Спокута

"... МИ НЕ ЗМОГЛИ

СКОРИСТАТИСЯ З ОБСТАВИН,

І ТОМУ НАШ НАРОД ТЕПЕР СПОКУТУЄ..."

1. ПРОЩАЙ, МИКОЛО!

У перших же днях, як приїхав Микола Солод до Кадіївки й почав працювати в копальні, він звернув увагу на міцну, високу, трохи кирпатеньку дівчину Нату, що відкочувала вагони від кліті до естокади.

Ната відрізнялася від інших робітниць своєю жвавістю, задерикуватістю й гострим язиком. Завжди в брезентовому одязі, з-під косинки вибивались пасма русого, запорошеного вугільним пилом волосся, а на устах як не дотеп, то пісня або лайка — хитромудре плетиво шахтарських проклять.

Одного разу, коли Микола стояв біля кліті, чекаючи черги спускатися в копальню, до нього підійшла Ната і, ласкаво усміхаючись, запитала:

— Ну, то як тобі у нас ведеться?

Микола бачив, що дівчина хоче з нього покпити.

— Дуже добре, — відповів він, — як турецькому султанові, дівчата тут одна одної краща.

— А яка тобі найбільше подобається? — питала Ната, кивнувши на гурт відкатниць.

— Тут нема тієї, що мені подобається. Моя симпатія зараз лямпи видає.

Шахтарі в черзі, що прислухалися до розмови і відкатниці голосно зареготали. Лямпи бо видавала стара, із спотвореним віспою обличчям баба Рублиха; вона всіх без винятку чоловіків ненавиділа тільки за те, що вони чоловіки і якби могла, то винищила б цю частину людства.

— Він смак має, — сказала Ната, повернувшись до відкатниць.

— Ти підморгни йому, Нато, може відіб'єш його в Рублихи, — гукнула кругленька молодичка.

Ната підступила ближче до Миколи.

— Я соромлюся моргати, — мовила вона з удаваною ніяковістю. — Може б ти мені підморгнув? Га?

Дотримуючись тону розмови, Микола відповів банальністю. Шахтарі й відкатниці сміялися. Обурена Ната спалахнула й оперіщила Миколу гострою лайкою.

Із стовбура копальні виринула кліть. Дівчата повикочували звідти вагони з вугіллям. Потім у кліть натовпом ринули робітники.

"Ну й дівчата", — думав про Нату Микола, коли вже кліть стрімко летіла вглибінь.

За кілька днів після цього обміну дотепами, сидячи в читальні, Микола раптом відчув на собі знайомий погляд Нати, зовсім не подібної до тієї, яку доводилося бачити біля кліті. Тепер вона була охайно вдягнена, хвилясте волосся розсипалося по плечах, очі прозорі, сповнені бадьорости.

— О! — мимохіть вигукнув Микола.

— Ти так обіклався книжками, як учитель якийсь, — передражнивши Миколин вигук, глузливо промовила Ната.

— А може й справді буду вчителем... хіба мені не можна?

— Буває, що й корова сідає, — прошепотіла Ната.

— Ти сваритись до мене прийшла? Це тобі не біля кліті.

— Мені скрізь однаково.

— Ти сідай та й поговоримо, — запропонував Микола. Йому чомусь хотілося, щоб дівчина була біля нього довше.

— Ні, — заперечливо крутнула вона головою.

— Я попрошу тебе... попрошу вас, — раптом знітившись, Ната чомусь перейшла на "ви". Поможіть мені вибрати гарну книжку... Так сумно вечорами вдома... так сумно...

— З великою приємністю, — схопився Микола, — але я не знаю твоїх смаків, ні того, що ти читала раніше.

— Я нічого не читаю, — призналася вона.

Микола порадив їй взяти збірку оповідань Степана Васильченка. Довго про все гомоніли й умовились зустрітися знову. За якийсь час побачення стали їм обов'язкові.

— Це зветься любов'ю, — сповнений радісних почуттів, міркував Микола, — коли твоя душа злилася з іншою, ще недавно чужою, незнаною, а тепер тобі рідною душею.

Усе, що є у людей гарного, Микола знаходив у своїй Наті. За якийсь час вона переродилася, в усьому Миколі поступалася, з усім погоджувалася. Зажадав Микола, щоб Ната стримувалась від гострих висловів — і більше вже лайок від неї не чув, сказав їй не зачіпати своїми жартами шахтарів — Ната не тільки нікого не чіпала, а навіть не хотіла відповідати на жарти.

Шахтарі бачили, що справа посувається до одруження. Поважно думав про одруження і Микола. Якої ж йому жінки треба?

У нього настільки запаморочилася голова, що все в його очах порожевіло, все покращало, навіть можливість арешту здавалась мало ймовірною. Щоправда, батько його засуджений, та якби забирали всіх, у кого засуджені батьки, дядьки, брати й інші родичі, то на волі нікого б уже не залишилось, вся країна перетворилася б на суцільну в'язницю. А воно ж не так — людей на волі ще багацько. З Миколою теж нічого не станеться. Він — звичайний шахтар, з шахтаркою одружений, сидітиме тихо і ждатиме кращих часів. А кращі часи прийдуть обов'язково, повинні прийти; так вічно тривати не може.

Заспокоївши себе в тому, що раніш його найбільше турбувало, Микола готовий був зробити останній крок — освідчитися. Мав певність, що Ната на одруження з ним погодиться.

Але одна обставина ставала Миколі на заваді: кілька днів поспіль він помічав, що Ната почала поводитись якось дивно, раптово мінявся її настрій, — сидить, часом, щось безжурно теревенить і, якстій, ніби на неї повіє чорним вітром, замислиться, очі помутніють, запливають слізьми.

Микола пригортав її до себе, намагався втішити її. Вона покірно схилялась йому на груди, але про те, що у неї лежало на душі, не казала.

Миколі нічого не лишалось як терпеливо ждати, поки все минеться.

Настрій у дівчини погіршувався. А одного вечора прийшла на умовлене місце з поблідлим обличчям і очима докраю налитими сумом.

— Ходімо звідси, Миколо, ходімо — тягнула вона його за руку.

— Куди тобі йти, — стурбовано дивився він на дівчину. — Тобі нездоровиться. Вертаймося додому... Треба перележати хворобу в ліжку.

— До чорта хворобу! — вигукнула Ната.

Вона швидко йшла дорогою, що вела в степ.

— Ти що, наввипередки зі мною хочеш бігти? — пробував він пожартувати.

Ната не відповідала.

Уже за містом вона зупинилась, вирвала ромашку, подивилася на квітку, понюхала і поклала в кишеньку блюзки.

Передчуття неприємности огорнуло Миколу. Він хвилювався в такій мірі, що не міг розмовляти. Вони йшли вузькою стежкою між шахтарських городів. Обабіч стежки посхиляли свої великі голови соняшники, ледве чутно перешіптувалась кукурудза, порозлазилося з городів гарбузиння. Десь далеко співала жінка.

Як би це гарно було йти тихенько, як ходили вони раніше, щоб раз-у-раз щось побачити цікаве й зупинитись. Кожна квітка, рослинка, якийсь жучок привертали допитливу Натину увагу й викликали у дівчини питання: їй хотілося знати, чому Петрів батіг названо Петровим, а не Миколиним? Чи справді звіробій убиває звірів? Може у ньому сік отруйний? Тирса, на її думку, невдало названа — вона ж м'яка, шовковиста і ліпше б її називати м'якунцем або шовковинкою.

Наскільки міг, Микола пояснював, інколи щось вигадував, чудернацько-фантастичне й смішне.

І це ж так недавно було. А тепер Ната, крім випадково зірваної ромашки, нічого не бачила, нічим не цікавилась, неуважливо йшла і часто спотикалася.

Городи кінчилися біля глибокої, з крутими берегами балки. На заході в багряній пожежі догоряли рештки тихого дня.

— Давай сядемо, — запропонувала Ната, — і не чекаючи відповіді, сіла. Микола примостився рядом. Дівчина дивилася на нього з невимовним жалем, як мати дивиться на свою тяжко хвору дитину. В кожній рисці Натиного обличчя відображалася біль душі.

— Яка ти сумна, особливо сьогодні. Що тебе мучить? — допитувався Микола.

Ната дивно усміхнулась, ніби глузливо і... мовчала.

Смеркалося. На заході небо було ще густо червоне і вже з балки війнуло свіжою прохолодою.

Нарешті Ната відважилась; вона струсила з себе задумливість, як раптовий вітер струшує з дерева росу і, дивлячись кудись далеко через балку, тихо запитала:

— Колю, ти в Бога віруєш?

— В Бога? — від несподіванки здригнувся Микола й хотів заглянути їй в очі.

— А що ж тут дивного? Про Бога усі думають, — знітившись виправдувалася Ната.

В Миколи майнула думка: "Так ось що мучить дівчину! Яка вона боязка й недовірлива, либонь боялася, що Микола від неї відцурається, довідавшись про віру в Бога чи шукання шляхів до Нього. Простодушне дівча не знає кого полюбило. Сьогодні вона дізнається про все і нічого прихованого не може бути. Хай дізнається, що і його навчили батьки вірити в Бога. А своїх батьків він шанує і дуже любить. Також дізнається про Миколине бажання зарегіструвати з Натою шлюб"... Микола був певний, що його бажання і наміри Ната поділятиме.

Ната сиділа нерухома й пильно дивилась на Миколу.

— Люба моя Нато, — поклавши руки їй на плече, ласкаво звернувся Микола. — Ти хочеш знати, чи вірую я в Бога? То вислухай і мене...

Ната рвучко скинула чужі руки зі свого плеча.

— Не кажи нічого! — заголосила вона й упала лицем на траву. Від плачу здригалося її тіло. Микола розгублено бідкався над нею, намовляв заспокоїтись, хоч не розумів причини її поведінки.

Дівчина несподівано підвелася, обняла Миколу за шию й поцілувала його в чоло.

— Це остання наша зустріч, Колю, — рішуче сказала вона.

— Остання зустріч... ти неправду кажеш.

— Я правду кажу, а основне — ти мусиш як мога швидше утікати звідси.

— Куди й чого? — розгублено допитувався Микола.

— Трапилось непорозуміння: мене приставлено до тебе сексоткою, а я втратила голову, полюбила тебе і тим декому зіпсула гру. Зрозумів тепер? Всього тобі найкращого! Прощай!

Ната відступила назад й шугнула в городи. Микола кинувся наздоганяти. Під його ногами тріщали зламані стебла кукурудзи, за ногами плуталась огудина, без жалю били в обличчя соняшники.

Микола зрозумів, що сталося. Розчарований і знесилений поволі йшов до міста. Раптом із-за першої хатини назустріч вийшла Ната. Приємне тепло розлилося по всьому тілі; він з простягненими руками поспішав до неї, але Ната не дала себе обняти.

— Я ждала тебе тут, щоб ще дещо сказати. Слухатимеш?

Миколина надія погасла вдруге і остаточно. Він відчув Нату чужою, далекою, як і кожну жінку, що доводиться зустрічати в прилюдних місцях.

— Кажи, — глухо вимовив він.

— Гарно почалося у нас, Колю, та погано кінчається.

— Хто ж винний, я? — ущіпливо запитав Микола.

— Не будемо шукати винних, — спокійно мовила дівчина. — Тоді ще ніхто не давав мені завдань; навмисне й по книжку прийшла до бібліотеки, щоб побачитися з тобою. Я була щаслива, думала, що це вже на все життя, а вони захотіли використати нас для себе.

— Хто це "вони"? — спитав недоречно Микола.

Ната ніби й не чула, продовжувала далі:

— Дали мені доручення "потурбувати" тебе.