Сенсація знічев'я

Моє перше враження від Нью-Йорку було таке, ніби опинився на величезному залізничному двірці, де безліч людей поспішає, квапиться, метушиться, щоб не запізнитися до свого потягу, що ось-ось має рушати.

Я сновигаю серед тих пойнятих поспіхом людей, намагаючись нікому не заважати, й уникаю випадкових поштовхів і штовханів. Адже їхати мені нікуди, ніхто й ніде мене не чекає, і гірше, я взагалі тут зайвий, мов стовп, навіщось поставлений серед рухливої вулиці.

Але спостерігачем мені довго бути не довелось. Треба ж якось влаштовуватись, шукати собі працю. І розпочались перегонові вправи. Мені вже здавалось, що всі мешканці цього міста спеціально умовились скрізь мене випередити.

Знайти в Нью-Йорку роботу наприкінці 1949 року, коли пароплав за пароплавом висипав на берег живий вантаж недавніх одержувачів таборової юшки, справа була надто складна.

Від своїх нових колег я набув певних інформацій, як шукати роботу, і користуючись ними, уже не мусив співати: "Піду та сяду в зеленому саду, чи не прийде щаслива доля та до мене на пораду". Щоранку, ще затемна, купував три газети — німецьку, польську та російську — виписував з них деякі адреси і негайно вирушав у дорогу.

Але скрізь з'являвся свинячий голос.

Лише в одному місці синиця була затріпотіла в моїй жмені. Німецька газета повідомляла, що ковбасня герра Шварта потребує вантажника, помивача начиння, прибиральника, тобто майстра на всі руки. Серце моє сказало мені, що працю я вже маю.

Упевненість приторочує людині крила. За якусь годину я був вже біля дверей ковбасні й натиснув ґудзика. До мене вийшов справжнісінький німець, огрядний, червонопикий, самовпевнений і усміхнений, ніби щойно імпортований з Баварії. Це був власник ковбасні герр Шварц. Відрекомендувавшися, він навіть простягнув до мене коротеньку руку, щоб я потиснув його пухкі пальці, оздоблені колекцією перстнів.

— Мені дуже приємно бачити щасливу людину, — приязно, з усмішкою мовив герр Шварц.

— Так, — погодився я. — Знайти роботу, не знаючи англійської мови, це дійсно щастя.

— Я не це маю на думці, — казав німець. — У жидів число 18 вважається щасливим числом. І ви прийшли до мене не десятим, а саме вісімнадцятим. Отже, це факт незаперечний, що людина ви щаслива. Відносно ж місця праці, то з жалем мушу сказати, що воно вже зайняте. Я взяв третього. Та ви не журіться. З вашим щастям ви дасте собі раду.

Я подякував німцеві за його доброзичливість і пішов собі шукати щастя деінде.

Жидівське повір'я мене не завело. Того ж таки дня я одержав від мого давнього й близького приятеля Аполлона Т. листа з грішми. Аполлон писав, щоб я не відтоптував у Нью-Йорку людям мозолі на ногах, а їхав до нього. Жив він в Америці, порівнюючи зі мною, давно, не менш як півроку, і тепер десь у Пенсільванії, за Геттисбургом, у фермера-садівника обрізає на деревах гілля.

І наступного ранку я вже їхав автобусом. Мій багаж складався з цератової торбинки, що їх давали на пароплаві користатись у скрутні моменти морської хвороби. Раніше тією торбинкою скористатися мені не довелося, і тепер вона служила мені харчовим супутником. Я напхав у неї, скільки влізло хліба, сала і дві цибулини. З таким запасом поживного харчу можна б вирушати і в подорож до Геттисбургу, цього загальновідомого містечка, де під час громадської війни вирішувалась доля північної Америки. Гарне містечко, чепурне, чисте, мов несправжнє, ніби бачиш його на сцені, як декорацію до вистави історичної німецької драми.

Але мене не надто цікавило містечко, де колись на його вулицях і околицях вирішувалась доля держави, а цікавила мене власна доля. Як же мені дістатися до отієї Ортанни, де живе Аполлон? До неї яких десяток миль, а сполучення автобусового нема. Доведеться мандрувати пішки.

Мені нагодився старенький листоноша в блакитній уніформі. Збоку у нього величезна шкіряна торба.

— Де є Ортанна? — запитав я англійською мовою, раніше подивившись у список заздалегідь приготованих найконечніших речень.

Поштар витягнув з кишені окуляри, осідлав ними ніс і глянув на мене.

— Ортанна, Ортанна, — казав я, думаючи, що старий не зрозумів мене.

Але поштар не квапився розбалакуватись. Його, мабуть, цікавив мій екзотичний вигляд. Одягнений був я в усе, хоч і пошите в Америці, проте не американцем, а мешканцем таборів, за якимсь фантастичним взірцем, і уподібнивсь я, завдяки одягові, трохи цирковому клоуну, трохи довічному в'язневі й цілком хворому, що втік із божевільні.

Намилувавшись моїм одягом, поштар заховав окуляри, закинув за плечі торбу і сказав, щоб я йшов з ним. Він вивів мене в поле і почав тлумачити всіма приступними й можливими способами, як і де знайти Ортанну. Я мав іти просто дорогою яких п'ять миль, а потім з правого боку, зразу за фермою, побачу відгалуження дороги й таблицю з написом "Ортанна". Ота бічна дорога й доведе мене, куди мені треба. Чи я добре зрозумів його? Так, цілком добре. Але поштар не йняв мені віри, розповів усе спочатку, а в додаток хворостиною намалював на землі мапу, зазначивши, де стоять ферми, що я їх минатиму, і яка відстань між орієнтовними пунктами.

Переконавшись, що він зробив усе можливе, поштар побажав мені на все краще. Проводжав він мене таким поглядом, ніби мені було три роки і я мав перейти вузькою кладкою вируючу річку. Я йшов берегом асфальтової дороги, що простягнулась через невисокі горби. Авта несподівано виникали й поквапно зникали. Навколо мене осінні кольори, — сірі, жовті, червоні, багряні — ніби тут ще й досі жовтень місяць, хоч календар запевняв, що завтра розпочинається 1950-й рік. А в Америці погода нехтувала календарем. Навіть квітка якась намагалась милуватись світом Божим, показувала своє голубеньке личко з-під пучка трави.

Я зійшов з дороги і побрів бур'янами, щоб краще приглядатись до тутешньої землі й того всього, що на ній росте. Я пізнав пожовклі стебла лободи, петрового батога, молочаю, заплутався в ожині, ще зеленів спориш і мишій. Мені хотілося знайти кущ полину або деревію, потерти в руці й понюхати. Я вже почав був поринати у спогади.

Раптом чую чийсь голос. Скраю дороги стоїть авто, а біля нього жінка махає рукою, закликаючи мене. Нічого не розуміючи, підхожу. Жінка стара, худа, але нафарбована, як лялечка. На голові у неї синій капелюшок з оберемком штучних ромашок.

Мило усміхаючись, бабуся відчинила двері авта й запросила мене сідати. Я оторопів й позадкував від неї. Бабця намагалася щось довести мені, та я вже не слухав її, а шамротів бур'янами. Рожеве бабусине авто пурхнуло й зникло за горбом. І знову зупинилось біля мене інше, з червоним дахом. Тепер вже запрошувала сідати в авто приваблива чорнява молодиця без найменших ознак парфуми на її свіжому обличчі. І від цієї я відмахнувся рукою.

Запрошував мене і священик у чорному вбранні з білим на шиї ковнірцем, і двоє замурзаних хлопців, що певно повертались з роботи додому, і худенька, як скіпочка, жіночка з чотирма малими дітьми. Така увага до подорожнього немало мене дивувала. Хоч пізніше з'ясувалося, що той самий поштар, вболіваючи за мою безпорадність, у місті зупиняв авта і просив людей забрати мене й відвезти до Ортанни. Але я цього не знав. Я вважав, що це прояв милосердя до людини, яка не має авта. І боявся, бо хтозна куди мене можуть завезти. Краще вже пішки.

А щоб не надавати людям зайвого клопоту зупинятись, я перейшов на лівий берег дороги й простував то ріллею, то стернею, то бур'янами. Гонів за кілька попереду виникла сподівана ферма. І від тієї ферми мені назустріч, гавкаючи, чвалала зграя собак.

Це непереливки. З такою звіриною свого часу я мав неприємне знайомство в Дагестані. Там біля овечої кошари угледів мене собацюра з теля завбільшки, і навіть ні разу не гавкнувши, з усього розгону плигнув на мене, і я опинився на землі, як підкошений. Ще б мить, і той собацюра витягнув би з мене душу спритніше, ніж злодій витягнув з чужої кишені гаманця. На моє щастя, почувши мій несамовитий вереск, із хижки вискочив горянин, щось крикнув і собака мусив залишити мою душу на старому місці.

А тепер виникла можливість недокінчену дагестанським собакою справу доконати його американським колегам.

Дивлячись на собак, що до мене наближались, я об щось зашпортався і ледве не впав. Зачепився за уламок жердини і не загаявся озброїтись. Собаки оточили мене, але тримались обачно і дружньо гавкали.

Порівнявшись з фермою, я побачив усю родину, що вишукувалась на ґанку. Родина, нівроку, чималенька, душ із десяти. Я зняв з голови кепку і привітався. Але мені відповіла лише маленька руденька дівчинка, кинувши в мене яблуко, причому так влучно, що воно само потрапило в мою ліву руку. Я подякував дівчинці почав те яблуко їсти.

Не покинули мене собаки й за фермою, вели мене в ескорті, мабуть, самі шкодуючи, що взяли на себе такий клопітливий обов'язок, аж поки їм на зміну на з'явились інші, з сусідньої ферми. Тоді супроводжувачі зраділо подалися додому, а нові напосіли на мене.

Так одна зграя передавала іншій, аж поки я не доплентався до розгалуження доріг. На розі стоїть обора, а в оборі з два десятки корів, усі руді, безрогі й сумні, позвішували голови, не рухаються, як покам'яніли. Такого жалобного настрою мені не довелося бачити.

Одна корова таки підійшла до мене й, простромивши голову поміж жердини, лизнула мою цератову торбинку. І тоді я побачив, що в корови, нарівні із шкірою, недавно, мабуть, сьогодні, позрізувано роги, і кров, що лилася з ран, позапікалася на шерсті, взялася коржем.

Я витяг із торби шматочок хліба й підніс корові до губ. Вона понюхала, але їсти не схотіла. Щоб якось розважити тварину, я сказав їй:

— Звичайно, корівко, тобі, як і твоїм оцим посестрам, болить. І біль твій, як я розумію, подвійний. Крім фізичного страждання, ти зазнала й моральних болів за знівечену красу твою. Твоє становище не краще, як ще у молодої, а посивілої жінки. Але жінка може заховати свій недолік під перукою. Ти ж лисою залишишся назавжди. Нема ради, така ваша коров'яча доля. Єдине, чим можеш себе потішити, це те, що люди до людей ще жорстокіше ставляться, ніж до вас. Мабуть, Бог не дав людям рогів лише тому, що вони однаково їх один одному позбивали б. Ця утіха, хоч і мала, одначе втіха...

Моїй слухачці, мабуть, промова моя не сподобалась, відвернулась до мене хвостом.

Тепер довелось мені йти вниз, по боках дороги сади, ліс, знову сади, а попереду височіють гори.