Сонце над кручею

Задушлива спека тривала вже понад два тижні. Асфальт тротуарів розм'як і нагадував пекельну смолу. Погребняк випив два кухля теплого каламутного пива, та не вгамував спрагу, лише посилилось почуття невдоволення.

Те почуття чомусь весь день гнітило його, хоча, здавалося б, мало бути якраз навпаки. Комісія поставилася дуже поблажливо і без зауважень прийняла будинок на Нагірній вулиці, хоча там, кажучи по совісті, недоробок та недоробок…

Він не зважився товпитись у душний, переповнений розімлілими пасажирами автобус, і пішов додому пішки. Спершу хотів було по дорозі зазирнути на одну з новобудов — там виконроб часто нехтує технікою безпеки, але махнув рукою. Досить на сьогодні, нехай уже в понеділок.

Хотілося швидше дістатися додому, скинути просякнуту потом одежу й облитись холодною водою. Тому невдоволено поморщився, коли його спинив якийсь літній чоловік. То був, очевидно, знайомий, бо поздоровався впевнено, за руку. Лінь було пригадати, хто це такий. Погребняк, не спиняючись, відповів на привітання, але невпізнаний знайомий не мав наміру так швидко розлучитись і рішуче заступив дорогу.

— От я, Пилипе Степановичу, стою тут, дивлюся на цей новий, збудований вами будинок, і думаю.

Погребняк з досадою зітхнув і витер посірілою за день хустинкою спітнілу шию. І охота людині над чимось думати в таку нестерпну спеку.

— Пробачте, що затримую, але мені так хочеться сказати… Мене це вже давно турбує, а вас, будівельника, має турбувати ще дужче.

Ну от, відома пісня… Зараз почнуться скарги на несправність у новому будинку водогону, на надмірну звукопроникливість, незручне розташування кімнат чи на щось подібне, давно знайоме й набридле, мов дзижчання в'їдливої мухи. Доведеться звично вислухати й дати звичну відповідь, від якої нічого не зміниться.

— Слухаю вас…

— Я думаю над тим, чи не забагато на вулицях нашого міста виростає оцих однакових близнят-казарм? Даруйте за "високий штиль", але ж ви згодні, що будова повинна мати своє обличчя і навіть… гм… душу?

— Ну, щодо душі, то це справді вже "високий штиль", а щодо обличчя — загальновідома істина, — поблажливо посміхнувся Погребняк. — Тільки ж те, чого вам хочеться, властивість споруд, яким судилося лишити слід в історії. Наприклад, деякі античні будови…

— Античні будови! Нібито наші будинки повинні бути гірші за античні. А чому? Хіба не бачите, як ви потворите місто? Наше місто одне з найкрасивіших на Україні, а ви вбиваєте його цими бездушними огидними коробками. Ви відбираєте його неповторні, йому одному притаманні риси! Повірте, вам не подякують нащадки за таке блюзнірство! І не кажіть, не кажіть мені, будь ласка, що ви уникаєте отих так званих надмірностей. Не спекулюйте на цьому. Простота, благородство ліній повинні бути вашими неодмінними критеріями. Вам, будівельникам, ніхто не дав права бути варварами, а це ж варварство! Та вам не зарплату давати треба, — вас судити слід!

— Е, батеньку мій, навіщо так гарячкувати? — відмахнувся Погребняк. — Бач, до чого договорились — судити слід! Та зрозумійте ви, що від нас, рядових інженерів, тут нічого не залежить. Нам дають затверджений проект, і ми будуємо. Наша справа маленька: організація робіт, будівельні матеріали, нормування, техніка безпеки і тому подібне. Дай боже хоч із цим якось упоратись. Від нас вимагають будувати якнайбільше і якнайшвидше. Де вже нам до високих матерій!

— Це страшно, що ви не розумієте…

— Може, я й розумію, але зрозумійте й ви — несвоєчасно де. Людям насамперед потрібне житло, багато житла, а не естетика. Запевняю вас: одержуючи ордер на квартиру в оцей самий, як ви образно висловилися, без душі та обличчя будинок, жоден з новоселів не задумався ні про знехтуване благородство ліній, ні про непоправно спотворений квартал. Вони раді, що тут є центральне опалення, газ та теплий санвузол.

— Отже, наша розмова вас анітрохи не схвилювала?

У відповідь Погребняк безнадійно розвів руками. А що допоможе його хвилювання? Приторкнувся до капелюха, швидше обійшов свого в'їдливого співрозмовника і попростував далі.

Розмова його справді не схвилювала, тільки лишила по собі неприємний присмак. Він з досадою подумав, що якби отого надміру гарячого і вимогливого мрійника запрягти в його, Погребнякову, роботу, то відразу б охолов.

* * *

Він з насолодою виточив на себе всю воду з оцинкованого бачка літнього душу, влаштованого просто в садку. Не витираючись, натяг свіжу піжаму і з полегкістю зітхнув. Тепер можна й відпочити. Все-таки добре, що вони з дружиною відмовилися від квартири в багатоповерховім будинку ("без обличчя і душі") і оселилися в цьому невеличкому будиночку на околиці міста, над Дніпром. Звичайно, до "обличчя і душі" свого житла йому байдужісінько, зате тут, в невеликій, сонячній, затишній квартирі, так спокійно! У вільний час можна розстелити ковдру в садку і досхочу подрімати. Тиша, ні зайвих людей, ні гармидеру. їм за своє життя довелося надто багато переїздити з одного будівництва на інше, і ось, нарешті, осіли, і, мабуть, назавжди. А осівши, відчув Погребняк, як набридло йому оте циганське життя. Може, далися, взнаки і розміняний п'ятий десяток, і набутий ще замолоду ревматизм, і втома від людей, від доріг, від невпорядкованого побуту… І якось сама собою прийшла впевненість, що найцінніше в житті — то спокій. Ні, не Стане він кидатись на людей, як отой дивак, що зупинив його сьогодні на вулиці. Треба мислити тверезо. Та, власне, навіщо він переконує себе в тому, що і так зрозуміло?

Увечері прийшов Холоденко. Низенький, опецькуватий, з круглою прилизаною головою і маленькими хитрими очицями, Холоденко нагадував рум'яного колобка з дитячої казочки. Останнім часом він щось частенько навідувався до Погребняків, наполегливо запрошував до себе. Та й не просто навідувався, а раз у раз намагався зробити якусь послугу: то приніс Погребняковій дружині трикотажну імпортну кофточку, то ультрамодний японський транзистор. Працював же у торзі, мав таку змогу, "а таким милим людям зробити маленьку послугу — тільки приємно!" Та Погребняк добре розумів ті маневри: Холоденко на одній з кращих приміських ділянок споруджував власний будиночок, і вдячність інженера з будівельно-монтажного управління була б йому дуже до речі. Розумів, бридливо кривився, але терпів нав'язливість несимпатичної йому людини. Все одно такий тип не відчепиться, доки не виканючить того, що йому потрібно.

Цього разу Холоденко довго не затримався. Заявив, що прийшов похвалитися приємною новиною: придбав підходященького моторного човна і завтра, користуючись вихідним днем, треба неодмінно його випробувати.

— Ну і як годиться у добрих людей — замочити, щоб не протікав. — Холоденко багатозначно підморгнув і реготнув розкотистим жирним баском. — У моєї половини виникла ідейка — гайнути аж до Канева. Ви бували на Тарасовій горі?

— Не бували, все тільки збираємось, — відказала Погребнякова дружина. — Не знаю, як Пилип Степанович, а я з великою радістю туди поїхала б.

— Чудесно, чудесно! Ви не заперечуєте, Пилипе Степановичу?

Погребняк нерішуче знизав плечима. Він побоювався, що ця прогулянка згодом може обійтися йому занадто дорого. Краще б просто спочинути в себе в садку під вишнею. Але якщо хоче дружина…

— Що ж, можна й поїхати.

— Тож лягайте раніше спатоньки, а завтра о восьмій будьте напоготові. Як юні піонери, хе-хе… Про всякі там боєприпаси прошу не турбуватись: все беру на себе.

— Ну, це вже зайве, — невдоволено буркнув Погребняк. — Віра Павлівна візьме все потрібне.

— І не думайте! — замахав пухкими ручками Холоденко. — Образите! Ну, моє вам шануваннячко, я побіг. — І він викотився з кімнати.

Погребняк подумав, що на підлозі, де щойно тупцяв Холоденко, мала лишитись масна пляма. І ручка дверей, за яку він брався, теж, мабуть, стала масною… Ні, треба було відмовитись. Але завжди в таких випадках якось не вистачало характеру на пряму відсіч, а придумувати якийсь пристойний привід він був не мастак.

* * *

О чверть на дев'яту ранку на подвір'ї Погребняків зарокотав соковитий басок.

— В похід, в похід, дорогенькі! Трошки забарився, але не біда, зараз як дмухнемо — за три години в Каневі будемо! Пішли, пішли, Людочка вже нас чекає.

Людмила Петрівна, розкішна тілиста дама в прозорому капроні, з дрібно закрученими жовтими кучериками, зустріла Погребняків наймилішою усмішкою. Вона вже сиділа в човні, біля якого порався — заправляв бензином — засмаглий хлопчина у вилинялій майці. її приторно-солодкі парфуми панували над всіма іншими запахами, забиваючи навіть запах бензину.

"Медуниця", — з неприязню подумав Погребняк. Ніби спеціально створена для свого Холоденка. Такі у самісіньку душу влипнуть. І чого нас понесла лиха година?..

Його все більше дратувала думка, що ця прогуляночка згодом вилізе йому боком.

Човен був не лише "підходященький", а дуже хороший, з потужним мотором. Цікаво, скільки Холоденко дав за нього? Проте з певністю можна сказати, що той не переплатить. Розрахувався, мабуть, "послугами", які йому нічого не варті.

Тим часом Медуниця заходилася біля сніданку. З кошика з'явилася ковбаса, сир. смажена свинина, огірочки, пляшки з вином та горілкою.

— Поважаю порядочок у господарстві, — ласо примружився Холоденко. — Ось перекинемо зараз по чарчині-другій та й заспіваємо "Реве та стогне Дніпр широкий". Пилипе Степановичу, чого це ви засумували? Нехай вороги наші сумують, а ви присувайтеся ближче та наливайте біленької.

Після четвертої чарки настрій Погребняка покращав. Е, чого він справді кисне? Не подобається Холоденко? А яка, власне, різниця між Холоденком і Погребняком? І чим Погребняк кращий за Холоденка? Тим, що Холоденко лізе в очі, бажаючи відірвати кращий шматок для власної утроби? Ну, а Погребняк здає явно незавершені об'єкти, намагаючися прикрити гріхи своєї організації. А хіба не один чорт?

Погребняк остаточно відмахнувся від прикрих думок і повеселішав. Навіщо роздумувати. Хіба за довге життя і старанну роботу (а працює він не гірше за інших) не заслужив права на спокій? І хіба в Холоденка не більше здорового глузду, аніж у того дивака, що накинувся на нього вчора на вулиці?

Назустріч Ішов пароплав "Гоголь". Холоденко схопився на ноги, замахав коротенькими ручками й закричав:

— Доброго здоров'ячка, товаришу Гоголь! Як поживає Тарас Бульба?

Погребняк і собі щось гукнув: горілка зробила своє.