Ліпший світ

(З хроніки сучасного життя)

Було два табори: озброєні й неозброєні. І не було ніякої влади, крім влади одного Голоду. З давньої революційної величі Великого Міста зосталися на пустельних площах лише одні мальовані трибуни, а над містом палало пекуче літнє сонце і ніхто вже не мав змоги терпіти далі...

Вечором, як заходило сонце, в місті панувала мертво-смердюча тиша і тільки по тих вулицях, що тяглися в напрямі міського цвинтаря, чулося гуркотіння вантажних авто, якими вивозили з міста трупи померлих за минулий день...

Коти й собаки вже доїдалися, а про коней забулися й згадувати навіть. Ходили, як у важкому сні, і не могли відрізнити дійсності від казки. Ті, що мали хоч найменшу змогу вирватися за рогатки міста, зоставляли насиджені місця і йшли — куди очі бачили...

Михайло Петрук, бувший народний учитель, а тепер студент медицини, вирішив вернутися до рідного села й віддатися своїй давній праці. Мрії про скінчення університету не здійснилися, але зате тішив себе думкою, що зможе бути корисним там, де вже був раз. З приємністю згадував собі біленький домочок в зеленім саду, на якому так скромно пишалася невеличка табличка з написом: "Народня Школа".

—Три роки вже минуло... — сумно думав він про себе.

Всередині, десь під грудьми, не то в шлункові, не то в печінці— нестерпимо пекло і нудило.

Знав, що це так від голоду, бо вже чотири дні не мав рисочки в роті, але кріпився, бо боявся злягти. З численних оповідань знав, що коли голодний звалюється з ніг, то вже не встає більше. Поспішаючи використати решту своїх сил, спакував у торбу необхідні для себе книжки й подався з міста. Проходячи коло "Райкому", де саме в той час видавали голодним по чвертці фунта якогось вівсяника, відчув у шлункові гострий приступ голодного болю, але, проте, не зупинився і пішов далі... Йшов, спотикаючись, і став відпочивати вже аж за містом. Довго дивився на золоті маківки старовинних церков та спустошених монастирів, а потім махнув рукою і промовив:

— Стоїте собі і не знаєте нічого...

Не знав і сам, що таке говорить, але почував болючу необхідність чути бодай власний голос.

В горлі щось дряпалося, а з-під язика котилася густа слина, від огиди наче.

—Чотири дні ні рисочки...—наверталася настирлива думка.

Старався не думати про це і механічно шукав чогось по кишенях. Витяг коробку з сірниками і трошки махорки, загорнутої в сірий клаптик пролетарської газети. Зітхнув і відвернувся від міста. Глянув у далечінь, а там тільки бліде марево грає... Ледве помітно маячіла на небосхилі синя смужка далекого лісу.

— Коли б хоч до лісу дістатися! — подумав.—Там, напевне, щось знайдеться...

Напружуючи всі свої сили, спотикаючись майже на кожному кроці, повільно плентався битим шляхом, а навколо нього тільки одна мертва тиша, тільки одна немилосердна спека...

...Млисто—сизо і надзвичайно...

— Може молочко питимеш?—питає мати.

— Може паляничку з'їси?—допитується батько.

Він лагідно всміхається до них і згідливо каже:

— Все, що тільки дасте, буду їсти...

Болючі судороги в шлунку заставили його скорчитися вдвоє. Пригнувся додолу. Батько з матір'ю зникли, тільки один ліс шумів тихо.

— Боже мій, невже гину?! — зойкнув і зупинився. — Що ж це я до Бога вдаюся?!.

Глянув навколо. Високі й червоні соснові стовбури, як свічки, струнко витягнулися до неба. Дивився на них і думав про Бога, в існування якого ще не так давно відмовлявся вірити.

— А що, як Він і справді є?! А що, як це все з Його волі діється?! — шептав з незрозумілою тривогою в душі.

Чепурний дятел жваво перелітав з дерева на дерево і завзято довбав кору. Задивився на пташку і йому здавалося, що їсть печеню. Навіть губами заплямкав:

— Гам... гам... гам...

Хтось Чорний і Високий, як сосна, тихо нахилився ззаду і дихнув на нього холодним диханням.

—Хто такий?!—повернувся він до Чорного і Високого.

—Кого питаєш?—почувся глухий, підземний, наче гунявий голос. — Ти ліпше придивися тільки!..

І тільки тепер він побачив, що перед ним стояв велетенський людський кістяк у чорній киреї, з-під якої визирала велика коса...

Задрижав весь, затрусився осиковим листом, але в той час Чорний і Високий загойдався і став повільно розпливатися в повітрі.

— Смерть... — заворушилося в мізкові. — Десь уже бачив наче.

Згадав картину Ґротґера "В пущі".

— Вона сама... —додав замислено.

В шлункові знову зарізало й запекло, а в мізкові щось закрутилося, аж холодний піт виступив на чолі. Говорив, ніби розважав себе:

—Кажуть, що кору можна їсти... Траву також... Маляр Рєпін, як проповідував вегетаріанство, то варив собі зупу з сіна...

Звернув з дороги в бік канави, за якою виднівся зелений кропив'яний кущ. Хотів перелізти до нього і не втримався. Посунувся просто в канаву і аж занімів з переляку, що падає, бо то ж "голодні не встають"... Одначе, став обома ногами на вогкім дні і так пішов собі вздовж канави...

Хвилинами всміхався чогось і говорив сам з собою:

— Рєпін їв трав'яну зупу тоді, як було молоко, масло, сир і сметана... Як було молоко... масло... сир... сметана...

І раптом аж дух забило. Просто перед ним лежала оббілована кінська туша. Сама справжня кінська туша, така червоно-синя, як у безплатній їдальні "Райкому" була колись...

Зупинився.

— Невже з'явище?!.

Підійшов ближче і простягнув руку. Долоня обперлася об м'яке й липке м'ясо.

— Якийсь куркуль викинув! — викрикнув не то з радості, не то зі злості.

Тремтячою рукою витягнув з кишені ножика, яким ізправляв олівці. Туша вже зачинала смердіти, але він без найменшої огиди вирізав собі два чималих шматки й через силу видряпався з канави.

Корчучися від судорог, стискаючи зуби, щоб утримати слину, яка знову почала котитися, поспішно розпалив огнище. А коли сухі соснові сучки запалали буйним полум'ям, він узяв на патика один кусень стерва і став його смажити...

...їв довго й обережно, відкушуючи маленькими кусочками, бо знав ще з Великого Міста, що їсти багато небезпечно... Як через годину в шлункові стало спокійніше, хоч слина все ще котилася, вирішив затриматися тут до ночі і ліг відпочити трохи...

Як крізь довгий чорний сон, як крізь казковий чистець, пройшов він до рідного села. Сірим і непривітним здалося воно йому ще в коловороті. Йдучи вулицею, дивувався з тієї німої тиші, що панувала скрізь. Бувало, свині під тинами важкими колодами лежали, а від собак проходу не було, а це щось незвичайне...

Нарешті й рідне дворище. Ворота відчинені навстіж, а на подвір'ї порожньо. Хата якась сумна, немазана, а вікна в ній, наче більма сліпця. Нерішучо відчинив двері в сіни й умисно закашлявся. Тільки луна озвалась на горищі. З тривогою в серці ввійшов у хату. На лаві під образами хтосьлежить і стогне. Підійшов ближче.

—То ви, тату?—спитався тихо.

З лави підвелася сива голова.

— Сину мій, синочку!—задрижав старечий голос.

— Що з вами, тату,—спитався він.

— Занедужав, сину, — відповів старий.

— А де ж матуся?

— Нема її, сину... На цвинтарі вона...

— На цвинтарі?!

— Так, сину!.. З гарячки...

На мить в хаті запанувала могильна тиша, тільки одна велика зелена муха джебоніла над головою старого...

— А я так спішився до вас, тату!.. Так спішився!..

Старий каламутними очима дивився на сина й ледве чутно ворушив устами:

— Маєш щось їсти, синочку?.. Маєш щось?..

Той здригнувся, наче припечений гарячим залізом. Повернувся до старого, довго дивився йому в лице і нарешті промовив:

—Я, тату, стерво кінське їв і за тим до вас дістався...

Старий відвернувся до стіни і став шептати про себе:

— Було сало і не стало сала, був хліб і немає хліба, були коні і пропали коні... Комнезамош брав, воєнком брав, опродком брав і так усе чисто забрали...

— І ви нічого в землю не заховали?—суворо якось спитався син у батька.

— Маму твою заховав, он що... — простогнав старий. — Заховав і добре зробив... Тут було б їй гірше...

Михайла як ножем по животу різонуло. Нахилився над старим низько-низько:

— А ви, тату, маєте щось?..

—Макуху, синку, макуху...

— Де ж вона?.. Я гину!..

Старий знову повернувся до нього і його каламутні очі блиснули хижими вогниками.

— Не дам!.. Чуєш, не дам!.. До школи йди своєї... До "Просвіти" йди... Вчив їх, то хай вони дають тобі...

Михайло задубів наче. Навіть гостра різь у животі ущухла. Встав і випростався. Не своїм, далеким якимсь голосом зойкнув:

— Тату!.. Тату, що з вами?!.

Старий закліпав очима і процідив скрізь зуби:

— В коморі... під боднею... бери...

* * *

— Коли батькам нашим все однаково, так не однаково воно нам! Нашого вчителя мусимо прийняти до себе!.. — говорив молодий парубок Іван Дранько до таких же молодих членів "Просвіти".

Виснажені голодом лиця юнаків цвіли сердечним співчуттям.

Дивився на них і не впізнав своїх бувших учнів. Казковими лицарями здавалися вони йому тепер. В голові думка думку переганяла:

—Рідний батько не хотів поділитися, а вони...

— Що буде в нас, те буде й у вас!—заговорив до нього в той час Дранько. — Вертайтеся собі до своєї школи і продовжуйте працю, а ми вже якось подбаємо про вас!..

Схвильовано кланявся їм усім і не знав, що сказати. Підбирав слова, але якось само собою вийшло:

— Три роки вже минуло, як був із вами!..

— Так! — всміхнувся Дранько. — Три найважчих роки не були з нами, але добре, що хоч тепер вернулися...

— Спасибі, що не цураєтеся! — промовив він зворушено.

Всі в один голос озвалися:

—Та що тут такого? Це ж обов'язок... Старим однаково, але нам не однаково...

Розмовляючи про те, що сталося в селі за ці три роки, всі разом пішли до школи й завели його на давнє мешкання.

— Вечором прийдемо до вас!—казав Дранько, кланяючись. — Тепер же ви наш і ми не відпустимо вас від себе!..

—Дай, Боже! — говорив він. — Дай, Боже!..

І дивувався в своїх думках з себе, що так легко і так спокійно стало на душі.

— На свому місці і смерть не страшна...—промовив він уголос, оглядаючись по кімнаті.

Все знищене й зруйноване. Вікно позаліплюване бібулою, двері розбиті, ледве тримаються, а, замість підлоги, земляна долівка висипана жовтим пісочком, що свідчило про те, що тут уже наводили порядки. В одному кутку стояв столик на трьох ніжках, а в другому тапчан з сінником і подушкою.

Поклав на столик свою торбу з книжками, а сам підійшов до тапчана і повалився на нього важким каменем.