Огнева паніка

Землянка була низька і тісна. Величко завжди ходив у ній з похиленою головою, щоб не вдаритися об стелю. Вздовж довгої стіни настелений був піл — нари, а під ними — наче куряче сідало — довга лата. На ній сушилися мокрі портянки й смерділи на всю землянку важким, гнилим пахом. Він змішувався з чадом мотузяного ґноту, що блимав жовтавим світлом у черепку з лоєм. Гасу видавали обмаль, його економили. Глиняна, абияк зліплена пічка в кутку нещадно курила при кожному подуві вітру, що забивав у низький димар. Дим роз'їдав очі й нестерпно дряпав у горлі, не даючи змоги спокійно спати десятку людей на нарах.

Не всі з них і спали. Двоє лежали скраю горілиць і, дивлячись на крапельки пари на стелі з цілих соснових стовбурів — у три накати ця стеля була, на кожному накаті насипано з півметра землі, щоб гарматень не пробив — дивлячись на цю стелю, тягли довгої пісні про те, як:

Їхали салдати со служби домой,

На плечах погони, на грудях хрести...

В пісні перемежались українські слова з російськими, творячи кумедну мішанину, що її потім приносили салдати додому, денаціоналізуючись самі, денаціоналізуючи своїх близьких:

Шов один по тропці, стоїть родитель.

— "Здрастуй, мій папаша" — "Дорогий синок!"

— "Скажи мні, папаша, про мою сім'ю".

— "Сім'я, слава богу, прибавилася,

жона молодая дитя вродила".

— Гой-гой! Ото, мабуть, зрадів: слава богу, каже, бо вже чотири роки вдома не був, — обізвався телефоніст, що сидів біля маленького столу: досточки, засунутої поміж соснових стовбурів — стін землянчиних.

Навпроти Шамотнявий зосереджено вирізував з бараболі кружалки для дамок, що їх дуже полюбляв. Увесь вільний час грав із кимсь, намагаючись посадити супротивника "в нужник" — заперти дамку. При вдачі голосно, хрипливим голосом реготавсь, розмахував жилавими руками й приказував:

— Поседь, поседь, братіку, спочинь трошки, не квапся! Тут місце тепленьке, затишне...

Тепер, проте, лице йому було похмуре, пісня навіяла спогади про далеку родину — як вона живе там без нього? А двоє співаків переказували дальші події салдатської драми:

Мати сина просила: "Прости, син, жоні!"

— Не прощаю ніколи!..

Спорснула шабелька з-під правой руки,

Злетіла головка невірной жони...

— Отак їй, гадюці, й треба! Присягалась-бо, коли заміж ішла — додержуй слова, — подав репліку телефоніст.

— А ти слова додержуєш? — перепитав Шамотнявий. — Тільки де спідницею смердить — там і крутишся, як пес коло сучки.

— Е, чоловіки інша справа. В мене дитини не буде. Погрався та й пішов.

— Авжеж! Тим-то й лихо бабське. Ми на це не зважаємо. Ти погрався, а вона прибуток має. А потім...

Пісня тужливо ридала:

Ой, боже мій, боже, що ж я наробив?

Жону зарізав, дитя всиротив...

— О, бачиш, цей хоч дитину помилував, а то й гірше бува. Та все'дно байстрюкові щастя не буде... Це як із тим бароненком, що старий латвієць переказував. Ох же й кривава сторія... Гріху скільки!— зідхнув Шамотнявий. — А все через злото, через багатство. Поділити б його між людьми порівну, щоб усі однакові були.

— То що? Однаково один в одного видиратиме. Дужий у слабшого. І знов котрі вином упиватимуться, котрі на хлібі-воді побиватимуться.

— Так де ж тої правди шукати?

Лишилось запитання Шамотнявого без відповіли, а журна пісня довершувала лиху драму:

У неділю рано всі дзвони ревуть,

Мене молодого у тюрму ведуть.

Тюрма невисока, решотка густа,

Сижу за решоткой, проходять літа...

— Ну, цей людину вбив, то й не шкода за тюрму, хай спокутує. А от у нас хлопців у буцегарню загнали, що не хтіли пану по два злоти в день снопи возити. Забастували, значить, нагнав пан стражників, а вони нагаями: "Панське зерно висипається, а ви на це не дивитесь. Три злоти забажали? Буде вам кожному по три місяці". І було таки так. Де ж тут правда? Хіба два злоти — то плата? Таж і не кріпаччина тепер, щоб на панських ланах працювати. Хай вільно наймаються — хто хоче йде, а не хочеш — не йди. А то стражниками, нагаями...

— Та ви ще там по селах лиха не знаєте, — озвався басовито Величко, прокинувшись, — хоч свою хату, свій ґрунт такий-сякий маєте. А ти б на заводі попрацював, коли в тебе тільки й багатства, що сорочка на тілі, та й та драна. Он мені за забастовку як дали вовчий білет — ну нікуди не приймають, хоч у босяки йди та на великій дорозі грабуй. Мало не вмер з голоду. Якби не мобілізація, хто й зна що з мене було б. Хотів узяти ножа та підрядчика того вночі...

— Схаменися, Величко! Що кажеш? — з острахом перепинив Шамотнявий.

— Що кажу? А думаєш, не прийде до того? Увірветься скоро терпець у людей. Хіба ж можна так жити? Собака на цепу краще живе, як робітники.

— Та вже так... Тільки ж гріх.

— А не гріх отак знущатися? В мене дівчина була. Побратися хотіли. Затаскав колись панський синок у садок та й теє. Труїлася потім, а вийшла з лікарні — загуляла. Іду колись вулицею, а вона п'яна з шпаною якоюсь вештається, сороміцьких пісень співає. Я до неї, а вона й плаче, й лається: "Ти мені хліба не даси, а я тобі щастя не дам. Чим бідувати — гуляймо, поки гуляється, поки здоров'я є".

Пішов я собі та й думаю:

"А за що я гулятиму? Молода та гарна жінка хоч тіло своє продасть, є покупці на це, спасибі їм. А в мене самі руки чорні, — ніхто їх не купує, багато їх розвелось. Один в одного працю перебиває".

Шамотнявий зідхнув і, подумавши трохи, зауважив:

— Таж і в селян так само: руки роботящі є, а прикласти їх нема куди. Я б, може, сім десятин подужав, а в мене їх дві та й годі. Як же його жити?

— А в пана теж дві руки, а десятин тих — оком не зміриш. От ти й подумай: нащо вони йому?

— Як то нащо? За паном усяке начальство. Багатому, кажуть, і чорт дітей колише, а бідному і сліз не втирає.

— Нічого, колись попечуть їх наші сльози, подавляться вони їми, захлинуться в них... — Величко підвівся з нар і став серед землянки, великий та дужий, очі з-під лоба гнівно блищать. Зирнув на годинник і гукнув басовито:

— Гей, Борзяк, уставай, час на зміну в секрет іти. І ви, хлопці, збирайтесь, — кинув на співаків.

Годинник показував уже північ.

Неохоче вдягався Борзяк. Поволі взувалися співаки, виряджаючись у небезпечний секрет перед закопами. Близько до німецького берега він був, із снігових цеглин складений.

Добиратися до нього треба було в білих халатах, щоб не побачив ворог, рачки по льоду лізти скількадесят кроків.

— Дивіться, хлопці, поглядайте, може, який німець до ополонки прийде, води набрать. Як візьмете язика — нагороду одержите.

Телефоніст засміявся:

— Як ти, Величко, торік? Пам'ятаєш?

Величко досадливо глянув і злісно муркнув:

— Тож темнота скажена була.

— Та й тепер, мабуть, не краще, — озвався хтось.

Справді, в прочинені двері землянки, як виходили Величко з трьома секретниками, війнуло з пітьми морозним вітром і враз наче туманною пеленою сповило все в землянці.

Тьмяний блиск ґнотика, що затанцював у мисочці від подуву, як болотяний вогник у трясовині, освітив тисячі в'юнких білих метеликів. Надворі лютувала хуга. Схопивши гвинтівки, що рядком стояли у стійці біля дверей, секретники вмить щезли в пітьмі. Вона ковтнула їх — як ув ополонку провалились, і лише парування в землянці нагадувало, що спокій цього барлогу був нещодавно порушений.

Шамотнявий підкинув трісок у пічку й запитав перегодом телефоніста:

— А що ти там Величкові нагадав, що він напиндючився?

— Е, то була з ним пригода, як стояли ми в Польщі під Любліним. Ми по один бік долини позакопувались, австріяки — по другий. А посередині в рівчаку криничка була. І ми, й австріяки покрадьки вночі з тої кринички воду брали на чайок. Чим у закопах побалуєшся, як не чайком? Тільки й розваги... От і викликався колись Величко в засідки до кринички піти, щоб спіймати язика.

Я тоді теж у строю був, у команду зв'язку потім пішов, як поранили. Каже мені Величко:

"Бери мішок з-під картоплі в каптенармуса, ходім австріяка ловить".

Не чув я зроду, щоб людей у мішок ловили, та послухав проте. Величко в нас, самі знаєте, завзятий. Вірив я йому, пішов сміло. А ніч, братіку мій, чорна була, аж ув очах миготить. Десь далеко гармати гуркотять, на обрію коли-не-коли чи то блискавка, чи заграва грає. Ліземо ми тропкою до криниці, тропку цю руками мацаємо, щоб не зблудити. Блисне ото блискавка, зирнемо навкруги та знов навпомацки. Ближче та ближче, аж чуємо: коло криниці щось брязкотить, водою хлюпає.

"В котелки набирає", — шепоче мені Величко та як плигоне в пітьму з мішком. Я за ним, аж вони на землі качаються, хтось під дужими Величкиними руками аж харчить, пручається. Це він йому мішком голову геть із плечима накрив і руки зав'язує на стегнах. Хитрий з біса Величко, думаю, як курку решетом накрив австріяка.

"Ну, ходім тепер, — каже, — за нами, та ні пари з уст, бо зразу штика в спину матимеш".

І повели язика до штабу.

Виходить командир полку, цей самий Затріщинський був, дякує нам:

"Спасибі за службу, молодці!"

"Раді стараться, вас-сок-бродь!" — кричимо радісно.

Давно-бо в полку говорили, що язика нам треба: незвісно було, що воно за ворог перед нами та що він наміряється.

Завели полоняника в хату, а туди вже мало не ввесь штаб збігся. Ад'ютант книжку наготовив записувати допит, товмача кличуть, що німецьку мову знає.

"Ну, розв'язуй мішка, подивимось, що воно за птиця в наше сильце вплуталась".

Здіймаємо ми мішка з плечей та голови полоняника — та так і постовпіли, а далі всі в регіт — стоїть у нашій-таки формі, нашого-таки полку хлопець, увесь труситься та очима кліпає, з переляку до непокритої голови руку прикладає, віддає командирові честь.

Аж плюнув спересердя Величко, почервонів з сорому та злости. І я не вдержався, за живіт берусь із реготу. І всі з нас глузують, кепкують:

"От так піймали язика! Цей багато розкаже. Ану, хлопче, чи солодка вода в криниці?"

Таке з Величком трапилось. Як нагадаєш — і досі сердиться, якого облизня був тоді піймав... Цить, немов ідуть...

Насторожились. За дверима дійсно приглушені голоси, шамотня. Знов у розчинені двері ввірвалася білими клубами пара й цілий вихор снігових метеликів хмаркою звився й осів мокрими плямами на долівці, нарах, стінах.

— Причиняй, причиняй мерщій, не вихолоджуй! — загомоніли салдати на нарах, прокинувшись від холодного подуву й стуку чобіт.

Змінені секретники обтрушувались коло порогу, здіймали задубілими з морозу пальцями заледенілу пару з вусів, бороди, брів.

— Ой же й мете! Всі закопи забило, а в нашому секреті було нас зовсім закопало.