Вячеслав Іванович

Сусіди подейкували, що Вячеслава Івановича б'є дружина. То була неправда, дружина його не била, зате їла поїдом. І він так звик до цього, що якби одного чудесного дня Ганна Миколаївна перестала його точити, Вячеславові Івановичу навіть чогось бракувало б.

Він був літній, вже підкотило під шістдесят, тихий, сором'язливий чоловік і, здавалося б, приводів для домашніх баталій дружині не подавав. Але то тільки могло здаватися сторонній людині, а Ганна Миколаївна знала його, мов облупленого. Вся біда була в тому, що її м'який, делікатний чоловік усе своє життя закохувався. Мовчки, безнадійно — він ніколи не зважувався признатися об'єктові чергової закоханості про свої палкі почуття, але закохувався невгамовно. Ганна ж Миколаївна була жінка практична, отож свого часу скористалася кількадобовим захопленням нею молоденького рахівника з якоїсь незначної, як і сам, контори й рішуче оженила його на собі. В ті часи не треба було довго чекати в загсі на роздумування: просто приходили й розписувалися, лише прихопивши з собою паспорти та двох свідків. Коли захоплення Ганнусиною молодістю та свіжістю минуло (красунею вона ніколи не була), Вячеслав зрозумів, що він уже людина жоната, і то назавжди. Воювати було пізно, та Вячеслав Іванович узагалі не вмів воювати. Навіть під час війни в перший же день на фронті дістав поранення (правда, почесне — в груди, а не в спину), довго лікувався в тиловому шпиталі, в тому ж таки шпиталі й пропрацював до демобілізації на посаді медстатистика. Потім заклацнула його в шлюбний капкан Ганнуся, молоденька моторна санітарка.

Життя круто змінилося, дружина тримала його в руках, як досвідчений жокей іподромного коня, проте потайки лишився таким же невгамовним прихильником жіночої краси. Його ніжна душа, мов тонка павутинка, завжди вібрувала перед подихом чарів кращої половини людства. Тільки до цієї половини він уже багато-багато років не зараховував власної дружини. Звісно, їй в очі ніколи б не наважився признатися в такій крамолі.

А що Ганна Миколаївна була жінкою пронозистою, то наївний Вячеслав Іванович ніколи не вмів приховати свого стану від її невсипущого ока. На жаль, навіть коли подружжя постаріло, сцени й скандали в сім'ї не затихали, бо душа Вячеслава Івановича залишалася юною. Ті скандали стали просто лаконічними. Замість істеричних та багатослівних монологів (діалоги взагалі не відбувалися), покрики дружини до свого чоловіка стали гранично короткими та окресленими.

— Ти, старий цапе, знову вшелепкався? Наша ж дочка старша за неї?

Дочці й справді вже давно перебігло за тридцять. Понуркувата й негарна, вона втратила надію вийти заміж. Але яке це мало значення? Вячеслав Іванович просто не міг не захоплюватися жіночою принадністю і — боже ти мій! — скільки щирої ніжності пропадало марно. Ніжності! Цього дефіцитного в наш час НТР та прагматизму почуття. І тоді його сині, як травневе небо, очі починали світитися майже потойбічним сяйвом, сива клинцювата борідка, за яку дружина й прозивала цапом, набирала якогось імпортного вигляду, а сиві вуса по-бойовому вигострювалися, неначе шпаги мушкетерів. Приховати свою закоханість Вячеслав Іванович не умів, її помічали не лише дружина, а й співробітники й тихцем посміювалися. Він те все терпів, як справжній ідальго.

І ще Вячеслав Іванович любив читати романи, що, на думку дружини, було пустим марнуванням часу. Та якщо у власному житті Вячеслава Івановича жодна його потаємна мрія не збулася, то бодай у долях літературних героїв, переживаючи їхні високі та благородні почуття, мав удовольняти душу. О, тоді він не був непомітним рахівником та "цапом", за в'їдливим визначенням дружини, ні, він ставав палким юнаком — благородним та сміливим, якщо це був роман стародавній, або ерудованим правдолюбцем — у романах сучасних. Та коли б там не було написано роман, кохання, якщо не героя, то пристрасного читача, було справжнє, чисте й на кілька порядків вище за літературне.

Отак він і жив. До пенсії залишився один рік, коли скоїлося те лихо.

Вячеслав Іванович ішов собі до бібліотеки, й серце йому нічого не віщувало. Саме була субота, він мав удосталь часу походити поміж стелажами, лагідно голублячи рукою корінці книжок, і, не поспішаючи, вибрати собі щось до душі. Бібліотекарка добре знала його й завжди дозволяла самому вибирати книжки.

Та цього разу в бібліотеці було досить людно. Читачі сиділи в читальному залі, там же стояла трибуна, з якої бібліотекарка розповідала про якусь повість. Цієї повісті Вячеслав Іванович не читав, прізвище автора, точніше авторки, чув уперше, але він делікатно присів на краєчку вільного стільця і став уважно слухати.

Якщо вірити бібліотекарці, повість була гарна й цікава, а головне — повчальна. Потім виступило ще декілька читачів (здебільшого читачок), котрі, мабуть, спеціально для даного так званого "міроприємства", прочитали повість і тепер добросовісно переповідали її. Було нуднувато, всі хвалили майже однаковими словами, і ніхто, бодай для годиться, не покритикував. А покритикувати ж, певно, знайшлося б за що. На щастя, читацька конференція тривала недовго, читачі порозходилися, а бібліотекарка мала змогу поставити галочку в плані проведення читацьких конференцій.

— А ви, здається, не читали цієї книжки?— запитала бібліотекарка у Вячеслава Івановича, коли той підійшов здати прочитане та взяти нове. Вячеслав Іванович сконфузився і пробурмотів, що не мав часу. Справді, вільного часу зараз майже не було, бо в конторі йому додали роботи, аби мав більший заробіток та одержав пристойну пенсію. І в бібліотеці став менше бувати, он навіть не знав про цю читацьку конференцію.

— То, може, дасте мені цю повість зараз?

Бібліотекарка, мило посміхаючись, подала не дуже об'ємисту книжку, зате з претензійною назвою і фотографією авторки. Ах, навіщо було друкувати видавцям ту фотографію! Бо, поглянувши на неї, Вячеслав Іванович завмер, ніби передчуваючи свою загибель.

На фотографії авторка справді була гарна: миле личко, великі очі… Хто зна, чи була вона вродливою і в житті, але з портрета її сумовитий погляд влучив чутливому Вячеславові Івановичу в самісіньке серце.

Повістину він прочитав, та де — прочитав: читав і перечитував, від чого загальмувалася його робота в конторі, а додаткова робота то й зовсім прив'яла. А це ж мало позначитися на його пенсії! І вдома, й на роботі він раз у раз ‘тихцем зазирав за обкладинку, милуючися фотографією авторки. Можливо, йому б сама повість і не сподобалася, якби не та фотографія. Хоча й про кохання в ній писалося, а ця тема була домінуючою для Вячеслава Івановича, проте якось побіжно. Авторка більше налягала на проблему виховання, а ця проблема ніколи по-справжньому не цікавила. Доньку та самого Вячеслава Івановича виховувала дружина, правда — його без відчутних наслідків, і була б надзвичайно здивована, аби її чоловік зненацька взявся б до виховання дочки, хоча за віком уже годилося б виховувати онуків, котрих, мабуть, не судилося мати.

Отож читав, перечитував, милувався фотографією і, здавалося б, нічого небезпечного в цьому бути не могло. Але то тільки здавалося. Дружина своїм натренованим оком уже помітила, як синьо заясніли чоловікові очі, виглянцювалася борідка й вигострилися вуса. Старий цап знову закохався! І це зараз, коли треба останній рік добренько попрацювати заради пенсії. Що з тим йолопом діяти?!

Найгірше було те, що Ганна Миколаївна, при всьому старанні, ніяк не могла знайти і знешкодити винуватицю цієї мороки. З даних прискіпливої жіночої розвідки виходило, що її просто не існувало в природі. Але разом з тим — не могло не існувати, бо всі симптоми криком кричали про те, що вона є! На якусь там нікчемну книжечку, котру чоловік весь час тягав із собою, Ганна Миколаївна, звісно, подумати не могла.

Вячеслав Іванович напитав у бібліотеці довідника з адресами письменників. І тремтячою рукою переписав адресу свого нового божества.

Другого дня вся контора звернула увагу на те, як пильно та завзято працює їхній скромний рахівник, майбутній пенсіонер. Йому не стали заважати, адже людина заробляє собі на пенсію, а таке у практичних людей завжди викликає повагу.

Але Вячеслав Іванович зовсім забув про потребу доробітку заради пенсії. Та взагалі — яка там пенсія, коли в серці розквітали найвесняніші квіти кохання? Вячеслав Іванович писав листа.

Він писав старанно й творчо, з натхненням і трепетом. Поки ще тільки писав, не наважуючись надіслати, бо вважав свою писанину негідною уваги тієї, заради кого визбирував у своїй душі найкращі, найрозумніші, найдотепніші слова. Що то кохання, воно здатне зробити з найпростодушнішої людини Хитрого дипломата! Вячеслав Іванович нарешті таки написав свого листа, котрий вдовольнив його з усіх поглядів. Описав читацьку конференцію в бібліотеці, убогі виступи читачів та, особливо, читачок і блискуче оповів про свій власний проперчений виступ, в якому ганьбив сірість та низький інтелектуальний рівень решти читачів, котрих він лаяв привселюдно якщо не останніми, то принаймні передостанніми словами.

Він не став примітивно вихваляти авторці її повість, а знайшов слова з таким підтекстом, що відразу вона могла зрозуміти його тонкий смак і неабиякий розум. Ось над чим цілий тиждень сутулився він на роботі, — вдома жінка б перевірила. Гордо знехтував сірою прозою заради високого почуття. І душа його палала сліпучим прожектором.

Нарешті, старанно переписавши листа каліграфічним почерком, надіслав його авторці повісті, котра жила не в Києві. Ім'я у авторки було гарне — Вікторія, що означало — перемога. Але про себе Вячеслав Іванович уже називав її Вітою, бо Віта — життя (він уважно позаглядав у словники), і те життя прийшло до нього, як дарунок долі, й освітило його власне, поки таке безбарвне, життя.

Боже ти мій, як же він чекав на відповідь! Заздалегідь намагався себе запевнити, що тієї відповіді не буде, бо хто він такий, щоб авторка популярної повісті (повість він вивчив напам'ять і переосмислив по-своєму) стала витрачати на відповідь свій дорогоцінний час? І все ж чекав. Щоб дружина не перехопила листа та щоб не довідалася про нього, якщо лист прийде навіть на адресу контори, Вячеслав Іванович попросив відповісти, коли буде час і можливість, звичайно, йому на поштове відділення до запитання.