Лісовик

Славко, Василько та Петрик заходилися складати з кубиків будинки. А Яринка з тих кубиків, де намальовано літери, складала слова. Слів вона вміла ще не багато, і кубиків Яринці вистачило, ще й залишилися. Тому Славко узяв Яринчині кубики, щоб збудувати ще й башту. "Подумаєш, літери!"

— Диви, який хитрий! — закричав Петрик і забрав собі трохи кубиків.

— Не займай! — Славко відіпхнув Петрика. — Я все одно краще за тебе вмію будувати.

— А ти не штовхайся! — і Петрик сам штовхнув Славка. Славко спіткнувся об будиночок, що збудував Василько. Кубики розсипалися, а Василько заплакав. Хоч будиночок він збудував маленький і зовсім кривий.

— Ну-у, що ж це ви? — дорікнула Марія Степанівна. — Так не годиться.

— Еге, а чого він кубики хапає? — буркнув Славко.

— А він перший штовхнув мене! — сердився Петрик.

А Василько тільки хлипав.

— Знаєте що? Будуйте всі троє разом. Тоді й будинок веселий вийде, і кубиків вистачить, — порадила Марія Степанівна.

— Добре, — сказав Василько.

— Не хочу, — сказав Петрик.

— А я з ними не граюся, — сказав Славко. І відійшов геть.

Вони, правда, швидко помирилися, але Славко щось таке собі надумав.

— Ба-а, а можна, я піду до Майстра? — спитав він бабусі, коли прийшов з дитсадка додому.

— Тоді, як прибереш свої іграшки. Ти поглянь — нелад який.

Але Славко покрутився-покрутився та й шасть поза двері.

Майстер жив зовсім близенько — перебігти вулицю і вже. Та ще й вулиця тиха — ні трамваїв, ні автобусів. Ото Славко й побіг до Майстра. Привітався чемненько.

— Чого тобі, синку? — запитав Майстер.

— Я… можна мені подивитися, як ви працюєте?

— Дивись, як тобі цікаво.

Ще б не цікаво! Всі казали, що в Майстра золоті руки. Які штуки він уміє вирізати з дерева! Виріже голуба, і то таки голуб, а не ворона. Сову виріже — де б не став, все та сова лупатими очима на тебе дивиться. А найліпше вирізав Майстер з коріння різних чоловічків. Веселого виріже — всім аж сміятися хочеться; сумного — всім сумно стає. А недавно вирізав дуже кумедного: глянеш на нього — й здається, що той чоловічок тебе передражнює. Що й казати, такого славного Майстра, мабуть, у цілому світі немає.

— Ой, а то що за розкаряка? — показує Славко в куток.

— То корч, я його в лісі над болотом знайшов. Ось іди сюди.

Майстер узяв Славка за плечі й одвів вбік.

— Ну-бо, придивись, на кого він скидається?

— На кудластого діда.

Корч таки скидався на веселого бородатого діда з вузлуватими розчепіреними руками. Дід присів, ніби збирався піти в танок — навприсядки.

— З нього я зроблю діда Лісовика. Він же он який веселий, мудрий і трошки лукавий. Правда?

— Правда, — погодився Славко, і йому здалося, що Лісовик хитро йому підморгнув. — Скажіть, а ви не можете вирізати мені кубики? Багато-багато. Мені в дитсадок…

— Та хіба у вас в дитсадку їх немає?

— Є, але вони всі з магазину. А я хочу принести такі, яких там немає. І щоб вони були дуже міцні. Тоді я сам збудую з них найкращий будинок. Я ж умію найкраще!

Майстер узяв дерев'яну рейку, розпиляв її навпіл, а кожну половину ще на десятеро розрізав.

— Буде з тебе?

— Буде, — зрадів Славко. — Спасибі!

Тут Майстра саме покликали.

— Погуляй трохи, я зараз, — сказав Майстер та й пішов.

Славко полічив свої кубики: їх було двадцять, до двадцяти Славко давно вмів лічити.

"Поки Майстер прийде, я собі на них геть усі літери понаписую", — міркує Славко.

— Хи-хи-хи, — почулося з кутка.

Славко здивовано озирнувся. Нікого. Може, вчулося? Може, то на вулиці хтось засміявся?

Він узяв Майстрового великого олівця, — ним так добре писати, ніби маслом мазати, — й заходився виписувати на кубиках літери.

Найкраще Славко вмів писати літеру А, бо знав її майже зроду. Тому й написав А аж п'ять разів. Літеру Р Славко любив і вже здорово вмів вимовляти: "ррр…", і він написав її чотири рази. Двічі написав К — вийшло дуже ловко.

"Тепер напишу В — дуже просто, тільки дашок над Б зігнути, — й написав два В. — А зараз… ой, вже всього п'ять кубиків залишилося. Мабуть, не вистачить на всі літери. І нащо стільки понаписував А та Р? Якби писав по одній літері, тоді, може, й вистачило б кубиків. А скільки ж усіх літер?"

Славко замислився.

— Хи-хи-хи… Не знаєш літер, — заскрипіло з кутка.

Що таке? Може, то Петрик підглядає? Визирнув за двері, глянув у вікно, але нікого поблизу не побачив.

— А! — сказав Славко і швиденько дописав по одній літері на кожному з решти кубиків: И, І, Е, Т і Ч. Далі писати вже не було на чому, а він же не написав літеру С, тому навіть свого імені не зможе з кубиків скласти. І чому не попросив Майстра більше нарізати?

— Хи-хи-хи… Таж кожен кубик має по шість боків, чого ти журишся? Проте і з цих літер можна скласти чудесні слова, — знову заскрипіло з кутка.

Тепер вже Славкові було не до літер: він зрозумів, що то говорить корч! Та який там корч, то вже був справжнісінький дід Лісовик. Він хитро поглядав на Славка очицями-щілинками, пригладжував довгу скуйовджену бороду, навіть випростався на своїх кривих ногах. І хихотів.

— Ти чого смієшся? — крикнув Славко й відскочив до дверей. Якби Лісовик схотів його схопити, Славко б миттю гулькнув за двері.

— Сміятися завжди краще, ніж плакати, — відказав Лісовик. — І рухатися краще, аніж стояти на місці, як оце я зараз.

— А я тебе не боюся! — хоробро сказав Славко, намацуючи клямку на дверях.

— То чому ж за клямку тримаєшся? Ти — боягуз?

— Хто — я боягуз? Я собі дивлюся, чи двері не заклацнулися. Ось позбираю кубики та й піду. Буду я боятися якогось там корча!

— Я не "якийсь там корч"! — образився корч. — І не "розкаряка"! Я — Лісовик-чарівник. Я все можу!

— Ой-ой-ой! А ходити можеш?

— Тут — не можу, — Лісовик зітхнув. — Бо сюди мене приніс Майстер, а він теж чарівник.

— Майстер — чарівник? Ще щось скажи!

— Слухай, а ти можеш оживляти дерево?

— Не можу, — признався Славко, бо він таки не міг.

— О! А Майстер може. Подивись!

Славко озирнувся. Йому закивали головами всі веселі й сумні дерев'яні чоловічки, сова лупнула очима, голуби завуркотіли…

— Майстер — чарівник! Майстер — великий чарівник! — зашелестіло, зашепотіло, зарипотіло по майстерні. Славко аж закляк біля порога. А як сова зараз кинеться на нього й довбоне своїм дзьобом?

— Сова не довбане, — заспокоїв Славка Лісовик, видно він умів читати думки. — Без Майстра тут ніхто не може зрушити з місця.

— Ніхто-ніхто?

— Так, навіть я, — сумно скрипнув Лісовик. — От якби ти пересадив мене через поріг, то я б миттю дістався до свого рідного лісу.

— Еге… А що мені Майстер скаже?

— А ти поясни йому, що я дуже нудьгую за лісом. І в лісі у мене повнісінько важливих справ. Майстер зрозуміє й не гніватиметься.

— Ні, — похитав головою Славко. — Так не можна.

— А хочеш, я зачарую твої кубики? — ласкаво сказав Лісовик.

— Хочу! А що з них тоді буде?

— О! З них буде… Побачиш, що буде: дуже гарне!

— Ну зачаруй!

— А перенесеш через поріг?

— А ти тоді не одуриш?

— Слово Лісовика — не одурю! А слово Лісовика — надійне слово, запам'ятай це.

— Знаєш що, — сказав Славко, — давай запитаємо в Майстра.

— Але ж його немає, а мені швидше треба до лісу. Майстрові я подарую дуже гарного корча, так що шкоди нікому не буде.

— Як же ти подаруєш, ти ж до лісу підеш?

— Нехай Майстер прийде на те місце, де він мене знайшов, і гукне: "Лісовиче-чарівниче, тебе Майстер кличе!" Не забудеш?

— Не забуду: "Лісовиче-чарівниче, тебе Майстер кличе!" Ну, добре, перенесу тебе через поріг, а ти зачаровуй кубики.

— То слухай уважно: тобі треба поділити ці кубики на рівні частини… Тільки не помилися, бо лиха накоїш!

— Та поділю, чого б я помилився. Ти зачаровуй швидше!

Ніде правди діти, Славко дуже не любив уважно слухати. Він і маму не завжди уважно слухав, а тут — якийсь лісовий корч береться його, Славка, повчати! З нетерплячки він аж притупцював на місці. І побачив, що кумедний дерев'яний чоловічок і собі притупує— передражнює. Славко показав йому язика, чоловічок знову передражнив.

Лісовик скрипучим голосом все щось пояснював та пояснював, але отой дерев'яний штукар зовсім-таки не давав слухати. І чого кривляється? Дати б йому доброго щигля по дерев'яній голові!

Лісовик скінчив рипотіти і глянув на Славка:

— Ну, зрозумів?

— Умгу, — відказав Славко, правда, не зовсім упевнено.

Лісовик змахнув руками, й кубики, мов живі, попідскакували й вишикувалися в один довгий ряд.

— Тепер вони зачаровані. Гляди ж, усе зроби, як я звелів! Ну, перенось через поріг.

Славко підхопив Лісовика попідруки й витяг його за двері. Тоді повернувся до майстерні й швиденько поділив кубики на дві рівні частини — по десять. Обидва десятки кубиків ніби зрослися, і…

Біля Славкових ніг заворушилися два якихось довготелесі чудні створіння. В одного була риб'яча голова, але не було ні рук, ні ніг. Друге зовсім не мало голови, зате в нього був риб'ячий хвіст. Синьо-зелені на колір, вони плюскотіли й хлюпотіли, ніби були повні водою і от-от могли розтектися. Славко аж рота розкрив.

Розкрив рота й дерев'яний чоловічок, але Славкові було не до нього.

— Ой, бабуся ж казала, щоб я недовго… — і, вдаючи страшенно заклопотаного, Славко подався до дверей.

— Ми з тобою! Ми з тобою! — захлюпали чудні створіння.

— Чого це ви зі мною? — скрикнув Славко. — Я вас не хочу!

— А ми — твої! Нас ніхто не схоче, бо ми — покручі, — захлюпала одна. — Я — ВАБЕРБАРВА.

— Еге, покручі, — заплюскала друга. — Я — ТАКРИЧІРКА.

— Це ви все придумали, — розсердився Славко. — Таких слів не буває!

— А звісно, не буває… Якби не ти, то й ми не стали б покручами. Чому ти не дослухав, що казав Лісовик?

— Чого ж не дослухав? Він казав — розділити кубики на рівні частини…

— А на скільки рівних частин треба було розділити?

— Я… та отой мене все передражнював… Я гадав, аби на рівні…

— Гадав! — забулькала Вабербарва. — Тепер бачиш, що ти наробив?

— Будеш глядіти нас завжди, — хлюпотіла Такричірка. — Бо хто ж нас глядітиме?

— А ми були б такі гарні, якби ти вмів слухати! — булькотіла Вабербарва. — А тепер ми он які…

Вабербарва з Такричіркою гірко заплакали. А Славко скочив до дверей і стрімголов помчав до майстерні.

* * *

Вранці Славко прокинувся й нишком озирнувся по кімнаті.