Як у Чубасика сміх украли

Вечір.

За селом у чорній імлі спить ліс. Взимку під сніговим наметом він спить тихо-тихо. Одна біла берізка ніби спросоння вибігла з узлісся і зупинилася біля самої Марійчиної хати.

Дряпає змерзлими вітами зацукроване морозом вікно — проситься до теплої домівки.

Марійка сидить перед грубкою. Як весело палахкотять сухі дрова! З живих золотих жарин — чарівних цеглинок виростають казкові химерні палаци, розсипаються, сивіють і знову яснішають — ще кращі, ще чарівніші.

Мама прилягла на часинку, та й сон її зморив. Нехай собі спить, Марійка не стане її турбувати — мамі ж рано на роботу на ферму до своїх корів. Марійка тихенько підкидає ще дров у грубку, щоб ясніше палало. І шоб виростали з живогогарячого золота казкові палаци. Мружить очі, усміхається…

Зараз прийде він. Він завжди приходить о цю пору, коли в хаті так тихо, коли ніхто не перешкоджає. Чш-ш! Здається,вже йде…

Марійка завмирає, прислухається.

Стукає в шибку береза… Рідно дихає зморена мама… Зненацька стрельнуло в грубці, віялом розсипались іскри…

І тоді — тихими оксамитовими кроками входить він, весело, по-змовницькому блищить зеленими очима й сідає біля Марійчиних ніг.

— Ти чекала на мене?

— Дуже чекала! Як добре, що ти прийшов! А про що ти мені розповіси сьогодні?

— Сьогодні я розповім тобі про те, як у хлопчика Чубасика вкрали сміх. Хочеш послухати?

— Ой, хочу!

Марійка зручніше вмощується, тамує дихання…

ЧУБАСИК ТА ЙОГО ДРУЗІ

— Дзень!..— продзвенів синій лісовий дзвіночок.— Дзелень!.. День добрий, Чубасику! Дзень-дзелень! Добрий день!

Синій дзвіночок був дуже задоволений з себе, адже він перший привітав сьогодні у лісі веселого хлопчика Чубасика. І хоч голос у дзвіночка був слабенький, Чубасик почув його і засміявся щасливо:

— Добрий день, дзвіночку! Привіт вам, високі дерева! Світи вам сонце, зелені трави!

— Дзень! — продзвенів ще раз синій дзвіночок. — Дзелень!..— Йому, дзвіночкові, так хотілося розповісти Чубасикові про лісові новини, але він знав лише два слова: дзень-дзелень, тобто — добрий день.

А ліс уже, радіючи, запрошував Чубасика до себе в гості. Стрункі білоногі берізки простягали йому тремтливі дружні віти: "До нас, Чубасику!" Соковиті трави встеляли м'яким

килимом йому дорогу: "Ми з тобою, Чубасику!"

Сиво-зелений столітній дуб, зачувши срібний хлоп'ячий сміх, скинув Чубасикові в дарунок молоденького лискучого жолудя. Бо сміявся Чубасик завжди так весело та щиро, що навіть непривітні ворони, похмурі птахи, били лихом об землю і зліталися в танок.

Заєць Лапчак похапцем озув ликові постоли й сміливо вибіг із своєї вбогої луб'яної халупки, а за ним і зайчиха Лапчачиха і зайчатко Лапчачатко. Адже зараз, коли в лісі лунає дзвінкий Чубасиків сміх, нікому й на думку не спаде кривдити полохливого зайця ані його сім'ю.

Лагідна бабуся — білка Клопотуха — гостинно винесла з комори для Чубасика найсмачніший горіх — стиглий та золотистий. Бо хіба ж не Чубасик допоміг їй ті горіхи збирати на зиму?

А подивилися б ви на синичку Чепурушку! Вона так і пурхала над головою Чубасика, видзінькуючи йому найщиріші привітання, і навіть зробила в повітрі мертву петлю, мов маленький льотчик-ас! Це ж бо Чубасик урятував її торік, коли вона жовторотим пташеням випала з гнізда і мало не потрапила в гострі зуби лисиці Облудниці.

— Так! Так-так-так!— почулося з листатого клена.

То мудрий птах дятел Ковалик вистукував телеграму-привітання хлопчикові, що срібно сміється. Дятел Ковалик змалечку вивчив і досконало знав телеграфну мову, хоча й не вживав ніколи тире, а самі лише крапки — така була в нього звичка. До того ж він був знаменитий лісовий лікар.

А старий приятель дятла Ковалика — буркотун їжак Стобурчак—вмить пригладив свої голки, щоб Чубасик ненароком об них не поколовся. Щоправда, кілька голок на спині Стобурчака відстовбурчилося, але на них було наколено червонобоке лісове яблучко.

Ось задерикуватий русявий чубчик замелькав серед кущів, ось чистий веселий голос хлоп'яти задзвенів, залунав лісом. Вибіг Чубасик на велику галявину, а за ним пострибав заєць Лапчак та пошкутильгав їжак Стобурчак. Стали вони в піжмурки гратися, випало водити Чубасикові. От відлічив він до десяти й почав друзів шукати. їжак Стобурчак зарився під торішнє листя—не помітиш. А заєць Лапчак за старий пеньок присів, та забув свої довгі вуха сховати. Помітив ті вуха Чубасик: "Знайшов! Знайшов! Стрибай-но сюди, Лапчаче!"— та як засміється!.. Враз навкруги квіти пелюстки розкрили, а з-за хмарки здивоване сонце визирнуло. І ніхто не почув, як у високій траві прошелестіло щось, просичало злостиво:"Цей с-сміх!.. Це с-сонце!.. Ну, с-стривай, я тобі нас-с-сміюся!"

ДЕНЬ ТАЄМНИЧИХ ПРИГОД

— Другого дня вранці лисиця Облудниця прибігла до їжака.

— Ой, чи чув ти, їжаче, чи чув, Стобурчаче, що заєць Лапчак на тебе плете?

— Заєць Лапчак? А ти не брешеш часом, руда? Що ж він такого може плести?

— Ох, серденько, та чи я коли брехала?.. А заєць сміявся з тебе за те, що, мовляв, лапи твої криві та короткі.

— Чи він гнилої капусти об'ївся? — обурився їжак Стобурчак.

— Та я його, куцохвостого, зараз так поколю, що навіки затямить! — І покотив зайця Лапчака колоти.

А Облудниця майнула до нори борсука Хропунця.

— І як ти, Хропунчику, таке терпиш? Як твоя голівонька не заболить? Не одна я, всі у лісі дивуються…

— А то ж чого? — кліпнув спросоння Хропунець.

— Таж той навіжений соловейко Співун над самісінькою твоєю норою гніздо своє звив! Солов'ята пищать, спокою од них немає. Ще й нахваляється, нахаба, тебе, борсуче, співати навчити.

— Ти диви,— набусурманився борсук,— а я й не помічав.

— Гей, соловейку, ти чого без мого дозволу тут гніздо вимостив?

— Ану, забирайся під три вітри, бо зараз куща підрию, гніздо твоє понівечу!

Тим часом лисиця білці Клопотусі брехнула, нібито її хоче виселити з дупла столітнього дуба ведмідь Гуп-Туп-Медолюб, бо те дупло йому під власну, ведмежу, квартиру потрібне.

— Та де ж його совість? Бурмило кудлатий, бодай би його бджоли скусали! — заголосила білка Клопотуха.

— Де ж мені на старість подітись?

Сороці Вітрогонці нагадала лисиця про якусь давню образу на зозулю Викрутасиху, а зозулі — на сороку щось невірнешепнула.

І почубилися Зозуля з сорокою, аж пір'я посипалося.

На що вже кущі та дерева мовчазні та спокійні, а як попобігала, як покрутила хвостом поміж ними лисиця Облудниця,то й вони закомизилися. Дерева сучки вусібіч націлили: "Без нас — лісу немає, ми — головніші, а кущі та трави — то так собі, абищо!" Шипшина з глодом одне на одного колючки нагострили… Вільха, послухавши шепіт Облудниці, звела наклеп на березу, немовби та навмисне відбілює кору, щоб перед іншими деревами похизуватись.

І таке заколотилося — хоч з лісу тікай!..

А лисиця Облудниця по лісу гасає, метляє хвостом з галявини на галявину і такечки ревно всіх умовляє:

— Та не сваріться ж бо! Ой лишенько, ой горенько, ані ладу, ні спокою… А все тому, що немає в лісі справжнього хазяїна. Треба, треба нам, звіроньки, старшого над собою мати. Він і раду добру дасть, і сварку розсудить, і винного, як треба, покарає. А без хазяїна що? Не ліс — гармидер…

Чи й правду лиска каже, — почали прислухатися до лисчиних слів звірі.— Може, й не завадило б хазяїна над собою мати. Та обрати кого? Хазяйнував колись ведмідь Гуп-Туп-Медолюб, та давно сам відмовився: дуже спати любить.

— Є, звіроньки, є в мене на прикметі хоро-о-оша хазяйка! Вона швидко дасть лад! — крутнула хвостом лисиця Облудниця.

— Так-то так,— простукав дятел Ковалик.— А хто ж вона така? Ти не сама, бува, в хазяйки мостишся?

-І, таке вигадав! Я й гадки такої не мала, всі мою сумирність знають. А хазяйку я швидко сюди приведу,— самі побачите: і розумна ж яка, а що добра, а що вже справедлива!

І майнула лисиця Облудниця кудись у темнії хащі кликати майбутню хазяйку лісу.

Хто знає, чим би той недоладний день закінчився, коли б саме не прийшов до лісу Чубасик. Прийшов, засміявся дзвінко та радісно, і відразу, як завжди, здивоване сонце з-за хмарки визирнуло.

І вмить усі немов од лихого сну прокинулися, про дурні свої сварки забули.

"І навіщо мені зайця Лапчака колоти? — зупинився їжак Стобурчак.— Де ж таке видано, щоб наш заєць Лапчак із когось сміявся? Він радий, коли його самого не кривдять".

"Чого це я присікався до соловейка?— почухав потилицю борсук Хропунець.— Таж мої борсученята дужче за солов'ят шарваркують, а кому воно вадить? І чому я повірив Облудниці, нібито соловейко нахвалявся співати мене вивчити? Воно, либонь, і непогано було б, але ж я — статечний борсук, а не пташина яка…"

Втерла сльози старенька білка Клопотуха, сама собі дивуючись, що лисчиним брехням повірила: "Та хіба ж ведмідь влізе в оце дупло? Може, одну лапу сховає".

"Чи не тю на нас?"— схаменулися сорока Вітрогонка та зозуля Викрутасиха і давай одна перед одною вибачатися.

Але що це? Мелькнула руда пляма серед кущів, і на галявину вискочила лисиця Облудниця. А за нею прошелестіло щось і застигло в траві, немов чорна гілляка.

— Агов, звіроньки!— заволала Облудниця.— Куди ж ви поділися? Ідіть швидше сюди, я вам хазяйку привела!

Та ніхто вже не слухав лисицю. Щедро світило сонце, виспівував у верховітті дерев вітрець, видзвонював Чубасиків веселий голос.

Схилилася Облудниця до чорної гілляки, очей звести не сміє. Злісне сичання почулося з високої трави: "Знову він!.. Знову с-с-міх!.."

Аж ось і Чубасик на галявину вибіг. Щезла миттю Облудниця, зникла чорна гілляка, тільки трава сколихнулася…

Оббігав Чубасик усі свої улюблені куточки, сипнув у дупло білці Клопотусі жменьку цукерок, пригостив медмедя солодким медяником, мудрому птахові дятлу Коваликові нові окуляри приніс, побавився з зайчатком Лапчачатком і, стомлений, ліг собі в холодочку під столітнім дубом спочивати.

Ліг та й заснув.

— Тихш-ше!.. Тихш-ше!.. Чубасик спить,— лагідно зашелестів по лісу вітрець, а вайлуватий ведмідь Гуп-Туп-Медолюб навшпиньки притупцяв та й сів на великій галявині — охороняти Чубасиків сон.

Наче й пильно охороняв Чубасика Гуп-Туп-Медолюб,— на всі боки озирався, ні разочка не задрімав, борсука Хропунця, що ненароком наблизився, геть прогнав, на сороку Вітрогонку лапою насварився, а чогось таки недогледів…

Прокинувся Чубасик якийсь сам не свій.