На підлозі стіл, на столі стілець, на стільці чотири томи великої радянської енциклопедії, на енциклопедії довготелесий поет Панюра з молотком у кістлявій руці ритмічно вистукує по голій стінці. Попід стінкою рясні шматочки відбитої вапни. Сама стінка немов після чорної віспи. Рукави в Панюри засукані, а руки по самісінькі плечі в сірому павутинні й поросі. Скудовчене волосся гронами липне до спітнілого лоба — цю руїнницьку операцію він, очевидно, пророблює вже чимало часу. Та запал його не вгасає, і він не чує, що в дверях спинивсь із здивовання Ласоцький, темноокий, заклопотаний повістяр.
Молоток танцює по стінці, обціловуючи кожний сантиметр. З-під вапна де-не-де кривавляться кривими усмішками темно-червоні цеглини. Панюра витягає худу кістляву руку, захоплює все більшу територію, віддаляючи сферу ударів од своєї триповерхової піраміди. Піраміда хитається, поет вимахує в повітрі граблистими руками химерні виверти, мало не втрачає рівноваги і, нарешті, помічає в дверях свого приятеля. Обличчя йому густо червоніє, і він поспішно злазить зі свого п'єдесталу.
— Що це за вправи, Панюро? Розсуваєш завузьку нову кімнату?
— Та ні... Ось сідай, — підсовує валізку, що сиротливо самотувала серед кімнати, а сам примощується в кутку на напіврозпаковану скриньку з книжками, — бачиш... я... Ти, власне, чого так рано?
— Не дуже чемна зустріч, ще й без відповіді моє запитання... Рано, бо потрібні до зарізу гроші. Сьогодні, негайно.
Ласоцькому свій клопіт, і його темні очі з надією переходять з подовбаної стінки на забруднену довготелесу приятелеву постать. Поет задумливо витирає лоб, і на ньому повзуть патьоки сірого бруду.
— От тобі маєш! А я витративсь на переїзд... — повістярева надія миттю сповзає з обличчя. Вже трохи сердито:
— Ти б краще вмивсь, ніж ото розмальовувати довгобразу пику... Так нема, кажеш?
— Нема, братіку, — сумно й щиро.
— Ні коп'я нема?
— Ні копійочки! — безнадійне й остаточне підтвердження.
— Дурень! — безапеляційно вирішає Ласоцький.
— А то чому? — щиро дивується довготелесий поет.
— Нащо стінки паскудиш? Це ж тобі, безгрошевому, ремонтувати.
— Е, ні!..— рішуче стрясається скудовчена копиця.— Це інша справа... Тут, бачиш, секрет...
— Який секрет? Скарбів шукаєш, чи що?
— Як ти вгадав? Авжеж скарбів... Ти хіба знаєш? — зовсім розгублюється Панюра й допитливо вдивляється у спохмурніле приятелеве обличчя.
— Ні чортасіньки не знаю, крім того, що мені гроші потрібні, як пальне мотору.
Павза. Її вриває самовіддана пропозиція:
— Слухай, Ласоцький, давай разом шукати.
— Чого шукати? Збожеволів?
— Та ні... Серйозно. Сідай, не рипайся. Слухай... Бачиш у кутку грубу? Її вже скілька разів розбирали по цеглиночці. Кожний новий квартирант... І підлогу вже знімали — нічого не знайшли. А я...
— Чого не знайшли? Кажи толком, поете убогий!
— Таж діямантів, кажу, діямантів.
— Яких діямантів? Що верзеш?
Повістяр намагається низкою ступневих запитань розплутати клубок жмаканих інформацій Панюри й одержати приблизний кістяк історії загадкового скарбу...
* * *
Хто не знав багатія Слуцького? Майже всі головні вулиці забудовані будівлями з цегли його заводів. На всіх тротуарах, десь на окрайці чи попід тином, де не стерли ще підошви пішоходів тяжкі сірі плити, й досі прочитаєш "Завод Д. Слуцького". На старому паркані, під'їжджаючи до міста, можна з вікна залізничного вагону відновити пильним оком вицвілу рекламу... "Купуйте цемент заводів Д. Слуцького". І біля цього багатоповерхового будинку теж колись пишалася золота вивіска коло воріт: "Садиба Д. Слуцького". А в садибі, крім чільного велетня, було ще два густо залюднені флігелі.
Було чого революції забрати в Д. Слуцького. І, треба сказати, зробила вона це сумлінно й чисто: колишній багатій опинивсь незабаром в одній оцій кімнаті з розпухлою від неробства жінкою та двома дочками-перестарками. Дуже колись кирпу гнули дочки багатієві — тому й перестарки. А розцяцьковані були й вони, й мамаша їхня ідолами індійськими. Тільки в носі й не висіли різні дармовіси. Що тих перснів, що тих серег та обручок! Оце тільки й вдалося родині Слуцького так-сяк приховати.
Своїми руками повибирав старий Слуцький діяманти та інші коштовні каміння і зашив у шкіряну торбиночку. Почепив її, мов ті мощі колись правовірні християни, на бурякувату шию. По всяких кумоньках та голубоньках рознесли золото дочки й мамаша — де менше було надії на трус. Поволі те добро міняли на продукти. Так і жили, кленучи радянську владу. Як не робили раніше, так і тепер не робили. І ніхто вже їх, нікчем, не чіпав.
Не чіпали й старого Слуцького, одібравши в нього, здавалося, все. Хай доживає віку. Революція грізна, та не мстива.
Але не було спокою Слуцькому ні вдень, ні вночі. Ану арештують:
— Що це в тебе на грудях? Хіба євреї мощі носять? Палестинська земля, кажеш? Подивимось, чим вона пахне...
А то раптом заберуться нічні злодіяки: шнурок переріжуть і незчуєшся. Ще гірше від злодіїв власна родина:
— Не так тії більшовики кляті, як ти нас пограбував. Батько називається! Ми б тепер із тим майном найшли б жениха до пари. Це тобі не керенські гроші, що ними, жартуючи, дехто обліпив кімнату — ач, яка пістрява!
Жінка прискіпається:
— Дармуєш такий капітал... Розумні люди спекулюють тепер або тікають за кордон. Тікаймо й ми, або мені моє віддай. Борошна з села привезуть знайомі міняльниці. Виміняємо на одіж, знов пошлемо на село...
— І знов усе "товариші" заберуть, — злісно відказує, сопучи, Слуцький, — ні, хай минеться.
— Доки сонце зійде...
— Доки мені перечитимеш! — гаркає, як колись на прикажчиків, — не дам і карата. Шлюс[173 — Шлюс — усе, кінець (з нім. та ідиш).]!
Одходить стара Слуцька, знає чоловікову вдачу. Недурно, не що інше — цемент фабрикував, багатів цеглою. І лице в нього, мов той цемент стало: сіре, закам'яніле. А було цеглою буро-червоною.
Рік минув, другий. Сплило золото паводком. Свою останню одіж довелося мамаші й дочкам спродувати. Не те, що нічого робити не навчилися, ба навіть спекулювати мамаша планувала тільки язиком.
Поглядають усі втрьох на торбинку заздрими очима, а в них уже й голодний блиск деколи.
Старий не піддається:
— Проциндрите й це — подохнемо, як ґави в ожеледь. Не дам найменшого камінчика.
І зачав уже від власної родини ховати шкіряну торбинку. Та де її сховаєш в одній кімнаті? — Каже:
— Щось мені ноги судомить. Застудивсь. Буду в теплих панчохах спати.
Не надійне місце панчохи... Другого дня:
— Дайте хусточку. Мені вже й горло болить...
Побувала торбочка і в душниках, і в перині, і в подушці, і ніжку в столі був видовбав, і вазон з квітками на вікні перекопав, і знов на шию чіпляв... Нема спокою...
Бачить: нишпорять дочка й жінка по кімнаті, все поглядають на нього скоса — може, вийде, десь дошукають, знайдуть...
— Отже не вийду!
І сидів у кімнаті, як гриб під пеньком, сам гнилий і той трухлявий.
А одного разу мало не вмер з переляку. Прийшли міліціонери на квартиру, торбиночка саме на шиї була.
Що вже передумав за мить:
"Поведуть у район, обшукають. Пропало все! Якщо тут непомітно викинути її десь у куток — жінки знайдуть... Пропало все! Заплакали діаманти, посміхнулося щастя востаннє!.."
Мало сам не заплакав старий, безпорадно, безвихідно. Серце стиснуло обценьками, ось-ось не битиметься. Піт крапельками холодними на лобі.
— Дозвольте, — каже, — ліків прийняти, нездужаю.
Підходить непевними кроками до шафи в кутку, наливає валер'янки жінчиної без міри в шклянку. На шафі прикраси — обличчя мов наваксованих муринів. Зуби щерять, регочуться.
"Це ж вони шукають десь ув Африці діямантів. Голі-голісінькі, а крадуть у власників розсипів... Як?"
Скоса позирнув назад — не дивляться міліціонери, спокійно розглядають кімнату. Ніж обережно із шафи. Покрадьки розрізав торбиночку, діяманти один по одному в рот, як пілюлі — і запив валер'янкою...
— Що вам потрібно, товариші?
— Прийшли з анкетою. Ваш теперішній маєтковий стан? Чим живе родина? Чи маєте родичів за кордоном?.. Житлова площа, бачимо, в вас нормальна. Щоправда, більшість робітників ще й тепер гірше за вас живе... Розпишіться. Все. До побачення.
Дивувалася потім чимало родина: наче й не їв нічого старий і взагалі шлунок мав добрий, а до аптеки побіг стрімголів: згадав, як власники розсипів перехитрували злодійкуватих негрів.
Незабаром прийшов звідкись веселий, мов назад йому цегельню повернули або й завод цементовий.
— Одійшло, — каже.
Та за тими веселощами знов захмарнів йому сум і тривога. Гризуть дочки, п'явкою вп'ялася жінка.
— Голодом мориш, скнарю! Пропадемо через тебе. Віддай наше добро! Віддай, чуєш?
Кінчить одна, друга заведе, третя підтримає. З плачем, з лайкою, з прокльонами. Стежать кожний крок, кожний рух. Не витримала колись одна:
— Хоч би ти помер скоріше, кате наш!
Покинув зовсім спати старий — ще дадуть понюхати чогось, отруять...
Їсти боїться:
— Одріж од мого трішки. Багато наклали. Щось нема апетиту...
Та проковтне, тоді вже й він береться до страви.
Обвис, змарнів, очі червоні, руки трусяться, обличчя брезьке. Лягає перепочити, під подушку молоток: як душитимуть, зараз у потилицю, в скроню...
Думки осіннім листям тріпаються, шарудять. Перевертом пішло життя. Хто й зна, коли це минеться. Згадав запитання міліціонерів: чи є родичі за кордоном? Хоч нема родичів — знайомих багато. Доживу там віку спокійно. А може, ще забагатію. Так і жінка колись радила. Чорт із ним, із цим пеклом! Справді подохнеш. Так — тікати!..
Прокинулись одного разу жінки — нема старого, нема річей деяких. Збагнули — в плач. Далі — шукати. Знало багатія все місто, не забув дехто обличчя й тепер. Бачили, кажуть, на вокзалі, на західній залізниці брав квиток.
Поїхали десь діяманти! Післали навздогін незле тихе слово жінки батькові й чоловікові, повернулися додому презлющі. Нікого вкупі когось гризти, одна одну гризе:
— Як ти проґавила?
— Як ти?
— А ти?
Оберемками злість шпурляють, помиями летять образливі слова, назад брудними вертають патьоками.
Та в житті, як в романі, буває: привозять назад старого Слуцького з одрізаною ногою. Не втримавсь десь на буфері. Каже лікар — помре, бо дуже виснажений, ще й з розумом щось негаразд: усе марить якимись каратами.
Не старого вже стережуть жінки — одна одну, щоб не вкрала яка коштовну торбиночку в одноногого скнаря.