До відходу поїзда лишалося ще кільканадцять хвилин, і Сашко мав цілковиту можливість ще раз напутити, водночас вилаяти Клепацького:
— Ну, нащо придбав місце в м'якому? Письменнику, та ще початківцю, треба завжди бути на людях, прислухатись, придивлятися, як губка, всотувати вражіння, набувати матеріялу. А в купе, як у пляшці. Як ти й на Дніпрельстані маєш отак письменникувати — краще вдома сиди.
— Таж я в дорозі почитати хочу, підготуватися, — боронивсь початківець, — про турбіни там, генератори, енергії... Треба фон, виробничий колір для сюжету та щоб не вляпатися десь із тою технікою. Робітничий читач не простить, як перебрешу. Йому реальні, справжні факти подавай, серйозний читач, вибагливий. Хтось там стругнув: "грізно гули височенні електричні стовпи, розносячи могутню соціялістичну енергію геть навкруги", а йому відповідь: "у голові, мабуть, того писаки гуло, що таку дурницю сплів".
— Це вірно, друже, але пам'ятай: гострий сюжет, цікава фабула, пекуча тема. Оцього шукай, без цього не виб'єшся в люди. Скажуть: недозріло, нема художньої викінчености, образи там бліді, мова кострубата, але ж (чуєш — але ж!) автор відгукується на сучасність, іде в ногу з нею, пробує розв'язати болючу проблему, указує на інтересні факти, потрібні й корисні. Це, знаєш, досвідчений письменник уміє з нічого розмальовувати: там ліричний відступ, тут історична згадка, паралель, там пейзажик, інтер'єрик, тут портретик із порівнянням: "у нього, мовляв, обличчя, мов редька, і, дивлячись на нього, здається, що на язик щось пекуче попало — так і кортить плюнути". А ти хлопець молодий, редьки, може, й не вигадаєш. Тобі багато матеріалу треба в твір убгати, щоб читача за живе взяло, за дев'яте реберце. Отож смокчи — мій заповіт тобі, смокчи усюди, повсякчас, невпинно і не зважаючи ні на що. Смокчи, конденсуй і ліпи. Без нагромадження матеріалу ти — ніщо: порожній лантух, вічне перо без атраменту, аероплян без пропелера, мильна булька...
— Сашко! Мене дивує, як ти досі не висмоктав великого романа...
— Іронізуєш? Глузуй, неймовіро... Сміється той, хто сміється востаннє, як мудро переклала недавно це французьке прислів'я (звичайно — з російської) наша розумна столична вечірня газета.
— Ну, Сашко, цього разу ти, справді, смієшся востаннє, бо вже другий дзвінок. Прощавай! Спасибі за поради — без іронії, їй-право! Вір, що приїду з чудовим, багатющим матеріалом...
— Полапаю — повірю... А поки що смокчи — чуєш? — навздогін ще раз погрозливо підвів руку приятель.
Поїзд поволі рушив на Південь, покидаючи безтемну, бідну, бач, на матеріал столицю УСРР[176 — УСРР — Українська Соціалістична Радянська Республіка (1919), з 1937 р. в офіційний обіг було впроваджено абревіатуру УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка).].
Клепацький зі східців вагону упевнено, бадьоро кивав головою приятелю на пероні, а поїзд, прискорюючи ходу, повторював Сашкову пораду:
...кчи... кчи... кчи...
— Ви-смо-кчу! — стуливши руркою долоні, несподівано гукнув назад Клепацький, намагаючись укласти в це слово весь запал непереможного завзяття, всю молоду, невичерпану снагу, всю переконливість буйного бажання досягти своєї мети. Гукнув і враз засоромивсь, угледівши здивоване обличчя кондуктора — що там цей пасажир смоктати збирається? Наче й не малий...
Але збуджене розмовою заповзяття не покинуло його, й він лишивсь у тамбурі, зметикувати, як краще використати коротку відпустку, як скоріше зав'язати знайомства, натрапити на інтересних бувальців, як випитувати їх і з дізнаних фактів сплести каркас майбутнього твору.
...Сашко вірно говорить. Головне — тему влучити злободенну, винахідництво, шкідництво, героїзм ударників, викриття бюрократизму... А найліпше шкідництво... Воно ж бо прибирає найрізноманітніших форм, найскладніші вигадує комбінації, найдивовижніші побиває витвори фантазії. Ніякий письменник-авантурник не зможе конкурувати з вигадливістю шкідників. Вони, як ті мухи: здається, однакові, а їх тисячі відмін, найрізнокаліберніших обсягів від майже невидної оку до гігантів із жучиним гудом; від сірої, звичайної до розфарбованої всіма кольорами райдуги: зелені, жовті, сині, червоні, чорні, смугасті, плямисті, тьмяні й яскраві. Невинно збирають крихітки на столі — і до сказу доводять дужого бугая. Ласують поряд мирної бджоли медвяним соком і ятрять криваві уразки під хомутом крижастого ардена[177 — Арден — порода робочих коней-ваговозів, виведена в XIX ст. у Бельгії в місцевості Арденни.]. Лякливо злітають від помаху дитячої руки — і на маленьких лапках несуть смертодайну страшну заразу неповинним людям. Дзижчать надворі, в хаті, ось тут у поїзді, разом із людьми мандруючи за тисячі кілометрів, в аеропляні, летячи з відважним пілотом через океан. Дзижчать у лісі, в полі, на луках, над хвилястою річкою. Дзижчать на вікні глупої ночі в палаті хорої людини, дзижчать тонко й грубо, довго й з перервами, поодинці й купами. Навряд чи дослідники вивчили всі сорти мух, навряд чи перелічили їх. Мільйони інших тварин живляться мухами — і не можуть їх винищити. На місце згиблих повстають нові міріяди і дзижчать, кусають, шпигають, дрочать, заражають, шкодять, навіть убивають... Кляті шкідники! Мерзота!
Клепацький раптом перервав ходу думок:
— Що це я? Дурне порівняння, нікчемне. Гаразд, що сам себе впіймав, а то десь у творі був би вкрутив — і сказали б: автор не вірить у перемогу соціялізму, не вірить, що можна шкідників позбавитися, прирівнює їх до неодмінної ланки в системі природи, вийнявши яку, порушиш увесь ланцюг. Адже загибіль усіх мух віщує загибіль тисяч корисних тварин, що живляться ними. Ні! Обережно з порівняннями. Це слизька справа, кульгава... А шкода: шкідники — вони ж тому й шкідники, що в природі теж чужоїди, паразити. Старий термін набув нового значіння... Чекай, чекай, любий, та ти знов дурниці верзеш! Виходить так: каррозшук — корисна установа, але загине, як не буде злодіїв. Існування лікарів потребує хороб... От чортівня!.. Тьху, заплутавсь!.. Треба, мабуть, піти в вагон та, дійсно, замість розв'язувати мушину проблему, чогось корисного почитати, підкуватися...
Зідхнув і викинув недокурок.
"А все ж таки шкідники — чудова тема, невичерпана, хоч скільки про неї тепер не пишуть, — думав Клепацький, шукаючи свого купе. — За добрим шкідником не то що на Дніпрельстан, де вони, безперечно, мусять бути, бо де ж його й шкодити, як не в електросерці країни, — а хтозна й куди подряпаєшся, на північний бігун[178 — Північний бігун — Північний полюс.], як про це написав один із сучасних гумористів".
Асоціяція миттю відновила в пам'яті знайомого ентузіяста-вченого, що подався був десь на береги далекої сибірської річки в холодну Якутію, зачувши, як там весняна вода вилила заледенілого мамута[179 — Мамут — мамонт.].
"Збереглися шматки шкіри, вкриті густим, довгим волоссям", — повідомлялося в телеграмі.
Цього було досить, щоб відомий ентомолог миттю зібравсь у далеку експедицію.
— Якщо збереглася шкіра — на ній можуть бути й заледенілі мамутові паразити, мамутові блохи. Це буде чудове поповнення для моєї колекції бліх.
І поїхав шукати мамутову блоху з багатотисячолітнім стажем.
"Ах, шкідники! Доберуся до них, викрию, опишу, розфарбую і створю собі ім'я, змушу говорити про себе, а там... там новий твір, ще кращий, досконаліший... І пішло, і пішло! Письменник Клепацький, відомий письменник Клепацький! Улюблений масовим радянським читачем письменник Клепацький! Переклади на інші мови... Европа... Америка... Всесвіт..."
Замріяний, із піднесеною головою й блискучими, трошки примруженими з презирливости до звичайних людей очима ввійшов у купе й мало не відрекомендувавсь пасажирам:
— Відомий письменник Клепацький!
Але підвищений настрій хутко спав, як живе срібло на морозі. На одній із горішніх полиць лежала якась виснажена фігура і, байдуже глянувши на нового пасажира, ліниво перегорнула сторінку грубезної книги. Поміж аркушів стирчав край довгого бльокноту і гостро заструганий олівець. Виснаженій фігурі, видимо, не було ніякісінького діла до відомого письменника Клепацького. Вона почувала себе тубільцем у купе і чхати хотіла на всякі спроби інтервента порушити її спокій, експлуатувати, використати, як матеріял для якихось рядків майбутнього художнього твору. Незалежний вигляд пасажира і присунута близько до очей з телескопічного ґатунку окулярами грубезна книга ясно про це свідчили. Прочитавши скоса на палятурці імпровізованої ширми золоті літери — "Оборудование коксовых печей", Клепацький зрозумів, що з цього кокусового[180 — Кокусовий — коксовий (тут з іронією).] інтересанта нічого, мабуть, не висмокчеш. Кокусові печі йому абсолютно не потрібні, хоч шкідництво, безперечно, може бути і при обладнанні коксових печей. Але ж це така спеціальна тема — як мамутові блохи...
Долішні пасажири теж почували себе старожитцями, що ніяк не хочуть поступитися якомусь непроханому новакові. На привіконному столикові пишалася жовтава напівповна пляшка з багатозначними зірками на наличку. Коло неї цілий похідний буфет, що виказував неабиякий гурманський хист його двох організаторів.
Один із них, з обличчям старого моржа й хрипливим, басовитим голосом, звернувсь до Клепацького, що нерішуче спинивсь біля одвірка:
— Маємо надію, що молода людина ляже там угорі, а ми вже, старенькі, побудемо внизу.
— А ви, Миколо Полікарповичу, забули поновити собі келішок, — не звертаючи уваги на новоприбулого, мовив скрипучим тенором другий, із шпакуватою бородою віялом і вузенькими щілочками похитрих, масних очей, черевань.
Клепацькому не треба було більш догадуватися, що й долішні пасажири не потребували знайомства, навпаки, — заздалегідь недвозначно цуралися й будуть, очевидьки, гурманувати незалежно й самостійно, не зважаючи на його присутність. Матеріял теж малокорисний, хоч із вигляду подібний до шкідників на господарчому фронті.
"Кооператори, мабуть", — вирішив він і, як міг увічливо, щоб продемонструвати свою моральну перевагу, вголос відказав:
— Будь ласка, будь ласка! Вечеряйте, а я ляжу й почитаю. Розподіл праці, так би мовити, — не втримавсь від уїдливого, йому здавалося, натяку.
Відповіді не було. Череваням байдужки, як там цей новак до них ставиться.
— Ви, Миколо Полікарповичу, закусюйте ось рибкою: гарний баличок осетровий, ікорка чорна з цитринкою...
"Шкідники, безперечні шкідники, але якісь тупоумні, товстошкірі бегемоти.