Карель зарідко брав його з собою. Звичайно він виблискував своєю опуклою дахівкою з невеличкої чорненької пантофельки, яку виплела Карелеві Ганнуся зі свого кучерявого волосся. Це було тоді, як у гінких мандрівках кінної бригади, де вона сеструвала, Ганнуся два довгих місяці боролася з тифусом.
— Хоч ця пантофелька тобі, любий, лишиться на спогад за мене...
Але лишилася і пантофелька, і Ганнуся, і волосся її кучеряве ще й досі цілує довго й ніжно Карель, що вже змінив гостроверхого шишака на плискувату кепку.
Про минулі криваві літа нагадує тільки срібний годинник, де на споді дахівки написано:
"Героєві Червоної армії тов. Карелеві
від Реввійськради Кінної армії".
А в Ганнусі теж реліквія — маленький, як цяцечка, наганчик. Не розлучалася з ним майже ніколи.
Карель — латвієць. В його синяво-сірих очах відбилося туманне небо далекої батьківщини, а з м'якої вимови завжди жартує полтавка Ганнуся.
Ось і тепер на околиці міста:
— Пий тебе лиха котина, — скрикує раптом Карель, по темному заїхавши ногою в баюру.
Ганнуся аж заходиться зо сміху:
— Це щоб коти калюжку випили, чи тебе лиха година побила, що ти такий недобачливий. Іди-бо сюди на горбок, — і кізкою пострибала ген-ген, — дожени, ведмежа непотрапо!
— Хай тепе фітер тоханя, — обтрушувався десь у темряві Карель, намацуючи коло тину суху стежку.
Раптом з-за гину:
— Стій! Руки вгору!
Проти очей довгий "стаєр". Злодійська рука за барки. Лапає по кишенях.
— Порожній, як міська каса! А баба хитролоба — втекла. Ану, на чвал далі!
...Розгублений догнав "хитролобу". Взяла на глум:
— От тобі й герой кінармії! Добре, що штани подарували...
— Топре, топре! — перекривив уже сердито Карель.— Фсе потаруфали, фсе є...
— А годинник? — притьмом згадала.
— Ой, — полапав у кишенях, — патлюка!
Рішуче повернувсь і наміривсь іти назад.
— Карельчику, любий, не треба! Він тебе вб'є. На хоч мого револьвера. І я з тобою, і я...
Повисла на руці, не пускала.
Карель невмолимий. Це дарунок реввійськради. Це здобуто його кров'ю. Його годинник не може бути в руках злодюжки. Ганьба йому, Карелеві, як не візьме назад.
— Ради нашого кохання! Ради всього найдорожчого!
Думка працювала гостро, прозорливо. Тисячі пригод оминули, щоб зрештою трохи пощастювати — і ось тут, на пустельній околиці міста, за якусь дурницю втратити милого.
Ні! Чимсь треба відтрутити небезпеку, винайти спосіб...
— Карельчику, отже там далі поле. Він має вертати сюдою. Зробимо й ми йому засідку, як ото він тобі.
Так певніше.
Вблагала. Зглянувся. Принишкли за придорожнім кущем. Тільки Ганнуся теплою рукою ніжно гладить пошерхлу руку Карелеві, а в ній чорніє маленький наган.
У порожній тиші хлюпасті кроки. Муркоче під ніс зухвало й весело:
Я в тюрязі не бував,
Чим-чура, чура-ра!
Від міліції втікав —
Ку-ку!
Раптом з-за куща:
— Стій! Руки вгору!
Під самісінькі очі наган. Міцною рукою за барки. Дві маленьких — по кишенях. Видобувають назад пограбоване. Забирають зброю — довгий "стаєр".
— Тікай тепер насад, а то — кулю! Ну?
...Злодійський "стаєр" у Карела. Вдивляється, злісно кидає в калюжу. Заявляє Ганнусі переконано:
— Я — турень. То якась іршава рурка, — і додав вибачливо, — але темно, так темно пуло...
Злодій десь далеко плюскотів по калюжках, голосно лаючись, а Ганнуся на всі груди реготалася з винуватого вигляду свого північного велетня:
— На тобі, герою, твого годинника, та бахни хоч раз із нагана, щоб той не подумав, ніби й ми руркою воювали.
— Сама перестрашилася, а тепер на клум переш...
— Перу, перу на клум, на клумочок, щоб краще бачили очі.
...Перекидаючись жартами, пригадуючи кожну мить своєї пригоди, дісталося подружжя додому.
— Іди помийся, злодію шляховий, а я тим часом вечеряти наготую. Чого ж ти стовбичиш?
Риб'ячими, безтямними очима дивився Карель на стінку біля ліжка. Рука нервово шоргала в кишені, щось поквапливо намацуючи.
Ганнуся й собі глянула мовчки на стінку, де з чорненької пантофельки визирала опукла дахівка Карелевого годинника.
Він зарідко брав його з собою.
27/II 1926 р.