Максимко заздрить Рудому
Прогулянку вигадали на те, щоб людині псувати настрій. Бо треба вмиватись, нібито хтось захворіє від посмугованих рук і плям на щоках з татової авторучки. Треба вдягати голубе пальтечко, що застібається по-дівчачому, і плетену шапочку з помпоном, і тому Максимка всі незнайомі називають дівчинкою. Звісно, пальтечко він одразу ж розстібає, а шапочку розв'язує, але найгірше те, що примушують нацупити білі рейтузи та білі черевички! Ступнеш у калюжу — і вже маєш халепу. То яка ж радість од такої прогулянки? Тільки й роботи — берегтися, щоб не завезькатись.
— Погойдайся на гойдалці, — радить бабуся. — Побігай сухими доріжками.
А гойдалка набридла, а на сухих доріжках нічого цікавого не знайдеш. Якби бабуся дозволила побігати по всій Сокорівці, може, й надибав би щось потрібне. Та хіба ж пустить…
Ото й сьогодні Максимко тупцяє чисто підметеними доріжками перед будинком, знаючи, що за ним крізь вікно пильнує бабуся. Взявся, було, копати на доріжці підземний гараж для своєї автомашини і таки викопав би, та на нього відразу ж нагримав сердитий дядько комендант, який ніколи не розуміє тебе. От і гуляй!
Максимко ображено зітхає і заздро дивиться на рудого кудлатого собаку, що никає поміж будинків, шукаючи собі поживи. Цей собака — нічий. Інших собак, великих і маленьких, виводять на повідцях, а то й у намордниках. їм теж, либонь, не солодко, бо хазяї нікуди самих не пускають, а тільки водять — таких вгодованих, лискучих, і таких нещасливих. Ті собаки на повідцях теж, мабуть, заздрять Рудому, хоча він бруднющий і худий, зате його ніхто не прив'язує до себе.
Максимко сідає під остогидлим грибком, а вільний босий пес бреде, незважаючи на калюжі, з костомахою в зубах. А що йому? Його ж не взули у білі черевички, його ніхто не сваритиме, що забрьохався. Правда, собаку всі проганяють, а надто сердитий комендант, але Рудий не журиться. По всій Сокорівці немає жодної огорожі, хіба що біля школи та дитячого садка. Зате є ресторан та їдальня, там поживу можна знайти. Ось і зараз добув собі костомаху.
Максимко сидить під грибком на сухій лаві і заздрить Рудому. Він ще дужче ненавидить свої білі черевички: над усе гірша неволя!
Які бувають сни
Вони бувають різні: веселі й сумні, довгі й короткі. Інколи навіть страшні. А часто й не пригадаєш які, ніби нічого й не снилося.
Та цієї ночі сон був надзвичайний: Максимкові приснилися чарівні чобітки. Яскраво-блискучі, червоні, вони весело притупували й пританцьовували, дзвінко хлюпотіли по воді. А води було скрізь багато, бо сніг майже всенький станув, і ноги у тих чобітках були зовсім сухі. Можна було не боятись ні бабусі, ні мами: чого їх боятися, ноги ж сухісінькі!
І ще чобітки вміли так прудко бігати, що Максимко завиграшки міг кого завгодно перегнати. Навіть сердитий дядько комендант, хоч як гнався, але наздогнати Максимка не зміг.
Чобітки були не лише гарні й прудкі, вони ще вміли розмовляти! З такими не пропадеш і не занудишся. Правого звали — Чап, лівого — Чалап, вони були рідні брати.
І от, саме в ту хвилину, коли Чап умовляв Максимка побігти праворуч, де глибша калюжа, а Чалап — ліворуч, де риють чудову канаву, Максимко прокинувся. Така досада — прокинутися у найцікавішу хвилину!
Він заплющив очі — може, знову зустрінеться з чарівними чобітками, і навіть задрімав, і навіть заснув, але побачив не чобітки, а свого лютого недруга, з яким ворогує вже чотири дні, — хижого пилососа. Той безсоромний пилосос проковтнув і не віддав розкішну, золотаво-рожеву пір'їну. Такої пір'їни ніхто з Максимкових приятелів не мав, бо вона виросла на заморському птахові, і Максимко виміняв її у своєї двоюрідної сестри Наталки за майже нового пухнастого ведмедика. Від такого сну була одна рада — прокинутись.
Поснідавши, Максимко зазирнув до темної комірчини, де стояв пилосос, і показав йому кулака. Пилосос погрозливо мовчав, але Максимко вже тямив, що те мовчання нічого доброго не віщує. Досить бабусі або мамі ввімкнути пилососа в електричну розетку, той відразу ж загуде бридким голосом і намагатиметься завдати Максимкові нової шкоди. Така в нього вдача.
Помста
З неба сяяло сонце, снігу майже не стало, скрізь дзюркотіли струмочки і блищали розкішні калюжі. Бабуся визирнула у вікно і сказала, що доведеться їй піти з Максимком на прогулянку, бо без неї він залізе в болото по самі вуха.
Знову вдягати дівчаче пальтечко й шапочку, взувати ненависні білі черевички! Максимко муркнув, що йому не хочеться гуляти (та ще й з бабусею!), бо в нього болить голова і, мабуть, горло. Бабуся стривожилася і вже хотіла викликати лікаря, а то було б ще гірше, і Максимко відразу одужав.
Бабуся сіла на лаві біля будинку, а Максимко заходився вивертати залізного прута з отих граток, об які чистять ноги. Прут, хоча й був уже зігнутий, та не схотів вивертатися, зате затріщала й надірвалася підошва з черевичка. Максимко витяг ногу, черевичок роззявив рота. Ага, так тобі й треба! Він знову запхнув ногу за гратки й ретельніше відірвав підошву. Потім одірвав на другому, щоб обидва знали: з Максимка знущатися годі!
— Що ти накоїв? — зойкнула бабуся. — От лишенько з таким неслухняним хлопчиськом! Такі черевички пропали!
Нехай пропали, зате й Максимка більше не мордуватимуть. Він зловтішно заляскав на ганку відірваними підошвами. То було так смішно, що Сашко, Маринка та Лесик аж за живіт ухопилися. Та не сміялася бабуся.
— Не сміятись, а плакати треба! Ти розумієш, скільки людей працювало, щоб твої черевички зробити, а ти враз перевів… Ану, марш додому! Ось нехай мама прийде, знатимеш!
— Бабусю, — заквилив Максимко. — Бабусенько, я більше не буду…
— Що там — "не буду", як ти їх вже знівечив. Додому іди!
Максимко захлипав.
— Я в старих черевичках ходитиму… Ну, бабусенько…
— Біда мені з тобою. Тоді сиди тут, чекай на мене. І гляди — ні кроку звідси, чуєш?
І бабуся поїхала ліфтом на восьмий поверх по старі черевики.
Максимко покірно сів на лаву, але саме тут надбіг Рудий і запитливо глянув на Максимка: "Чи не забув мені гостинця?" Максимко, звісно, не забув і пригостив Рудого коржиком. Собака ковтнув коржик, ніби муху. Щоб потішити Рудого, Максимко скочив з лави й заляскав підошвами. Рудий здивувався, схилив набік голову, а далі розвеселився й почав гасати навколо Максимка. Сашко, Маринка та Лесик і собі стали вистрибувати. Максимко ляскав підошвами, черевички роззявляли роти, і всі вони веселилися.
Ото якби ліфт зупинився десь по дорозі з восьмого поверху і бабуся посиділа там трохи! Та ліфт, на жаль, не зупинився, й бабуся занадто швидко повернулася з сумкою — привезла старі зимові черевички. Максимко перевзувся, але зимові черевички йому були вже затісні.
— Ну що його робити? — засмутилась бабуся, і сховала до сумки білі, роззявкуваті, хоча Максимко їх просто б викинув. — Бачу, доведеться нові купувати.
І Максимко з бабусею пішли до магазину по нові.
Зустріч
У магазині "Взуття" на довгих полицях стояли всякі черевики та чобітки. Були тут і такі маленькі, аж смішно на них дивитись, і такі, як на Максимкову ногу, й зовсім великі. Бабуся вирішила купити Максимкові чобітки й почала добирати. Але всі вони були не ті. Максимко розумів, що то не його чобітки. Бабуся все приміряла — то такі, то інші, але жодні Максимкові не подобалися, а чому — він і сам гаразд не знав.
Нараз він побачив ї х. Червоні, блискучі, вони посміхалися з полиці до Максимка, як до свого доброго товариша. Так, це були справді вони!
— Оці! Бабусю! Оці! Хочу!
Продавщиця зняла з полиці червоні чобітки, і вони самі наскочили Максимкові на ноги. Максимко побіг по* магазину, ніби на крилах його понесло.
— Прривіт! — радісно привітався правий — Чап.
— Здоррров! — любенько рипнув лівий — Чалап.
А продавщиця сказала:
— Якраз на парубка чоботи. І не думайте довго — беріть.
Бабуся пішла до каси платити за чобітки. Максимко не став їх знімати, а в коробку з-під чобітків продавщиця впакувала старі зимові черевики.
Потім вони з бабусею пішли гуляти.
Бабуся вже не боялася, що Максимко ступне у калюжу, а Максимко, на радощах, звісно, не оминав жодної. Бо чобітки зовсім не боялися води, а від болота, сказала бабуся, їх можна легко відмити.
Якщо ж на дорозі не траплялось калюж, чобітки несли Максимка до низеньких пагорків підталого снігу, вони де-не-де ще біліли. От здорово — місити ногами той сніг! Максимко сміявся, чобітки сміялися, навіть бабуся, трохи перегнівавшись, теж засміялася.
Чап і Чалап знайомляться з новим своїм житлом
Чапа з Чалапом після прогулянки добре помили, і вони знову заблищали; все ж бабуся сказала, що під ліжком чобіткам не місце, бо це ж таки гумові чобітки, а не білі черевички. Отож нехай стоять у куточку в передпокої.
Максимко насурмився. Бач воно як! Можна подумати, що ці осоружні черевички кращі за чобітки: вже чобіткам і місця в кімнаті немає…
Він тихенько витяг з бабусиної сумки своїх білих мучителів, — зараз він їм ще й не таке зробить! Вискочив на площадку сходів до сміттєпроводу і тільки хотів їх туди вкинути, як бабуся наздогнала і схопила за руку.
— Ти що надумав? Мало тобі, що ти їх подер? Зроду-віку в мене не було таких ловких черевичків, і в тата не було, і в мами… А ти? Немов паненя вередливе!
— Я не паненя…
— А хто ж ти такий? Нічого не вмієш цінувати. Ні, вже тепер як не проси, як не моли, а таки поскаржуся мамі!
Поскаржитися мамі — то було для Максимка найгірше.
— Краще татові… Мамі не треба…
— Тоді я сама тебе покараю. Не підеш сьогодні гуляти і станеш у куток. Ач який!
Став Максимко в куток у передпокої — там, де стояли його чобітки. Хто-хто, а вони його зрозуміють! Але чобітки якось невесело червоніли й докірливо порипували. Може, за Максимкову провину, а може, й тому, що їх поставлено у передпокої, а не в кімнаті.
— Нічого, що не підемо сьогодні гуляти, — шепнув їм Максимко. — Зате я вам покажу всю нашу квартиру.
— Нам гуляти розхотілося, — рипнув Чап.
— А ти не здумаєш і нас повкидати в сміттєпровід? — підрипнув Чалап.
— Я! Вас? Та ніколи в світі! Я вас нізащо не скривджу!
— Будемо сподіватися, — стримано рипнув Чап.
— Побачимо, — мовив Чалап.
Максимко ніскілечки не дивувався, що чобітки вміють розмовляти: про це він дізнався, як уперше побачив їх уві сні.
— Максимку! Виходь з кутка, мий руки та йди обідати!
І ото ж ніколи не забуде бабуся нагадати про руки.