане з тим плюскотом. — Вітаю вас! Вітаю вас! Баба Ігор! — а це вже елемент творчості. Ігор почувши, як він викрикує оте "баба Ігор", заходиться від сміху.

…У палаті Ігор і хлопчина-підліток. Хлопчина спить, а Ігор лежить важко дихає. Його очі зараз невиразного кольору. Він змучено посміхнувся, спробував звестись на лікті, але я його стримав:

— Лежи, лежи, — я нахилився і торкнувся губами чола, — гаряче.

— Ну, що — є температура? — запитав Ігор. Він знає, що я на дотик майже точно визначаю температуру.

— Є,— кажу коротко.

— Я тебе спочатку не впізнав.